Фінал українського відбіркового конкурсу Євробачення наочно показав декілька тенденцій, навряд чи гідних того, щоб їх дотримуватися надалі. Мова не про украй низький рівень виконання деяких учасників – коли доводилося напружувати всю свою фантазію, щоб уявити собі, якою цікавою, мабуть, була б та чи інша пісня, якби її виконували під плюсову фонограму. Мова й не про аморфний, ніякий стиль ведення конкурсу, коли ведучі, здавалося іноді, просто не знали, чим себе зайняти, й динамічне, за ідеєю, дійство зовсім недоречно розбавили численними інтерв’ю в „гринрумі” найчастіше ні про що, аби лише відзначитися. На власне Євробаченні перерви між виступами конкурсантів заповнюють, як правило, відеонарізками з краєвидами країни-організатора. І, мабуть, було б зовсім непогано, якби саме під час українського конкурсу ці нарізки було винесено на розсуд глядачів. Мова й не про те, що під час згаданих інтерв’ю дехто з гостей зізнавався, що прийшов підтримати Ані Лорак – що могло підказати частині глядачів, за кого слід голосувати, а іншу частину змусити голосувати „від протилежного”. Мова про стереотипи нашого уявлення про те дійство, що от уже 50 років привертає до себе увагу всієї Європи й має назву конкурсу Євробачення.

Отже, стереотип перший: мода на помаранчеву Україну. Його послідовниками були переможці – „Гринджоли” та меншою мірою „Де Шифер”. Перемога послідовників цього стереотипу поставила Україну в дещо двозначне становище. З одного боку, так – емоційна підтримка, позитивний шок від українських подій у Європі досі наявний. Що й продемонстрував нещодавній візит Віктора Ющенка до Страсбурга та Брюсселя. От тільки глядачі Євробачення – то не лише європарламентарі. А й звичайні обивателі, які цілком можуть не знати, що відбувається в їхніх власних столицях, не кажучи вже про Київ. Та й конкурс відбудеться аж у травні – через півроку після помаранчевої революції. Чи збережуть європейці певний емоційний запал до того часу, чи справить на них враження той факт, що пісня ця справді лунала над революційним майданом, мов його гімн – то велике питання. Сама по собі пісня – запальна, енергійна, така, що запам’ятовується й навряд чи потоне серед десятків майже таких самих. От тільки це буде, напевне, перший в історії Євробачення випадок, коли зі сцени лунатимуть здравиці на честь чинного президента держави – до того ж, президента держави-організатора. І якщо білоруску Анжеліку Агурбаш, яка співатиме англійською мовою щось радянсько-агітпропівське про те, що „юнаки й дівчата, всі люди доброї волі, погляньте, як страждають діти без миру в усьому світі!” (чи щось на кшталт того), сприймуть цілком адекватно – хоча й навряд чи так уже високо оцінять, то, не розбираючи тексту, але весь час чуючи слово „Ющенко” в пісні української групи, європейці можуть зрозуміти це не зовсім так, як на це розраховують виконавці.

Стереотип другий: конкурс вокалістів. На цьому стереотипі колись послизнулася Алла Пугачова. Саме такого підходу, схоже, тепер дотримувалася Ані Лорак. Пісня, яку обрала вона для конкурсу, дає їй змогу продемонструвати усі принади її голосу в усіх його проявах та з усіх його боків, із руладами та переливами. От тільки холодна вона, ця пісня. Не захоплює й не запам’ятовується – прослухав і забув. Щось у стилі середньоамериканської поп-музики середини 90-х років. А останні конкурси довели: перемагають яскраві виконавці яскравих пісень. Індивідуальності. Ті, хто запам’ятовується. Із піснями або проникливо-мелодійними, або непідробно запальними. Ті самі „Таліта Кум” були куди як ближчими до євробаченнєвого ідеалу, й дуже шкода, що українські глядачі не надто високо їх оцінили.

Нарешті, стереотип третій: пісня на експорт. Такої позиції, як видається, дотримувався цього разу Віктор Павлік. І саме в цьому, мабуть, полягає причина надто малої кількості відданих за нього голосів. Зазвичай енергійний та експресивний співак проспівав щось на кшталт типової ірландської балади, при тому далеко не найяскравішої. (Хотілося б побіжно відзначити, що представники Ірландії зі своїми баладами чомусь регулярно вигравали Євробачення саме в ті роки, коли європейська музика перебувала в кризі, на зламі мейнстримових стилів, і коли справді яскравих пісень було обмаль.) У такий спосіб зазвичай готуються до Євробачення представники Росії: беруть пісню, не характерну для себе, але яка – як вони гадають – мусить догодити смакам європейців, їдуть на конкурс із упевненістю, що от тепер уже неодмінно європейці віддадуть перемогу їм, любим. А потім, коли цього не стається, відшукують політичні інтриги, підступи імперіалізму, антиросійську світову змову та інші жахи з відомого переліку. Торік саме в такий спосіб Юлія Савичева перетворилася зі співачки романтичного плану на секс-бомбу-аматорку, й лише голоси глядачів із пострадянських країн врятували її від повного фіаско. Характерна деталь: майже ніхто з російських виконавців у подальшому не включав свої „пісні для перемоги” у постійний репертуар, пісні ці відпочатково створювалися для одноразового використання. У майже десятирічній уже історії участі Росії в конкурсах Євробачення винятків було лише два: тільки Алсу та „Тату” їздили на конкурси з піснями, які потім увійшли до їхнього постійного репертуару. Результат був разючим: Алсу посіла друге місце, „Тату” – третє. При тому „Тату” співали російською мовою, а для Алсу англійська є мовою повсякденного спілкування. Отже, чи не свідчить російський досвід про таку річ: успішним може бути лише співак, що є на Євробаченні сам собою, таким, як завжди, й у своєму звичному іміджі? Коли до мінімуму зведено кількість зайвих подразників, як-от незвична мова чи незвичний стиль? Коли ж співак прагне підлаштуватися під свої – найчастіше хибні – уявлення про європейські смаки, він прирікає себе на в найкращому разі роль добротного середнячка, якого наступного ж після завершення конкурсу дня ніхто в Європі не згадає ані в обличчя, ані на ім’я.

Історія участі України в Євробаченні лише розпочинається. І хотілося б, аби представники нашої країни їздили на конкурс не як на бій за перемогу, а передусім із метою показати європейцям себе справжніх. Показати їм українську пісню. Так, як зробила це торік Руслана. Тоді й перемоги прийдуть.