Люди добрі! Ну що це ми все про телебачення та телебачення! Ніби за великим рахунком там є про що говорити... Принаймні, так багато. Ембріональний фаховий стан розвитку, брутальний непрофесіоналізм найпопулярніших програм, політичний цинізм і гнітюче відчуття відсутності совісті – це далеко не повний перелік “чеснот” нашої сучасної телевізії...

Гаразд, може, не всієї. І “коні не винні”. Згоден. Але давайте все ж згадаємо вже майже забутий феномен Українського радіо, можливості якого досі колосальні, але недостатньо осмислені і затребувані суспільством і державою. Нині воно ніби і є, і ніби його немає. Ніхто на нього не посилається, ніхто не згадує, ніхто не коментує, ніхто з ним не рахується. Одним словом – фантом. А оскільки він майже всіма забутий, може, навколо нього менше пристрастей і його легше буде трансформувати в громадське мовлення?

Одразу хочу попередити: автор надто довго працював в Українськім радіо, щоб бути об’єктивним. Більше того: з початку дев’яностих років керував одним із найбільших об’єднань, котре заповнювало ефір третьої і половини першої програми, і, врешті, змушений був звідти піти, після того як спочатку заборонили його авторську передачу як таку, що несе шкоду політичному керівництву держави, а згодом повністю відсторонили від ефіру. Тобто, “вичавили” з роботи.

Отже, з одного боку ніби і маю моральне право втрутитися в дискусію, а з іншого – свідомий своєї суб’єктивності.

Одразу хочу категорично стати на захист нинішнього керівництва національної радіокомпанії, яке є не найгіршим і не найодіознішим. А якщо покірно виконувало приписи колишньої адміністрації і брало участь у війні з власним народом, то, принаймні, робило це без особливого ентузіазму. І це було помітно. В основному “пострілювало по горобцях”. Хай недоброзичливці стверджують, що це все не через відсутність ентузіазму, а від професіональної немічності, проте в будь-якому разі в перших рядах минулого режиму їх не помічалося.

Тобто, потенційно в душі практично всі топ-менеджери УР завжди були майже помаранчеві. Лише чекали нагоди розкрити свої кращі сторони і засвідчити відданість ідеям помаранчевої революції. І найперше – новій владі, котра уособлює в собі ті ідеї. Можна не сумніватися: служитимуть новій владі віддано і беззастережно. Аж до її зміни. А потім...

Проте не будемо так далеко забігати наперед. Набагато корисніше розібратися із тим, що нині маємо.

Колись покійний Зиновій Кулик переконливо доводив, що референдум про незалежність 1991-го року виграло Українське радіо. З цим можна сперечатися. Але не про його, радіо, помітну роль в тодішніх подіях. Бо це – факт незаперечний. Так, це було давно і нині здається майже неправдою. Принаймні, мовний потік усіх трьох каналів нині справляє досить сумне враження.

Ну а що ж ви хотіли, щоб люди, котрі працюють за триста гривень на місяць, видавали продукт супервисокої якості?! Найдивовижніше, що вони і зараз готові подавати продукт значно вищої якості, та немає відповідного замовлення від топ-менеджменту, перейнятого популяризацією “попси” від Михайла Поплавського, Андрія Демиденка, Миколи Луківа й чимало інших самодіяльних піснярів, котрі зробили, здається, все, щоб дискредитувати традиційно високу естетику українського масового мелосу.

Так, дуже багато людей нині пішло з Українського радіо. І не найгірших людей. І пішло не тільки з причин фінансових, хоч і з фінансових у першу чергу. Й нині вчорашні вихованці УР складають основи багатьох популярних видань, що свідчить про потенційні можливості колективу (один лише факт: редакторський склад відомого нині журналу “Кореспондент” сформовано на базі вчорашніх працівників УР).

Але стверджувати, що пішли кращі, а залишилися гірші, як це звучить підтекстом у нинішній жвавій дискусії щодо формування громадського телерадіомовлення, – було б не чесно. Все значно складніше. Тому було б розумно і справедливо дати шанс творчим працівникам НТКУ і НРКУ виявити себе в якісно нових умовах і формувати громадське мовлення на базі нинішніх колективів.

Так, нині й державне телебачення, й державне радіо, м’яко кажучи, не вельми популярні, не сяють креативними ідеями і яскравими програмами. Але в цьому найменше провини власне колективу. Спочатку слід змінити правила гри, гарантувати творчу свободу і створити попит креативності. Якщо і не збільшити фінансування, то, принаймні, не обмежувати внутрішні можливості жорсткими регулюваннями оплати праці. Ті ж, хто виступають нині за позбавлення громадських мовників права на рекламну діяльність – найшвидше відстоюють інтереси комерційних видань, що не бажають ділитися високими доходами. Крім того, і телебаченню, і радіо слід позбавитися “вимушених партнерів” в образі телерадіокомпанії “Ера”. Свого часу ця нині вельми шановна організація досить брутально захопила прайм-тайм на УР, користуючись наближеністю до найвищого політичного керівництва, і не оплачуючи копійки ні за приміщення, ні за техніку, ні за розгонку сигналу, знімала “пінку” у вигляді рекламних надходжень у “слухабельних” і популярних відрізках. Здається, така практика існує донині. Мабуть, це не зовсім справедливо. “Помаранчевим демократам”, котрі володіють “Ерою”, очевидно вже і самим варто схаменутися.

Далі. Треба розібратися з менеджментом НРКУ – чи може він крім досить тупого служіння владі відстоювати принципи сучасної журналістики і представляти громадськість. У декого з цього приводу є сумніви. Корисно було б їх розвіяти і продемонструвати персональну творчу спроможність, менеджерські здібності перш за все керівників якісно нових мовників.

Тепер щодо сенсу розмов про користь створення громадського мовлення. Здається, найважче і найгірше, коли в нової ідеї по суті немає супротивників. Тоді ця ідея починає давати холостий хід, що, схоже, і відбувається з ідеєю створення громадського телерадіомовлення. Вже потроху починаємо забалакувати проблему. А тут ще й припинило мовлення проект покійного Олександра Кривенка “Громадське радіо”. Всі перейняті зараз його порятунком.

Справді, погано, що припинило. Нехай би собі було, бо вже мало свого слухача і певний імідж. Інша справа, що воно було зовсім не громадським у справжньому значенні свого слова. Адже громада його і не контролювала, і не фінансувала. Гранти, одержані з найкращих і найгуманніших міркувань, не можуть змінити самої суті організації і функціонування по-справжньому громадського мовника.

Як же зробити Українське радіо громадським? І чи варто його робити таким? До певної міри воно вже трохи вагітне громадським, бо має його елементи. Національна радіокомпанія виробляє більшість тематичних програм, що відповідають сенсу громадського радіо. Проблема лише у фінансуванні та контролі за кадровою та програмною політикою.

Фінансування. Нині кожна сім’я, котра має в своїй господі радіоточку, платить, здається, вже багато років підряд п’ятдесят копійок. Це за можливість прийому практично трьох різних каналів Національної радіокомпанії. Звичайно, до НРКУ ці гроші не надходять. Куди вони йдуть нині – це мало кому відомо. Найшвидше, кажуть, зв’язківцям.

Можливо, якщо до цих п’ятдесяти додати ще п’ятдесят копійок і спрямувати їх безпосередньо на виробника інформаційного продукту, то одержимо щось на зразок фінансової бази? А якщо ще звільнити УР від нічим не обумовлених податків та від “партнерів”, котрі вичавлюють весь рекламний прайм-тайм, тоді вже можна буде формувати нормальний бюджет, коли акторам за півгодинну художню програму платитимуть не п’ять гривень, а трохи більше. Все це цілком реально. Треба порахувати. На крайній випадок, якщо збільшення абонентної плати викличе шалений спротив суспільства, як дехто цього боїться (але це дуже сумнівно!), можна використати цікаву ідею із концепції групи Віталія Шевченка, коли перший час абонентна плата компенсовуватиметься із бюджету держави. Справа того варта.

І остання пересторога: принципи формування і функціонування наглядової ради. Тут не слід, очевидно, вигадувати щось нове, а варто вивчити близький і далекий досвід сусідів (тільки не ОРТ!) і спокійно запровадити в нашій практиці.

Так, усе це ніби й просто, але реалізувати надзвичайно важко. Уже тільки одна дискусія щодо користі громадського телерадіомовлення викликає антагоністичні суперечки щодо способів запровадження. Можливо, варто почати з радіо? Здається, з ним буде і простіше, і швидше. Суспільству не завтра і не післязавтра, а вже сьогодні потрібен не монстр на глиняних ногах, а ефективний, надійний і об’єктивний засіб масової інформації. Дай Боже, щоб все це лише не вийшло в свисток і могутнє доступне джерело інформації перестало являти ефект фантома: ніби воно і є, а насправді – немає.