Щоправда, якщо фінську війну, таку ж саму безглузду і криваву, забули, то афганську намагаються час від часу, головним чином у Росії, героїзувати і оспівувати. Проте, програма К. Стогнія дає підстави стверджувати, що не лише в Росії…

Отже, що нового повідомив автор про цю “войну незнаменитую”, як висловився про іншу, фінську, російський поет?

Здавалося, протягом 25 років після трагічного рішення про введення радянських військ до Афгану, ми вже багато дізналися про ініціаторів військової акції, про геополітичні фобії радянського керівництва, про хід бойових дій. То які ж “загадки”?

Як виявилось, у програмі вирішили дати нову версію причин, що спонукали кремлівських старих вдатися до ідеологічно-колоніальної авантюри. Версія справді сенсаційна і ніколи радянського пропагандою раніше не озвучувалася.

Але спочатку про традиційні версії. Як відомо всім, хто ще не забув радянські часи, афганський народ наприкінці 70-х років минулого століття став на шлях розбудови соціалістичного суспільства, що викликало несамовиту лють імперіалістичної реакції, насамперед США. Афганістану загрожувала неминуча американська окупація. Врятувати братів по класу в сусідній державі могли тільки радянські війська. Отже, виходу не було. Або наші хлопці, або кляті янкі. Безмежно миролюбному СРСР довелося стати на збройний захист дружнього Афганістану.

Для особливо допитливих поширювалися конкретніші версії. Мовляв, якби не наші солдати, то янкі вже встановили би в горах Гіндукуша потужні агрегати для підглядання і підслуховування і відстежували б усе, що відбувалося в радянській Середній Азії. А головне: встановили б там свої ядерні ракети і прострілювати б ними майже половину території Радянського Союзу. Для більшої переконливості повідомлялися тактико-технічні особливості американських ракет, зокрема час, потрібний їм, щоб із Гіндукуша долетіти, приміром, до Куйбишева чи до Казані.

Пересічний вітчизняний “совок” не дуже переймався алогічністю, а часом і відвертою брехливістю, офіційних пояснень. Хоча деякі інтелігенти, схопивши географічний атлас і пам'ятаючи повідомлення радянських газет про всі пересування збройних сил заокеанського супостата, робили небезпечні для радянської людини відкриття: виявилося, що Афганістан межує з СРСР на півночі, з Пакистаном на півдні і сході. З території СРСР супостат удертися до Афганістану явно не міг, у Пакистані на той час скільки-небудь помітного угруповання американських військ не було, власне, їх там узагалі не було. На заході, в Ірані, на той момент прийшов до влади фанатично ворожий США режим шиїтських аятол. Найближча стратегічна американська військова база була розташована на острові Дієго-Гарсія, це дуже далеко в Індійському океані. У будь-якому випадку Туркестанському військовому округу з Кушки до Афганістану було ближче, ніж американцям… Отже, ці версії вже тоді викликали великі сумніви. Дивно, як не спала на думку керівникам радянського Агітпропу по-гебістськи вишукана, навіть елегантна, версія К. Стогнія, що він оприлюднив 14 лютого в програмі “Афганістан: загадки війни”. По-перше, вона фактично знімає відповідальність із кремлівських геронтократів – “були змушені”, а по-друге, навіть вбирає їх у шати шляхетності, громадянського обов'язку і гуманізму – “рятувати людей”. Версія подекуди мало не геніальна, через те, що ані довести, ані спростувати її не можна. Бо як довести чи спростувати аргумент: “радянські спецслужби отримали інформацію…” Це називається – шукай вітру в полі…

Отже, як повідомили К.Стогній і канал “Інтер”, Кремль здійснив інтервенцію до Афганістану тому, що нібито КДБ отримав інформацію, що кабульський комуністичний диктатор збирається фізично винищити всіх радянських спеціалістів, що працювали в країні…

Ось що 25 років від нас приховували… Щоправда, і нині приховують, навіщо Хафізуллі Аміну потрібно було вдаватися до такої дикої акції, коли на той момент все у зруйнованій комуністичним експериментом державі трималося на цих фахівцях, без них країна ставала елементарно некерованою…

А за хвилину, не змінивши виразу обличчя і без жодних пояснень, що мали б за мету якось зв'язати сказане раніше зі сказаним пізніше, пан Стогній розповів, що лікували Аміна та родину афганського президента лікарі з радянського посольства, бо своїм співвітчизникам вождь афганського трудового народу не довіряв… Дивно виходить, довіряв найінтимніше – своє здоров'я і здоров'я своїх дружин і дітей радянським фахівцям, небезпідставно боявся своїх в умовах безжальної громадянської війни, і водночас хотів тих єдиних, кому він довіряв, винищити...

А я думав, що “Інтер” має складні взаємини з логікою лише під час виборчих кампаній… Щоб остаточно закрити питання, чого це радянські військові там опинилися, пан Стогній відкрив нам ще одну страшну таємницю, “загадку війни”. Хафізулла Амін був… терористом, і мудрий Радянський Союз, окупувавши Афганістан, ще тоді, у 1979 році, убезпечив свою територію від нападів афганських терористів. А щоб із Хафізулли не вийшло щось на зразок Усами бен Ладена, радянський спецназ його справедливо “замочив”, але не в сортирі, а в наметі, разом з усіма дружинами, дітьми і кількома радянськими громадянами, що опинилися випадково там, де не треба, і тоді, коли не треба.

Телевізійний імідж пана Стогнія, такого собі радянського супер-пупера зі спецназу – спецоднострій і військового зразка кашкет, вимагав і якихось героїчних казань. Казання були. Про легендарні (в усіх значеннях) подвиги спецформувань КДБ на афганській землі. Однак усі ці пригоди радянських Рембо більше нагадували традиційну відомчу саморекламу “контори глибокого буріння” на кшталт незабутнього майора Проніна. Напевно, під впливом таких сюжетів вирішив стати чекістом президент однієї сусідньої держави…

Якби така програма з'явилася на екранах російського телебачення – не було б питань. Там усе таке – в річищі відродження великого імперського стилю, від Афгану до Чечні, від Аміна до Басаєва, але чому цей стиль знадобився “Інтеру” в Україні? Навіщо?..

А між тим, афганська ідеологічно-колоніальна авантюра відіграла не останню роль у розпаді СРСР і не мала жодного позитиву, як політичного, так і економічного, військового, ідеологічного – ніякого…

Звичайно, намагання К.Стогнія і “Інтера” героїзувати і міфологізувати одну з найбільш непопулярних і невдалих війн в історії імперії, віднайти там якусь дещицю романтизму, змалювати ту війну як “битву світів”, як геополітичне протистояння цивілізації, Заходу і Сходу, а не маразматичний захід кремлівського керівництва, що коштував народам СРСР великої крові, що приніс горе десяткам тисяч родин “вантажем-200” і продовжує знаходити свої жертви й дотепер уже в мирний час, – усе це є природною другою стороною тієї бездумної інерційної антизахідної, антиєвропейської і антиамериканської пропаганди, що панувала на багатьох українських телеканалах останні щонайменше два роки. І судячи з усього, принаймні на каналі “Інтер”, зникати не збирається. Схема доволі примітивна: негативному міфу Заходу треба протиставити позитивний міф Сходу, звуки бойових сурм, легендарні сторінки імперської слави навіть у провальних військових конфліктах. Тільки навіщо це потрібно Україні?

Ну, а пан Стогній має великі перспективи, є можливість розповісти нам про “загадки” умиротворення Будапешта в 1956 і Праги в 1968, і, ясна річ, про героїзм і мужність спецформувань КДБ, зрештою, цікаво же, як “мочили” там ревізіоністів, чи не так?

P.S. 20 лютого у газеті “День” голова правління телеканалу Влад Ряшин розповів, що “на "Інтері" зараз справді сталися серйозні зміни в інформаційній політиці”. Доведеться подивитися чергову програму Костянтина Стогнія, щоб пересвідчитись, правда це, чи ні.