Але разом із тим влада не могла оминути нею зацілілих метрів доби “розстріляного Відродження” – Тичину, Бажана, Рильського, Сосюру; одержували її і митці з-поміж представників молодших поколінь, котрі йшли на певний компроміс із владою, але водночас демонстрували неабиякий художній хист.

Але за всього цього Шевченківська премія залишалася символом українського культурного ґетто. Для “серйозних” царин – науки, в тому числі і соціогуманітарної, технології, виробничої сфери – існувала Державна премія УРСР, яка не мала жодних національних ознак. А Шевченківська премія, принаймні, у довготривалий період діяльності в Україні вірного слуги “московських бояр” (як він сам називав своїх кремлівських господарів) Володимира Шербицького, призначалася радше для укоськання вічно невдоволеної інтелігенції та загравання із так званою “українською трудовою еміграцією” за океаном, яку той самий Кремль намагався використовувати у своїх політичних інтересах.

За незалежної України ситуація не надто змінилася. Якийсь час премія навіть втратила свою вагу, оскільки її грошовий еквівалент став суто символічним, а комітет керувався, схоже, передусім політичними мотивами. Щоправда, після того, як Шевченківський комітет очолив академік Іван Дзюба, премія стала Національною, її фінансова вага зросла до цілком пристойних розмірів, а добір номінантів став суворішим і ґрунтованим на мистецьких вартостях. І все ж премія продовжувала символізувати не стільки здобутки того чи іншого достойника культури, скільки його лояльність до влади. Не даремно влада запрограмувала певні запобіжні заходи, які б унеможливили демонстративну відмову в останній момент лавреата від премії чи його різкий виступ на церемонії вручення нагороди. Ба більше: митця змушували грати свою роль у новому варіанті комедії про “єдність партії і народу”: досить нагадати, що торік премію кращим митцям та інтелектуалам від імені президента Кучми вручав “проффесор” (як він власноруч написав в анкеті кандидата в президенти України) Віктор Янукович.

Видається, що “помаранчева революція”, крім усього іншого, є доброю нагодою принципово змінити статус і суспільну вагу премії, яка носить ім‘я Шевченка і назву Національної. Про що йдеться? Про те, що ця відзнака може (і повинна!) стати як одним із засобів національної інтеграції українських громадян будь-якого етнічного походження, так і способом поширення українського морального та інформаційного впливу у світі. Для цього слід істотно розширити як змістовну, так і формальну сфери компетенції Шевченківського комітету. Видається, що буде цілком логічним, якщо, крім суто мистецької царини, найвища національна українська премія буде гонорувати вищі досягнення в царині науки, технології, техніки, економіки, медицини і навіть політики. До речі, академік Дзюба фактично уже почав це потихеньку робити, просуваючи серед літераторів і дослідників-гуманітаріїв – історика Сергія Білоконя, філолога Юрія Барабаша, філософа Сергія Кримського. Але цю тенденцію, гадаю, варто було б узаконити.

Іншими словами, обсяг визначних здобутків, за які надавали б Шевченківську премію, міг би приблизно дорівнювати сучасному обсягові номінацій Нобелівської премії. А національний характер премії при цьому означав би, що її лавреатами постійно ставали б не тільки громадяни України, а й ті вихідці з неї, котрі не поривали би зв‘язку із рідною землею чи, коли йдеться про нові покоління мігрантів, із землею предків, і своїми досягненнями тим чи іншим способом зробили внесок не тільки у розвиток світової цивілізації, а і спеціально у розвиток України.

Скажімо, у західному світі зараз працює чимало науковців, митців, технологів, коріння котрих сягає України і здобутки котрих здобули широкий резонанс. Але нерідко – навіть усупереч їхньому бажанню – цим людям приписують інші національні корені. Навіть сам факт висунення їх на здобуття Шевченківської премії сприятиме як інтеграції світового українства, так і поширенню знань про Україну у світі. Крім того, йтиметься про реальне включення здобутків цих достойників у поступ Української держави. Бо ж зараз ніхто, крім фахівців, не знає про досягнення визначних економістів та інженерів українського походження, скажімо, у Сполучених Штатах Америки, Канаді чи Австралії (я навмисно не називаю прізвища, бо і сам, напевне, знаю тільки частину з-поміж цих достойників).

І, нарешті, підвищенню національного статусу Шевченківської премії сприятиме її дистанціювання від держави, точніше, від державної влади. Зараз указ про присудження премії підписує Президент України і він же (чи хтось від його імені) вручає її. Знов-таки, модель Нобелівської премії може тут стати в нагоді, хоча, з іншого боку, в Україні немає королівської родини, члени котрої є безумовними моральними авторитетами для нації і вручення премії котрими – честь для лавреатів. Проте в Україні були, є і будуть такі доброчесні достойники суспільного життя, котрим спільнота, поза сумнівом, зможе довірити як визначення лавреатів Шевченківської премії, так і їхнє нагородження. А Президент і, можливо, прем‘єр України зможуть бути одними із рядових членів Шевченківського комітету, але не більше, ніж рядовими. Так само рядовими членами комітету могли б стати й визначні зарубіжні урядовці й політики, етнокультурне коріння яких сягає України.

Звичайно, владі у будь-якій країні дуже важко відмовитися від хоча б маленького шматочка своїх повноважень; але саме теперішній Президент України, видається, здатен погодитися на радикальні зміни у статусі й процедурі присудження Шевченківської премії. Адже для Віктора Ющенка українство – це щось значно вагоміше, ніж фольклор, ніж гуманітарне ґетто і ніж державна машина, а демократія є принципом, якого він обіцяв неухильно дотримуватися.