Слово честі, якби не було відкритого листа ряду провідних українських політиків до журналістського цеху із закликом до співпраці і проханням відмовитися від інформаційних воєн та інформаційного кілерства, то цей лист слід було би вигадати. Бо ж він висвітлив тяжкі хвороби, на які слабує – ні, не влада, про неї розмова окрема, а українська журналістика. І хвороби ці більш небезпечні, ніж у новопосталої влади, бо стосуються тих, хто вважає себе “четвертою владою” і, на жаль, виконує її функції в реальній сьогоденній українській ситуації.

Невігластво, некомпетентність. Опубліковане “Детектор медіаю” опитування “В демократичному суспільстві преса і влада – завжди опоненти!” якнайкраще засвідчує цей, говорячи словами Остапа Бендера, медичний факт. Скажімо, говорить Іван Лозовий: “Коли державні мужі попереджають, що їм не подобається позиція декотрих ЗМІ, які “знищують надію на демократію”, тоді залишається лише братися за кулемет або хоча б за Майдан”. Звучить дуже гучно і демократично, але ж ленінська “Правда” 1917 року та гітлерівська “Фьолькішер беобахтер” 1932 року – хіба вони не знищували не те що надію на демократію, а власне демократію у своїх країнах? І невже подібних видань не існує у наш час? І невже відповідальна людина при своєму розумі, яка обізнана з подіями ХХ століття, буде сьогодні обстоювати право на вільне поширення тоталітарних ідей? До речі: “Робіть свою роботу, у тому числі “кілерську” а-ля Русо (не погоджуюся, але захищатиму право на таку думку). Україна від цього може тільки виграти”. Шановні колеги, перш, ніж зважати на цю пораду, зауважте: пан Лозовий плутає Русо з Вольтером, то чи є він компетентним у всьому іншому?

Тепер про не менш гучну заяву Ігоря Куляса. “Це зразок кінченого тоталітарного мислення – заклик до журналістів бути лояльними до влади, задля світлого майбутнього. Запам‘ятайте, панове, в демократичному суспільстві преса і влада – завжди є опонентами. Втім, як і преса й опозиція”. Елементарне незнання основ логіки: опонентом можна бути лише тоді, коли твоя позиція відрізняється від позиції іншого. За тлумачником, опонент – “супротивник у диспуті, дискусії”. Невже ж влада завжди неправа, а журналіст – завжди правий? То саме останнє і є виявом тоталітарного мислення. Це перше. А друге – що історія демократичних суспільств дає безліч прикладів, коли незалежні журналісти і влада були не опонентами, а партнерами. Наприклад, у повоєнній Німеччині, коли проводилася денацифікація країни. Чи у США, коли Рейган проголосив боротьбу з “імперією зла” – СРСР. І третє. Про “інформаційне кілерство”. Як на мене, досить увімкнути “Інтер” чи ICTV, щоб побачити, що воно таки існує – хіба що стало не таким тупим, як недавно.

Ба, навіть Вахтанг Кіпіані заявив, що ця заява є “візантійщиною в найгіршому вигляді”. Насправді візантійщина – це підкилимне, позалаштункове вовтузіння, це удари з-за рогу й у спину, це практика “темників”, про які Кіпіані стільки писав. А от звернення ряду політиків – це публічний акт, який ґрунтується на тому, що за Конституцією України не тільки журналісти, а й політики мають однакове право на переконання та їхнє оприлюднення.

І нарешті. У 1970-80 роки на Заході деякі постмодерні філософи – люди донедавна ліворадикальних чи ліволіберальних поглядів, котрі розчарувалися в радянському соціальному експерименті, – почали вести мову про “тоталітаризм мови”, “деспотизм влади”, “тиск на особистість”, які начебто однакові повсюдно у світі, незалежно від типу владного режиму. Тих штукарів ще якось можна пробачити: вони не мали досвіду життя під ковпаком КҐБ чи “Штазі”. Але ж респонденти “Детектор медіа”, котрі ведуть мову про “авторитаризм” чи “тоталітаризм” нової української влади, начебто відчули на собі всі “чесноти” доби Кучми-Медведчука. А якщо ні, то почитайте тексти своїх колег, як це робилося у Донбасі, чий передовий досвід певна публіка була готова поширити на всю країну. Невже неповага до наукового сенсу політологічних термінів – це питома риса вітчизняної журналістики?

Тоталітарне мислення. Впадає в око, що лише меншість опитаних (Сергій Дацюк, Сергій Гузь, Інна Підлуська) веде мову про партнерство між владою і пресою та про істотні ґанджі в роботі українських журналістів, котрі насправді у більшості своїй не докопуються до реальних проблем у діяльності влади, лишаючись на рівні дрібних скандалів. Для прикладу: чому на телебаченні, на радіо та в пресі широко не обговорюється ідея, яка в останній місяць всерйоз заполонила мозок деяких провідних урядовців: здійснити революцію у податковій системі, перейти від податку на додану вартість до податку на продаж? Як на мене, руйнівні наслідки провадження цієї ідеї можуть стати просто-таки катастрофічними! Чи я помиляюся? Але, схоже, справді важливі теми нецікаві колегам-журналістам. Для частини із них значно важливіше зайвий раз продемонструвати непомильність власного світобачення: “для цього владі слід було би зарубати собі на носі”, “дискредитувати владу може лише сама влада”, “в політиці дрібних спорів не буває” тощо. Так і хочеться сказати: “Лікарю, зцілися сам!”

Обабіч тоталітарного мислення крокує і “солодка парочка” недуг української журналістики – манія величі та манія переслідування. Отож перш ніж виносити вердикти влади, замислимося: а що ми реально зробили за минулі роки? Чи були ми бодай відносно чистими морально, щоб зараз виносити такі суворі присуди політикам з недавно опозиційного табору, які наразі стали владою? І що ми робимо зараз для ствердження бодай мінімального етосу в нашому ж фаховому середовищі, щоб масова аудиторія не міряла всіх нас мірками Кисельова, Піховшека, Джангірова, Лапікури та іже з ними – людей, котрі продовжують активно “функціонувати” у медіа-середовищі, і не на останніх ролях? Можливо, я неправий, але чи можна публічній особі (якою є журналіст, публіцист, редактор) підходити до когось із так само публічних осіб (себто політиків) із вимогами, які значно вищі, ніж ті вимоги, які ти висуваєш до себе? І чи варто кричати: “Вовк!” тоді, коли реальні загрози свободі слова в Україні, як на мене, пов‘язані зараз швидше із внутрішньою політикою багатьох редакцій, аніж із діяльністю нової влади, котра не спробувала закрити навіть ті ЗМІ, які цілком законно слід було позбавити виходу на публіку за поширення ксенофобії, брехні, наклепів та тоталітарних ідей у минулі місяці?

...Якось так сталося, що написання цього тексту було перерване двома телефонними дзвінками: з Київської міськдеражміністрації, щоб заповнити анкету для одержання відзнаки столичного мера за пропаганду української мови і культури у ЗМІ, та з каналу “1+1” – із пропозицією взяти участь у новій дискусійній програмі прямого ефіру, яку вестимуть Ольга Герасим‘юк та В‘ячеслав Піховшек. Так от, шановні колеги: якщо хтось прийде брати відзнаки із рук Олександра Омельченка після всіх “земельних” та “забудовчих” скандалів чи згодиться гратися за правилами Піховшека, я особисто вважатиму вітчизняний журналістський цех тяжко хворим на ще одну недугу: безпринципність. Нікому не нав‘язую своєї думки і прошу не вважати її за директивну інструкцію, але тільки у разі бойкоту цих, як на мене, аморальних (хоч і по-різному) заходів чи бодай спонтанного протесту проти них визнаватиму за українською журналістикою як певною “неформальною корпорацією” право бути “четвертою владою”. А так – звиняйте, колеги.