Чи не полягає справжня увага і любов до дитини не стільки в тому, щоб намагатися прищепити дитині щось іззовні, з нашого дорослого досвіду, скільки в тому, щоб не загубити, не приглушити в дитині те, що в є в ній свого, особливого, унікального, підтримати це, допомогти розвинути? Дитинство людини завжди дасть відповідь на запитання «чому і як я став таким?», «що я набув, а що втратив?», «чи зберіг я того себе, яким був у дитинстві?» і т.п. Згадаймо автобіографічні твори: «Дитинство» Л.Толстого, «Історію мого сучасника» В.Короленка, «Книгу мого друга» Ан.Франса. Пригадаймо історії, що чули від наших бабусь, мам і татусів про їхнє дитинство. Це все часточки індивідуального життя людей, що в своєму об’єднанні виводять нас на одвічну проблему людської душі, допомагають зрозуміти Епоху та Час.

Що згадають сучасні діти про своє дитинство? Чи захищеними вони себе почувають, чи зможуть прожити своє дитинство щасливо та впевнено й радісно попрямувати по дорозі життя, чи нестимуть у собі тривогу та страхи, невпевненість та розчарування, всі ті спогади, що ранять, травмують психіку, створюючи ґрунт для виникнення серйозних проблем у підлітковому віці, юності та зрілості?

Як психолог-науковець і практик з 15-літнім досвідом роботи та як мати, що втретє має безцінну можливість доторкнутись і супроводжувати у дитинстві свою третю дитину, можу запевнити, що ситуація, яка склалась насьогодні є дуже малорадісною та тривожною. І справа не в перманентній нестабільності в суспільстві, економічних негараздах чи переобтяженості батьків. Навіть не в гіперболізованому прагматичному підході до виховання, коли не прислухаючись до дитини, до її потреб, бажань, відповідних віку, визначають, що для неї краще, куди і якими темпами рухатись. І не в відвертому намаганні незадоволених власним життям та нещасливих дорослих з нереалізованими мріями, талантами, амбіціями «надолужити» все за рахунок дітей, уже їхнього життя.

Мова знову про телебачення, яке з вихователя усе швидше перетворюється на небезпечного антивихователя для молодшого покоління. Черговий проект телеканалу «Інтер» з новим «другом дітей» Іллею Ноябрьовим став свідченням не тільки відсутності смаку, культури і бодай найменшого уявлення про дитинство з його специфічними завданнями і дитину-дошкільня, яка має вибудувати свої базові моральні орієнтири, а й відвертим зневажанням прав дитини.

Попри настирливе підштовхування з боку ТБ скористатися широким вибором: дивитися низькопробне «мило» та «вікна» посеред біла дня, сірі мюзикли, сексуально стурбовану рекламу та мультики про монстрів та потвор, наші діти ще намагаються відшукати хоча б на російських каналах ТБ нормальні, людські передачі, призначені їхній віковій категорії. («АБВГДейка», «Каля-маля», «Самый-самый», «Без репетиции», «Джунгли зовут»), де присутня повага до дітей, зацікавленість їхнім внутрішнім світом, підтримується різнобічний розвиток.

Радісні та розчулені обличчя дорослих у студії, матерів та батьків, що привели своїх малюків на шоу «Кумири й кумирчики», просто жахали. Жахало їхнє повне нерозуміння всієї небезпеки для їхніх дітей, в першу чергу (а для малих глядачів по інший бік екрану також) всієї небезпеки підготовки та участі в такого роду дійстві. Адже дитина – це не лялька, і навіть не маленький дорослий. Це відкриття вже зроблено в минулих століттях, коли живописці перестали зображувати на полотнах дітей з дорослими пропорціями обличчя та тіла, кравці перестали шити дорослий одяг менших розмірів й почали працювати над дитячими моделями.

Дитина – це Людина. Виявляється, що у ХХІ сторіччі це ще треба обґрунтовувати. А доводиться через те, що привселюдно калічать дітей, дресируючи їх на ролі «видатних» та «кумирів» (ступінь «кумирності» визначається, звісно, фахівцями – автором та ведучим проекту та тими, хто на нього дає гроші), примушуючи гратись у недитячі «ігри» дорослих дядь і тьоть. Минулого року наших дітей та молодь професійно орієнтували на професію стриптизера, кілька разів показуючи таку важливу подію, як конкурс стриптизу. Тепер же під оплески та нездорове пожвавлення в залі відбувався стриптиз дитячих душ. А як інакше, як не знущанням та, вибачте, фактично, розтлінням, назвати те, що дітей ставлять у ситуацію, де треба перевтілюватись у хтозна-кого, випендрюватись, копіювати самолюбування, манірну та вульгарну поведінку, манери попсових «зірок»? Чи, може, це реалізація статті 31 «Конвенції ООн про права дитини», що «гарантує право дитини на відпочинок та дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку…»? Або статті 17д, в якій держава «зобов’язується розробити належні принципи захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю»?

Страшно, що нікого з організаторів нового шоу, батьків учасників не хвилює, що буде з їхніми учасниками у недалекому майбутньому, яким чином вкладений в їхні вуста текст «спонтанних» відповідей про «бой-френда» «кумира» Л.Успенської може закарбуватись і жити своїм окремим життям, несподівано вибухнувши в підлітковому віці.

Звичайно, «в кабриолете» Люби Успенської можна далеко заїхати. Тільки не завжди можна повернутися назад. І повернути втрачене. Вбитий час, протринькане здоров’я, загублену свіжість почуттів та думок, невимушеність та природність, простоту. Втрачене дитинство. Обличчя Людини.