Слухання у ВР з питань кіно, які відбулися у середу, 23 лютого, більше нагадували сеанс колективної психотерапії: українські кінематографісти виговорювали те, що давно накипіло, із владної трибуни, тобто все те, про що ми давно чуємо (й читаємо) в численних інтерв’ю з тими ж Юрієм та Михайлом Іллєнками, Владленом Кузнецовим, Михайлом Беліковим та багатьма іншими. Все – про занепад і руйнацію великого українського кінематографу. Кажу без іронії: якби українська влада регулярно читала бодай ту саму „ТК”, то вона б констатувала те саме, що й ми: нічого для себе принципово нового. Виступи нагадували то грізні інвективи в бік держави, то в’їдливі епіграми на адресу директора кіностудії Віктора Приходька від кінематографістів, і від особи Приходька – на кінематографістів. Замість використати унікальну можливість для донесення до влади конструктивних реформаторських ідей у галузі кіно, багато хто з ораторів (далеко не всі – було й кілька слушних, доречних виступів) використав трибуну, аби по вправлятися в риториці та поставити перед державою питання рубом: або я (читай – кіно в Україні), або Приходько. Натомість держава, уважно вислухавши усіх учасників конфлікту, оголосила план дій під назвою “Національна кінематографія: стан, проблеми та шлях їх вирішення». У документі, зокрема, йдеться:

-прийняти низку законодавчих актів в пакеті (про збір на користь нацкіно – 4-5% від телевідеоринку; тимчасово на 5 років звільнити від оподаткування усіх кіновиробників; про зменшення ставок митних тарифів на ввезення кіноматеріалів та обладнання; відміна податку на землю для закладів кіно тощо);

-щодо представництва українського мистецтва закордоном, то намічено: відкривати культурно-мистецькі центри за кордоном, вступ до міжнародних кіноорганізацій, максимальне залучення західних інвестицій; підготовка кадрів за кордоном (залучення грантових коштів); підписання міжнародних конвенцій з авторського права; участь у міжнародних кінофорумах;

-повернення під державний контроль кінооб’єктів (перегляд приватизації цих об’єктів);

-змінити структуру управління кіногалуззю – утворити автономну Держслужбу кінематографії (в структурі Мінкульту, але з окремим рядком у Держбюджеті);

-розвиток інституту продюсерства – державні кошти не мають перевищувати 30% інвестицій;

-забезпечити квоту 30% (як наголосила міністр культури Оксана Білозір: “не віртуальну, а реальну квоту”) національного кіно на телеекрані: причому українського кіно не за місцем виробництва чи 1-2 акторами, а “глибоко національного за духом та ідеалами”, та ще й з 51% українських коштів;

-збільшити обсяги кіновиробництва, в тому числі і за рахунок Держбюджету – вдвічі щороку;

-захистити національний ринок від “низькопробної іноземної продукції, що підриває ментальність” і являє собою – ні багато, ні мало – “загрозу національній безпеці України”.

Знову ж таки, те, що міністр культури Оксана Білозір говорить усім митцям, те саме вона заявила із парламентської трибуни кінематографістам: “Я така, як ви, я – ваш партнер”, з наголосом: не я буду ставити на ноги українське кіно, а ми разом.

Власне, виголошена міністром програма дій очікувань кіномитців не виправдала: ні тих, хто прагнув розібратися з Приходьком (бо жодного слова “Приходько” в тексті немає), ні тих, хто очікував від нової влади не декларативних заяв, а принципової зміни стратегії стосунків кіно і держави. Щодо конфлікту навколо студії Довженка “ТК” уже писала. Що ж стосується власне вражень від результативності парламентських слухань, ми попросили їх прокоментувати кінематографістів, яких, як і нас, в данім разі більше цікавить ситуація з українським кіно, ніж локальні конфлікти на кіностудії:

Володимир Войтенко, кінознавець, головний редактор журналу “Кіно-Коло”:

– Слухання справили гнітюче враження. Конструктивного було мало, в основному, це нагадувало зведення рахунків. Але ж рахунки – це 29-те діло в нинішній ситуації, яка вимагає системної – модне слово! – стратегічної перебудови кінематографічної політики. Деякі положення підсумкового виступу звучать…смішно. Приміром, “захистити український ринок від низькопробної зарубіжної продукції”. Не можна нічого захистити, бо це на правду означатиме, що якісь люди будуть забороняти якісь фільми. А від української низькопробної продукції як захищатимемося? Чи українська вся буде апріорі високопробною? Або положення про 30% квоту українського кіно на ТБ. Зараз же це просто неможливо, оскільки немає такої кількості українських фільмів! Давайте один раз просто порахуємо кількість фільмів у програмній сітці одного телеканалу за рік, потім від цих тисяч вирахуємо 30%, і закриємо допоки цю тему про невіртуальні 30%. Досить смішно чути про те, що на наших студіях знімають іноземці (читай – росіяни), та ще й низькопробне кіно. Перепрошую, а яке це має значення? Це ж чудово, що в країні є виробництво, в якому – це дуже важливо – задіяно наших фахівців! Так само, як поки в наших кінотеатрах показують іноземне кіно (читай – американське), так і на наших студіях поки знімають іноземне (російське) кіно. Зате ми помалу розробляємо, як систему кінопрокату, так і інфраструктуру кіновиробництва. Потім цікава теза про “українського кіно не за місцем виробництва чи 1-2 акторами, а глибоко національне за духом та ідеалами, та ще й з 51% українських коштів”. Зрозумійте правильно: я тільки “за”, але, перепрошую, хто-небудь розуміє, як це зробити? Отже, те, що ми учора почули – лише прекрасні декларації, а стратегічна політика, про яку говорю я, має бути побудована на тому, як ці декларації забезпечити. Для цього нам справді, на мою думку, потрібні проголошені зміни в управлінні кіно – створення Держслужби кінематографії. Несподівано для мене прозвучало прізвище Катеринчука, як можливого голови цієї структури, але спротиву така пропозиція не викликала, радше навпаки. Бо мені особисто не хотілося, щоби наше кіно очолила людина зі старої кіноформації, тому я думав про те, що виграшнішою була би ситуація, якби прийшла людина зі сторони, але така, що розуміється на проблемах кіно (Катеринчук неодноразово заявляв в інтерв’ю про своє прагнення стати кінопродюсером), і – не менш важливо – має чималий вплив у владі, аби ці проблеми вирішувати.

Зараз у держави маса усіляких проблем, зокрема й мистецьких, але кінематографія – одна з наріжних. Бо кіно – це найбільш демократична мова, причому мова синкретична, яка синтезує досягнення усіх мистецтв: літератури, музики, пластики, візуального мистецтва, театру. Мова приступна для найширшої аудиторії, причому як для того, щоби розказати українцям про них (нас) самих, так і для того, щоби розказати про себе світові. А на сьогодні цю мову – мову кіно – не те, що у школі, навіть у вузах не вивчають. Тож на мій погляд, реформування кіно треба починати з просвіти глядача та організації умов кіновиробництва. А слухання… Слухання – це поганий початок серйозної справи.

Сергій Буковський, режисер-документаліст:

– Я не принимал участие в слушаниях, а по поводу Приходько… Я слышал много разных мнений о Приходько, но молчал, пока на горизонте не возникла фигура Анны Павловны Чмиль. Дело, конечно, не в личностях. А в том, что Анна Павловна – это старая система госзаказа, такая милая нашим заслуженным деятелям кино. Мне кажется, что главная проблема в том, что у нас в стране нет режиссерской группы, которая умеет снимать зрительское кино и которая бы могла высказать свое мнение по поводу того, какая студия им нужна. Скажу честно, проблемы студии Довженко меня интересуют мало – в моей жизни была другая студия – студия документальных фильмов на Щорса, 18. И меня действительно волнует, будет ли в этой стране документальное кино, а не снимет ли студия Довженко еще один блокбастер а-ля «Богдан Хмельницкий». На мой взгляд, государству совсем нет необходимости содержать руины студии Довженко, а уже сегодня в кино, и в документальном кино в частности, работает большая армия независимых кинопродюсеров. Знаете, ведь с министерством культуры работать невозможно – они узурпируют права, они закрывают дорогу партнерам, они типичные собаки на сене. Я не большой поклонник Вити Приходько, но до его появления там студия катилась в пропасть, это был просто гадюшник, понимаете? Но как только там появились какие-то частные руки – сразу возгласы «не руште национальне багатство». Знаете, в государстве сейчас столько проблем, что отсутствие фильма про «Богдана Хмельницкого» я, честно говоря, переживу. Нам необходимо сейчас вкладывать деньги в кинообразование и коренным образом его реформировать. Обучать по принципу: «Вот я снимал фильм, сейчас я вам дети расскажу», или «А теперь возьмите кинокамеру, на которой Гольдштейн снимал немцев под Сталинградом», да еще и брать за это деньги, на мой взгляд, аморально. Вот это мое мнение. Простите за резкость. Но: суть в том, что в управление кино должен прийти молодой менеджмент, который знает, что происходит в мире, но никак не Анна Павловна Чмиль. Нельзя маскировать под словом «национальное кино» элементарно плохое кино, которое никому непонятно.

Юрій Мінзянов, художній керівник кінокомпанії «Фільм Ю.Ей.»:

– Что мы увидели и услышали в сессионном зале парламента? Поколение «пенси», подогреваемое руководством по культуре и духовности (!) устроило «яркое шоу» – мы словно вернулись с вами на тридцать лет назад.

Вы спрашиваете, что делать? Уверен, для того чтобы начинать преобразования в кино – необходима полная демократизация общества, необходимо возникновение культурной среды, в почве которого появятся ростки нового кино. Скажите мне, кто сегодня пойдет в кинотеатр на современный фильм снятый на украинском языке? Поверьте это будет заведомо убыточный фильм. Хорошо, вы скажете – это должен быть фильм-событие зрелищный красивый фильм-аттракцион, типа «Огнем и мечем».Замечательно, но кто у нас сделает такой фильм – назовите мне такого режиссера. Нет таких режиссеров – не мучайте голову. Можно найти, но при этом необходимо произвести 100 – 150 короткометражных дебютов и выбрать среди них достойную кандидатуру. Допустим, у нас все получилось и таланттивый фильм готов к выпуску на экран. Но вот беда – ай-ай-ай! – его украли видеопираты и на следующий день вместо того, чтобы идти на премьеру фильма, народ отправляется на Петровку, срывая таким образом показ долгожданного фильма по всей стране. Продюсеры подсчитывают убытки и бросаются к коллегам-россиянам: «Ребята, посмотрите какое мы замечательное кино сняли, возьмите его в свои прокатные сети, мы даже его переозвучили для вас на русский язык». И тут россияне забивают последний гвоздь в гроб нашего кино. «Ваше кино – говорят они, уже давно мы посмотрели на DVD и VHS, прокат фильмов в кинотеатрах у нас расписан на год-полтора вперёд и места вам там нет, кроме того – у вас там герой фильма ходит в оранжевой кепочке, вы хотите чтобы у нашего Путина сердечный приступ случился?»

Все. Конец фильма. Продюсеры подсчитывают убытки. Звонят из телеканала и предлагают за копейки устроить премьерный показ фильма. У обреченных продюсеров в глазах просветление. Телеканал показывает фильм в 23 часа ночи и через какое-то время о фильме уже никто не вспоминает.

Вот и выводы – почему украинского кино у нас нет и почему оно еще не скоро будет. Когда-нибудь поколение «пепси» окончательно сменит поколение «пенси» и возьмет наконец власть в кино в свои руки. Только боюсь, что к тому времени я уже буду человеком пенсионного возраста и о, боже - я вижу себя на трибуне парламента, брызгающего слюной во все стороны, изрыгающего проклятия, с перекосившимся от злобы лицом, а рядом сидит студент киновуза и мучительно думает: «А что ты сделал старый маразматик в этой жизни, какие фильмы ты снял, я ни одного не могу вспомнить. Нет, не будет толку у нас в кино, пока эти старые хрычи куда-то ещё рвутся!» Плюнет и выйдет из зала…

Антон Пугач, генеральний директор компанії «Мультиплекс-холдинг»:

– На чтениях прозвучала вполне разумное предложение о создание автономной структуры управления кино, госслужбы кинематографии. И предложение о том, чтобы этот орган возглавил Микола Катеринчук. Это соответствует и моим и многих коллег чаяниям о том, чтобы кино возглавил человек грамотный, компетентный и порядочный. Но – человек со стороны. Насколько мне известно, Катеринчук не отозвался пока на это предложение. Но я уверен, что если не его, то кого-то из грамотных современных менеджеров предложение о создании украинского Голливуда (а о не деребане Государственных денег) несомненно заинтересует.

С другой стороны, ни документ «Національна кінематографія: стан, проблеми та шлях їх вирішення”, ни выступления с трибуны ВР, которые концентрировались, в основном, на разборе конфликтной ситуации между руководством киностудии Довженко и Союзом кинематографистов, не позволяют мне сделать выводы о том, как Украина должна стать кинематографической страной. Посему я выступил с инициативой о формировании временного комитета по подготовке проекта реформы киноиндустрии в нашей стране. В него на сегодня уже дали согласие войти председатель Союза кинематографистов Михаил Беликов, председатель гильдии кинокритиков Сергей Тримбач, главный редактор журнала «Кино-Коло» Владимир Войтенко, продюсер телеканала «Интер» Юрий Минзянов, кинорежиссер Максим Паперник, генеральный директор кинокомпании «Гемини–фильм Украина» (представительство «ХХ век-Fox») Андрей Дяченко, гендиректор представительства «Коламбия-пикчерз» в Украине Тамара Ялуцкая, Артем Вознюк, то есть люди, представляющие все сегменты киносферы: киностудии, телекомпании, кинотеатры, кинодистрибюторов, кинопрессу (причем, круг персоналий постоянно расширяется). Временный комитет будет в течение месяца разрабатывать проект, по окончании разработки которого мы предполагаем провести широчайшее его обсуждение среди кинематографистов и уже с учетом поправок предложить правительству. Потому что все то, что я прочитал во вчерашнем документе, это неплохо, но не учитывает наших базовых возможностей, а снова закладывает вектор зависимости кино от государства. Я же уверен, что мы сейчас можем создать украинский Голливуд (подробно идея Антона Пугача изложена тут). Почему именно в Украине надо строить высокотехнологичную современную киностудию? Потому что здесь уже есть инфраструктура, и есть масса преимуществ для реализации международных проектов: не так холодно (дольше можно проводить натурные съемки), в пределах одной страны есть горы-степи-море-реки-озера, архитектура различных эпох и профессиональные кадры. По большому счету представление моей концепции, и концепции развития кино телеканала «Интер», и других концепций должно было бы произойти вчера в ВР, а не обсуждение фигуры Приходько. Виктор Приходько, как вы слышали вчера в его выступлении, выбрал не совсем корректную форму общения с людьми, не задействованными в кинематографический процесс. Но: этот конфликт не имеет ничего общего со стратегией развития кино в Украине. Разбираться в этом конфликте сейчас – можно и нужно, но это не государственная задача реформирования кино, а задача проявлять уважение и внимание к людям. Нет, меня не удивило, что меня не внесли в список выступающих. Видите ли, те люди, которые составляли этот список, несмотря даже на то, что они всю жизнь не только занимаются кино, но и отстаивают интересы кино в стане государственных чиновников, все равно, к сожалению, от реального мирового кинопроцесса оторваны. Заметьте, организуя Временный комитет, я привлекаю к работе практиков, которые видят киномеханизм на уровне винтиков и шестеренок, а Комитет ВР и Министерство культуры, при все уважительном к ним отношении и при всем понимании тех задач, которые они перед собой ставят, могут лишь выслушивать чьи-то мнения, но сами в этот процесс не интегрированы. Можно – еще раз повторю – можно выстраивать дорогу по шпалам предложенным во вчерашнем документе, но это будет программа на твердое «уд», а мы можем сейчас, используя лишь политическую волю к переменам и не залезая в бюджет, выстроить киноиндустрию на «пять с плюсом». Почему нет?