Антон Пугач, для "Детектор медіа" Напередодні парламентських слухань з проблемам кінематографії, які мають відбутися 23 лютого у Верховній Раді, „Детектор медіа” розпочинає дискусію про шляхи виведення з кризи вітчизняного кінематографу. „Детектор медіа” одержала текст запропонований для виступу на парламентських слуханнях Антоном Пугачем, генеральним директором ТОВ «Мультиплекс Холдінг». Публікуємо його на прохання автора.

Визначити справедливий напрямок руху реформування кінематографічної галузі дуже просто: треба купити примірник щотижневого часопису і спробувати знайти там у кінотеатральних розкладах фільми українського виробництва. Всім нам добре відомо, що їх там немає і не було за останні роки взагалі, за винятком декількох прем’єрних показів із загальною кількістю глядачів менше сотої долі відсотка від щорічних показників. Мені здається, що після цього не буде виглядати жорстким формулювання тези про те, що, безумовно, в Україні кіно нема. Але колеги кінематографісти та чиновники різних поколінь щоразу розглядають це питання з огляду на те, що все ж таки кіно у нас є. Напевно, щось є. Але особисто мені це нагадує вислів Карла Юнга про сприйняття часу: всі люди, крім філософів, казав знаменитий психолог, розуміються на тому, що таке час. Але тільки філософи кажуть про те, що існує проблема часу, проблема його визначення, проблема... Як от у нас: перелік проблем з приводу того, що взагалі зовсім просто виглядає, якщо подивитися на це не заангажованим та чесним поглядом. Поглядом виключно глядача – не більше і не менше. І тоді з новою силою лунає проста формула: в Україні кіно нема. Напевно, в майбутньому не одну дисертацію можна буде захистити, вивчаючи те, як такий стан речей склався на Батьківщині одного з небагатьох геніїв світового кінематографу. Можливо, ми дізнаємося з цих досліджень про досі невідоме нам і ця інформація буде в нагоді нам у майбутньому, але нині чинники сучасного стану речей на поверхні: все, що діялося, не призвело до того, щоб український кінематограф відбувся як такий (маю на увазі виключно останнє двадцятиліття). Я пропоную не ускладнювати це питання, бо ми так ніколи нічого не змінимо у своєму „королівстві”. У нас все настільки не так, що я особисто не бачу іншого шляху, крім того, щоб погодитися з цим незручним відкриттям про майже повну відсутність у нас кінематографу як виду мистецтва і почати не реформу руїн та пустот, а розбудову галузі майже з чистого аркуша.

Як відомо, кінематограф стоїть на трьох китах: виробництво – дистрибуція - кінотеатральний прокат. Але перш за все треба змінити течію, що рухає цими китами - це освіта. Єдиним важливим кроком тут може бути створення в Україні Міжнародної кіношколи - на зразок славетних Вищих курсів у Москві, але з одною особливістю – наша школа повинна мати міжнародний склад як викладачів, так і абітурієнтів. Це цілком відповідає євроінтеграційним спрямуванням. І це не закриває дороги вітчизняним фахівцям. Вони у нас є, але найкращі переважно втекли до Москви. На підготовку проекту кіношколи треба не більше 3-х місяців. Стартове фінансування - не більше 5-ти мільйонів гривень. Вже наступного року можна почати навчальний процес, а ще через два роки ми будемо мати десятки професіоналів, навчання яких буде здійснюватися під керівництвом майстрів світового кіно першої величини, і напевно, що і результат буде іншим, ніж той, що ми маємо зараз (два тижні тому я передивився короткометражні стрічки проекту „Любов - це...” і змушений сказати, що говорити тут взагалі нема про що, бо, можливо, навіть і талановиті люди не отримали можливості проявити себе через те, що у нас майже знищено інститут професійної редактури, не говорячи вже про гуманітарну і кінематографічну освіту – це і до того було на низькому рівні).

У виробництві також треба набратися сміливості на революційні дії. Моє глибоке переконання полягає в тому, що Україна тільки тоді стане повноцінною кінематографічною державою, коли знайде собі партнера за кордоном, який допоможе нам переобладнати наші кіностудії, чи, навіть, побудувати нові. Це може бути студія-гігант з Європи (найкраще – з Франції), США чи, можливо, Японія. Загальновідомо, що, наприклад, після придбання японською корпорацією SONY американської студії COLUMBIA PICTURES у титрах фільмів цього виробника немає жодного японського прізвища і ця співпраця є цілком делікатною. Тим більше недоцільно вимагати масштабного бюджетного фінансування у кінематограф, коли можна всі необхідні кошти на реформу отримати з закордону, разом з тим отримавши свіже повітря у коридори кінематографічної інфраструктури.

Отже, перший крок в цьому відгалуженні - оцінка, за допомогою визнаної в світі аудиторської компанії, рухомого і нерухомого майна державних кіностудій. Другий крок – визначення загального обсягу необхідних інвестицій у кіногалузь. Третій крок – продаж пакету акцій нашої кіностудії (до 49%) закордонному партнеру під певні інвестиційні та профільні зобов’язання, які б відповідали визначеним потребам. Не бачу нічого утопічного в тому, щоб ті землі і приміщення, які зараз є активами кіностудії ім. Довженка, продати взагалі, а за отримані кошти побудувати кіностудію світового рівня із зменшеним відсотком іноземного партнера. Це суто економічна логіка, але вона справедлива, бо повсюди в світі кіностудії знаходяться на околицях міст, а наша тепер знаходиться в районі, що можна правдиво називати, як наближений до центру. Тож і треба цим скористатися. Це гроші, що лежать у нас під ногами, а ми не хочемо їх помічати. Абсолютно переконаний - як тільки ми почнемо рухатися в напрямку пошуку інвестиційного партнерства, життя саме виведе нас на правильне рішення. Головне, щоб проблеми студії та кіно не виставлялися як проблеми, наприклад, ремонту даху величезного павільйону, витрати на який можуть скласти до 30% відсотків будівництва нового такого самого і кращого за нього.

І ще одна річ про виробництво: процедура відбору сценаріїв, постановка яких здійснюється за державний кошт, повинна бути прозорою, тобто не мати в цьому розрізі нічого спільного з тим, як це відбувалося досі. Новий механізм можна розробити спільними зусиллями професійних кіл і швидко впровадити.

У дистрибуції фільмів, як мені здається, є всього дві проблеми. Перша – це розмитнення фільмокопій. Оскільки демонстрація фільмів починається з конкретної дати і це чи не єдиний, так би мовити, продукт, реалізація якого повинна чітко починатися з певного моменту і не пізніше, тому необхідно розробити та впровадити спрощену систему розмитнення фільмокопій. Це, напевно, зменшить кількість хабарів на митниці і додасть більшої дисципліни кінопрокату. Друга проблема – прокат мистецьких творів. Директори кінотеатрів не беруть до свого репертуару непопулярні стрічки мистецької якості і тому світові шедеври не потрапляють до деяких міст, чи взагалі не виходять у прокат в нашій країні. До того часу, коли наш кіноринок стане розвинутим і повноцінним, держава має підтримати прокат таких кінострічок у кінотеатрах. Зокрема, надати податкові пільги фільмам-переможцям провідних кінофестивалів та національних кінопремій. (І ще одне. Вважаю, що доцільно було б повернути демонстрацію фільмів у військових частинах у вихідні дні. Це була непогана радянська традиція, на відродження якої сьогодні вже є всі можливості.)

У кінотеатральному прокаті, тобто безпосередньо кінотеатрах можна зробити кілька важливих речей. Першочергове - це створити сприятливі умови для переобладнання та ремонту кінотеатрів у селах та районних центрах. Тисячі кінозалів в маленьких містах та селищах залишаються незадіяними в кінопрокатний процес. Водночас, тисячі кінокопій після прокату в столиці та великих містах знищуються або припадають пилом на складах. Вважаю, що можна знайти економічні засоби, які б допомогли розбудувати міст між тими кінозалами, що простоюють і тими кінокопіями, що знищуються ще до закінчення ресурсу зносу. Можливо, треба виробити і політичне рішення, бо в більшості селищ кінозал (або кіноклуб) – це єдиний культурний заклад на території. Те, в якому стані він перебуває, безперечно впливає на загальний настрій людей. Так само особливої уваги потребують кінозали у літніх дитячих закладах і санаторіях. На суто ринкових засадах тут ситуацію не змінити.

Коротко, але суттєво хочу сказати про ще три речі: 1. До всіх великих перебудов треба терміново залучити інвестиційні кошти і переобладнати кінокопіювальну фабрику. В Україні повинен бути самостійний і повний кінотехнологічний цикл (сюди входить і цифрове дублювання).

2. Так сталося, що наша країна має один повністю український і цілком вагомий міжнародний кінофестиваль (йдеться про кінофестиваль „Молодість”). Тут якраз можна було б вимагати від держави хоча б 50%-го щорічного фінансування. Це лише два мільйони гривень на рік, але це єдиний наш шанс залишитися в світовому розкладі кінофорумів. Важливо також підтримати фестиваль анімаційних стрічок „Крок”.

3. Терміново розробити державну програму про переведення всіх кіно- та фотоархівів на цифрові носії і вже в наступному році здійснити цю роботу.

Остання моя теза – про шляхи реформування. Незважаючи на те, що кінематографу у нас немає, в Україні все ж таки є кінематографічна спільнота. Оскільки завдання перед нами велике і, сподіваюсь, безпрецедентне, то і діяти треба широко і всім загалом, а саме: скликати загальні збори працівників кіногалузі, на яких обговорити, затвердити і рекомендувати Уряду України „Проект реформи кінематографу в Україні”. Особливо наголошую, що професіоналами кіно треба вважати не тільки членів Спілки кінематографістів, а взагалі всіх, чия робота пов’язана з кіно, тобто працівників - кіностудій; - кінокомпаній та кінофірм (разом з технічними);

- кінотеатрів;

- дистрибьюторських фірм; - відділів кінопоказу на телеканалах; - редакторів та журналістів спеціальних кіновидань;

Нова влада довіряє громаді і ми не раз вже в цьому переконалися. Тому той проект реформи (та чи інша його редакція) і ті особистості, які отримають найбільшу підтримку на професійних зборах і можуть, мені здається, розраховувати на увагу з боку діючої влади. Нажаль, з моєї точки зору, нині ситуація виглядає не як конфлікт поколінь, як дехто вважає, а виключно як конфлікт інтересів: з одного боку професійні кола, що ще вірять у можливості старих підходів і схем, з другого боку – інші професійні кола, які мають певні комерційні інтереси в цій галузі і разом з косметичними реформами просувають своє. Оскільки я почав працювати в кіно без малого 20 років тому, то в обох таборах є мої друзі, навіть найближчі. В такій незручній ситуації перебуває зараз багато моїх колег. Але я переконаний, що тільки шляхом дружньої і компромісної співпраці всіх зацікавлених сторін ми зможемо розробити такий проект реформи, який буде відповідати глобальним і стратегічним інтересам мистецтва і держави перш за все. Сьогодні в цьому напрямку не робиться майже нічого.

Антон Пугач, для "Детектор медіа"

ДЛЯ ДОВІДКИ

================================================= Антон Пугач, народився в 1969р. Навчався на філософському факультеті Київського університету ім. Шевченка та на Вищих курсах режисерів у Москві (майстерня П. Тодоровського). На різних посадах (від помічника режисера до виконуючого обов'язки директора картини) приймав участь у виробництві 9-ти художніх фільмів, включаючи спільні проекти з західноєвропейськими митцями. Три роки керував розбудовою мережі кінотеатрів „Кінопалац”. Очолював кінодистрибуційну компанію „1+1Сінема”. Два роки працював виконавчим директором київського Міжнародного кінофестивалю „Молодість”. Здійснив у період 1997 - 2002 років шість спеціальних репортажних телепроектів про Каннський кінофестиваль. Нині - генеральний директор ТОВ „Мультиплекс Холдінг” (розбудова мережі багатозальних кінотеатрів у дев’яти містах України із залученням інвестицій понад 20 млн. доларів).