Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Детектор медіа” Історія КПРС таки була дуже цікавою навчальною дисципліною. Бо ж із неї можна було дізнатися такий, скажімо, цікавий факт, що клята царська влада у часи перебування на посаді міністра фінансів Сергія Вітте не тільки домоглася перетворення російського рубля на одну із найстабільніших світових валют із золотим еквівалентом, а і встановила граничну норму вивезення одержаних іноземними інвесторами доходів із імперії – 16% від загальної їхньої суми. Будь ласка, скуповуй чи будуй підприємства – скільки хочеш, заробляй – скільки хочеш, але вивезти можеш тільки вказану суму. Все інше – вкладай у розвиток господарства імперії. Звичайно, ця корисна інформація містилася десь поміж загальнообов‘язковими ритуальними заклинаннями про “подальше загнивання капіталістичної економіки” та “грабунок країни іноземними монополіями”; але навіть із курсу історії КПРС можна було дізнатися, що не всі в керівництві тієї імперії були ідіотами, нездатними думати про інтереси держави. Інша річ, що з об‘єктивно-історичних причин переважали таки ідіоти, на чолі з Миколою ІІ, котрий тихо ненавидів Вітте і врешті-решт відправив його у відставку.

А ще в історії партії з гордістю повідомлялося, що на початку осені 1917 року більшовики мали свої газети в кожному із повітових міст Російської республіки. Якщо ж хтось читав рекомендовану студентам як додаткову літературу книгу Джона Ріда “10 днів, які потрясли світ” (за словами автора передмови до неї Володимира Ульянова-Леніна, найбільш правдиве описання жовтневого перевороту), то він дізнавався, що практично повсюдно саме більшовицькі газеті (і ніякі інші) населення одержувало не тільки регулярно, а і безплатно. Звісна річ, історія КПРС скромно обходила стороною питання, за які кошти більшовики могли друкувати та розповсюджувати свою періодику, як і те, яким чином партія, що на момент виходу з підпілля налічувала ледь 4000 членів (це разом із засланцями й емігрантами), через кілька місяців уже змогла утримувати кілька десятків тисяч звільнених партпрацівників. Доводилося добувати про ці гроші додаткову інформацію з різних похриплих радіоголосів: “Парвус”, “німецький Генштаб”, “Фюрстенберг”, “Стокгольмське представництво”...

Але справа не в тому. А в тому, що поколінню, котрому за 40, довелося вивчати історію КПРС на безальтернативній, як то кажуть, основі. І під час відповіді на іспиті залишати власні міркування при собі, переказуючи підручник. А це означає, що тактика і стратегія діяльності згаданої партії свого часу виявилася назагал вдалою. Навіть – дуже вдалою. Зокрема, стосовно ефективного використання ЗМІ (передусім преси, але й так званих “іскрових” радіостанцій) у боротьбі за взяття та утримання влади.

Боронь Боже, я не закликаю сьогоднішню українську владу ані встановлювати золотий стандарт гривні, ані підпорядковувати “Нашу Україну” чужинському генштабу, ані знищувати “до встановлення порядку в державі” свободу слова, преси і політичної діяльності, як це зробили більшовики невдовзі після своєї перемоги. Йдеться про інше – про засвоєння досвіду боротьби тоталітарної партії з партіями демократичними (в тому числі й українськими). Досвіду, який говорить, що у революційний період демократи вщент програють автократам без масової, повсякденної, більш ефективної, аніж у їхніх супротивників, діяльності ЗМІ. Ба більше: без наявності таких мас-медіа, які доносять суму певних ідей до кожної людини, незалежно від її етнічного походження, місця проживання і статків, навіть популярна політична сила, навіть та, що має народний мандат на владу, у революційний період врешті-решт неодмінно програє і падає під тиском добре організованої тоталітарної меншості.

Про що це я? Про те, що історія має шанс повторитися, якщо нова влада надто захопиться “демократією без берегів” і тотальною європеїзацією, забувши, що революція триває і в ній демократичним силам продовжують протистояти відверто тоталітарні або кланово-олігархічні структури. Чесно кажучи, мене просто лякають деякі ініціативи переможців “помаранчевої революції”. От, скажімо, поширена інтернетом позиція віце-прем‘єра Миколи Томенко щодо проблем із державним фінансуванням мас-медіа – мовляв, це надто дорого: “Думаю, варто хоча б на цей рік, як на перехідний, мінімізувати бюджетне фінансування ЗМІ”, – сказав віце-прем‘єр і додав, торкнувшись роботи державної агенції “Укрінформ”: “Якщо там є серйозний колектив, готовий конкурувати на ринку, то, думаю, достатньо дати йому можливість викупити приміщення на пільгових умовах – і нехай люди самі заробляють гроші”.

Теоретично все правильно і по-європейськи. Практично ж у разі зменшення державного фінансування державних же ЗМІ, вони поповнюватимуть свої ресурси за рахунок так званих політичних “спонсорів”. І не тому, що за своєю природою журналісти такі продажні, а тому, що інакше доведеться припинити чи мінімізувати свою діяльність. Навряд чи серед таких спонсорів буде надто багато “нашоукраїнців”, “БЮТівців”, соціалістів чи навіть “народників” Литвина чи “заєдинщиків” Губського. А хто платить, той, як відомо, замовляє музику. У тому числі і в номінально державних ЗМІ. У разі ж тотальної приватизації центральних державних інформаційних структур – як-от “Укрінформу” – влада втратить важливий канал виходу на громадськість поза приватними ЗМІ, котрі, як ми добре знаємо з недавнього минулого, можуть бути дуже ефективними ретрансляторами дезінформації і засобами маніпулятивного впливу на маси. Тим більше, що й “Інтер”, і “Украина” продовжують працювати фактично у старому режимі, і Дмитро Кисельов на місці, і В‘ячеслав Піховшек скоро повернеться з відпустки, і тижневик “2000” готовий розродитися новими безплатними “спецвипусками” – зовсім як у 1917 році...

З першим сюжетом безпосередньо пов‘язаний другий. Ще під час виборчої кампанії поважні речники тодішньої опозиції заявляли про намір позбавити місцеві органи виконавчої влади і місцевого самоврядування права бути (спів)засновниками ЗМІ. Суто теоретично, звичайно, незалежні мас-медіа у “глибинці” – це значно краще, ніж залежні від влади. А практично? У разі, коли будуть терміново приватизовані (або закрити) ці ЗМІ, по-перше, нова влада втратить звичайний для електорату інформаційний вихід до масового виборця у дуже багатьох регіонах, особливо на Сході і Півдні України, а також у ряді віддалених від промислово-адміністративних центрів районах центральних областей. Бо ж у селах, крім “Сільських вістей” та “районок”, як правило, нічого не передплачують. По-друге, якщо закрити чи продати звичну і незамінну для селянина “районку”, яким, найвірогідніше, буде результат, та ще й за рік до парламентських виборів? Правильно, її відродження під тією ж чи ледь зміненою назвою, тільки вже як “незалежного видання”, котре, якщо вжити аналогії з 1917 роком, фінансуватиметься якимось зарубіжним “генштабом”. По-третє, що будуть робити провінційні журналісти? Видавати газети, які були б фінансово залежними тільки від масового читача, в абсолютній більшості районів України поки що неможливо. Кидати професію, жити з власного городу? Навряд чи всі провінційні газетярі, котрих часом буває по 3-5 на райцентр, погодяться на таку перспективу. Інший варіант – із нейтралів чи навіть симпатиків нової влади перетворитися на її запеклих ворогів, провадячи ідеологічну війну проти демократії в інтересах власників “незалежних” провінційних ЗМІ.

Ще раз повторю: зовсім не йдеться про запозичення досвіду тоталітарних сил у боротьбі за владу зі своїми опонентами. Йдеться про зовсім інше: про вміння демократичних сил завбачити і заздалегідь знешкодити потенційні дії однієї цікавої партії, яка вустами свого лідера не раз говорила, що її об‘єднують із комуністами спільні методи діяльності і що вона поважає історичний досвід більшовиків (хоча водночас, начебто, базується на ідеях Драгоманова, Франка, Павлика, Лесі Українки, Винниченка і Грушевського). Будьте певні: ця партія знайде кошти для фінансування у разі потреби десятків, а то і сотень видань плюс (зважаючи на вимоги часу) численних електронних ЗМІ.

Адже зараз ми маємо не період поважних реформ (чого б дуже хотілося), а суто революційний період; різниця між цими двома періодами полягає насамперед у питанні щодо влади. Для періоду реформ головна проблема полягає у найбільш ефективному використанні владних важелів задля швидкої трансформації суспільства. А от революція має на порядку денному насамперед боротьбу за владу, і до того ж – боротьбу надзвичайно жорстку і жорстоку, яка матиме стратегічні наслідки для країни. І у цій боротьбі, поза сумнівом, проти уряду Ющенка-Тимошенко будуть використані будь-які засоби. Інформаційна війна вже почалася: видання певного ґатунку вже оголосили цей уряд “тимчасовим”, уже навіюють своїй аудиторії думку про його недієздатність, уже ведуть мову про нерозв‘язні проблеми, що стоять перед новою владою.

А ці проблеми справді є. Уже не тільки у провінційних містах, а й у Києві під час епідемії грипу і напередодні нової хвилі холодів раптом відключають тепло; всі ці роки газотрейдери терпіли борги комунальників, а тепер чомусь перестали терпіти. Тим часом насувається нова халепа: скоро буде нічим платити пенсії. Минулий уряд залишив у спадщину новому 32 мільярди гривень прихованого бюджетного дефіциту, з них – 16 мільярдів дефіциту Пенсійного фонду. Якщо перестануть платити пенсії, через місяць-другий почнуться масові виступи протесту проти висуванців “помаранчевої революції”. А де взяти кошти? Майже 35% українських підприємств торік, за офіційною статистикою, були вщент збитковими, хоча при цьому не “стояли”, а працювали. І так далі.

Чи можна буде виправити ситуацію, відмовившись від використання державних ЗМІ – ні, не для агітації, а для донесення правдивої інформації до населення? Чи можна, з іншого боку, забувати, що спочатку у Леніна проти всієї імперії з її золотим рублем і розумними інвестиційними законами була лише “Іскра”, а потім – лише 4 тисячі однопартійців? Плюс, звичайно, дурість можновладців у 1900-му році і романтизм демократів-реформаторів у 1917-му...

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Детектор медіа”

Від «ТК». – Ми вважаємо, що автором піднята дуже важлива тема щодо стратегії нової влади у взаєминах зі ЗМІ. Водночас, вона є дуже неоднозначною. Адже, з одного боку, логіка революційної доцільності – до якої, власне, і закликає автор – вона зрозуміла і має досить аргументів на свою користь. З іншого – сам Сергій Грабовський згадує, що всі утиски більшовиків проти свободи преси теж колись обґрунтовувались особливим періодом і супроводжувались обіцянками все змінити, як тільки… Що – як тільки? Якщо прийняти логіку «особливих – революційних – періодів», то ми маємо чітко усвідомлювати, що насправді «есть у революции начало, нет у революции конца». І тому чи не настав, усе-таки, час, щоб логіку «революційної доцільності» змінити логікою демократичних принципів? Мабуть, легше перемагати опонентів їхніми ж інструментами. Але чи не перетворюємося і ми тоді у нашу, начебто, протилежність. Згадаймо загальновідоме: засоби, насправді, це і є мета! І пропонуємо долучатися до дискусії!