Так говорять у ці дні про Ялтинську (Кримську) конференцію великих держав у ЗМІ тих посткомуністичних країн Європи, які зараз уже є членами НАТО та Євросоюзу. Ялта є символом величних перемог російської дипломатії, яка забезпечила державі одне із домінуючих місць у світі, і навіть жалюгідні рештки Ялтинської системи не дають сучасній Росії впасти до рівня другорядного суб‘єкта геополітики, – таке прозвучало на Радіо “Маяк” 4 лютого в програмі оглядача цієї популярної радіостанції Єгора Холмогорова. Що ж насправді відбулося у цьому місті? Чим є ця подія для української історії? Вітчизняні радіо та телебачення, наскільки ми можемо судити, поки що воліють обмежуватися скупими інформаційними повідомленнями, очевидно, чекаючи вказівок від нової влади (невже так звикли до “темників”?). Отож спробуємо бодай тезово сказати про те, про що мовчать наше телебачення і радіо.

60 років тому кожна зі сторін переслідувала на Ялтинській конференції власні цілі. Власне, було б дивно, якби діялося інакше. Але надто різними були ці цілі і надто відмінними стали долі Західної і Східної Європи внаслідок створення Ялтинської системи, щоб говорити про давні події в обтічній тональності. Отже: Британія намагалася зберегти бодай рештки минулої могутності, і задля цього готова була йти на серйозні поступки своїм союзникам. Сполучені Штати прагнули закріпити свою нову роль одного із світових лідерів, але після двох десятиліть ізоляціонізму почувалися не дуже впевнено. СРСР же провадив свою традиційну лінію на світове панування і докладав усіх зусиль, щоб “нагнути” партнерів, але так, щоб вони до часу слухняно постачали Радянську армію зброєю, боєприпасами, транспортом і харчуванням. А заодно Сталін мав намір “протягнути” право на вступ до створюваної Організації Об‘єднаних Націй усіх союзних республік, щоб мати там не один, а 17 голосів (СРСР + 16 тодішніх радянських квазідержав).

Ідея провести конференцію на радянській території належала Сталіну; мовляв, хід воєнних дій “не дозволяє йому відлучитися за межі СРСР”. Насправді мотиви були іншими: нашпигувати приміщення, призначені для британської й американської делегацій, пристроями для підслуховування, щоб знати кожен запланований крок “друзів-ворогів”. На попередній зустрічі “великої трійки” у Тегерані подібний трюк вдалося здійснити тільки з американською делегацією, тепер же Сталін хотів знати про плани Рузвельта і Черчілля все: надто великими були ставки у геополітичній грі, де Кремль відверто блефував, не маючи ані економічних, ані військових сил для гри на рівних із демократичним Заходом. І це Сталіну вдалося, хоча зараз російські ЗМІ (скажімо, провладне “Радіо Росії”) намагаються заперечити таку, м‘яко кажучи, нетолерантну поведінку “кремлівського горця” щодо своїх союзників, посилаючись при цьому на тих учасників подій з числа працівників МҐБ, хто дожив до наших днів. Очевидно, хтось вірить старим чекістам, як вірив свого часу Сталіну й Андропову.

Ми не будемо переповідати перебіг конференції. Зазначимо тільки її основні результати. Була підписана угода про поділ Німеччини (яка на той момент ще вела напружені оборонні бої) на зони окупації: СРСР отримував зону на захід від річки Одер, Великобританія – Північно-Західну Німеччину, США – Південно-Західну Німеччину, Франція – два територіальні фрагменти поряд із британською та американською зонами. За угодою про контрольний механізм режиму окупації, верховна влада у Німеччині мала здійснюватися головнокомандуючими Збройних сил СРСР, США і Великобританії – кожним у своїй зоні. “Великий Берлін” мав входив до радянської зони окупації, але як місце перебування Контрольної ради союзників, підлягав окупації усіх чотирьох держав. Сторони досягнули принципової домовленості про репарації, які мали включати вилучення промислового обладнання та товарів на користь переможців. Західні держави фактично погодилися на урядування радянських ставлеників у Польщі, навзамін СРСР обіцяв допустити в уряд некомуністів і провести в цій країні “демократичні вибори”. І хоча Черчілль протестував проти радянського втручання у внутрішні справи Польщі і наголошував: “Піднявши меч, щоб захистити Польщу, яка зазнала брутального нападу з боку Гітлера, ми ніколи не погодимося з ухвалою, яка не забезпечуватиме перетворення Польщі на вільну та суверенну державу”, – тиск з боку певної групи лівих інтелектуалів з оточення Рузвельта на президента призвів до того, що США, бодай позірно, висловили свою довіру “демократичним інтенціям” кремлівського диктатора. Аякже – СРСР підписав “Декларацію про звільнену Європу”, яка передбачала проведення вільних виборів і формування демократичних урядів у всіх країнах Східної Європи, де стояла Червона армія! Ця декларація мала стати, зокрема, і гарантом розв‘язання польської проблеми. Але тільки дуже наївна людина (яких на той час вистачало на Заході) могла повірити у щирість подібних декларацій Сталіна, котрий визнавав тільки свій варіант “вільних виборів”. З іншого боку, Сталіну не вдалося “протиснути” членство в ООН для всіх союзних республік, але він забезпечив це для УРСР та БРСР (не тільки для додаткових голосів для себе, а і для гамування настроїв на користь більшої самостійності цих республік серед місцевої номенклатури).

А ще Сталін домігся значних поступок від США і Британії, розігравши цілу комедію навколо питання щодо вступу СРСР у війну проти Японії. Справа в тому, що така війна була потрібна Кремлю і планувалася ним. Адже йшлося не тільки про встановлення контролю за рядом територій, які Сталін називав “давніми російськими” (Курильські острови, Південний Сахалін, Порт-Артур), а і про поширення радянського впливу на Китай, де у той час змагалися між собою комуністи Мао Цзедуна і націоналісти Чан Кайши. Але все було обставлено так, наче СРСР знехотя дає згоду на вступ у війну проти Японії, відтак західні держави мають чимось істотним заплатити за цей вступ. І заплатили. Не тільки Польщею, а й, фактично, цілою Східною Європою.

Тому, видається, прибалтійські і польські видання мають рацію, називаючи зараз Ялтинську конференцію таким собі Мюнхеном-2. Згадаємо: якщо у Мюнхені Англія і Франція, намагаючись “умиротворити” апетити Гітлера і домогтися від нього миролюбної політики, віддали йому на поталу єдину в той час демократичну державу Східної Європи Чехословаччину, то на Ялтинській конференції лідери західних демократій погодились визнати Центральну і Східну Європу зоною впливу СРСР, що закінчилося для Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Албанії й частини Німеччини встановленням тоталітарних комуністичних режимів, демонтажем демократичних інститутів, масовими репресіями. Саме Ялта легітимізувала розкол Європи і залізну завісу на 45 років між її Заходом та Сходом.

Власне, Ялта стала чимось масштабнішим за Мюнхен. Якщо останній знаменував собою цинічний обмін Британією і Францією чеської території з населенням у три мільйони осіб, переважно судетських німців, на Гітлерову обіцянку не чіпати ці країни, то у Ялті Британія та США погодилися віддати Сталіну близько 100 мільйонів європейців у повне розпорядження за його підтримку західних держав у війні з Японією та за неукладання сепаратного миру з Гітлером (бо ж реально саме СРСР упродовж Другої світової війни спершу пішов на угоду з нацистами, а потім намагався у 1941-42 році досягнути замирення з Німеччиною). Що ж стосується України, то Ялта для неї об‘єктивно була і лишилася символом відходу лідерів Заходу від своїх же демократичних принципів. Справді, завдяки рішенням цієї конференції, УРСР одержала місце серед співзасновників ООН, але при тому залишилася колонією Кремля й об‘єктом сталінського геноциду.

Отож не випадково таке обурення серед української громадськості викликала ідея кримських комуністів і їхнього представника в уряді АРК віце-прем‘єра Казаріна спорудити на честь 60-ліття Ялтинської конференції монумент “великій трійці” (а фактично – Сталіну). Мовляв, мав місце такий історичний факт – Ялтинська конференція, де одним з головних фігурантів виступив Сталін Йосиф Віссаріонович, це ж наша вітчизняна історія, та й туристів пам‘ятник зацікавить. Власне, це є універсальне гасло і виправдання, яким користуються політичні сили певного ґатунку у спробах регенерації комуністичних міфів на теренах України: “Це ж наша історія”. Проте чомусь організатори реабілітації комунізму не згадують, що далеко не кожний факт історії гідний популяризації. Хто, приміром, стане заперечувати, що Гітлер – це явище німецької історії, і, на жаль, не лише німецької історії, як і Муссоліні – історії італійської. Однак там чомусь нікому, крім політичних покидьків, не спадає на думку встановлювати пам’ятники на честь цих діячів. З іншого боку, чому товариш Казарін і його однодумці-комуністи категорично заперечують власне гасло “Це наша історія”, коли йдеться про увічнення пам’яті своїх політичних супротивників, наприклад, Симона Петлюри, Степана Бандери, Євгена Коновальця, Романа Шухевича?

Таким чином, Ялтинська система для громадян України і для сотень мільйонів європейців – символ не перемоги над нацизмом, а зовсім іншого. Придушення національно-визвольного руху українців, литовців, естонців, латишів, криваві розгроми польського Опору, берлінського повстання 1953 року та угорської революції 1956 року, радянські танки у Празі в 1968 році – все це наслідки Ялти, подолані після вступу більшості посткомуністичних країн Європи до НАТО та ЄС. Тому чи варто у будь-якій формі славити Ялтинську конференцію і її фактичного переможця – Сталіна? І, з іншого боку, чи не час українським електронним ЗМІ спробувати дати всебічну оцінку цій події та її наслідкам?