«Детектор медіа», спостерігаючи за оновленими новинами на наших телеканалах, впевнилася в тому, що нам вкрай потрібна професійна дискусія щодо якості постреволюційного інформаційного мовлення, тих завдань, які ставляться перед ньюз-румами сьогодні і з боку суспільства, і з боку влади, і з боку власників та топ-менеджерів.

Перша заявка на таку дискусію є в тексті штатного політичного оглядача «ТК» Бориса Бахтєєва. У редакційному портфелі сайту є вже ще одна гостра полемічна думка, яку ми опублікуємо нанайближчим часом. Чекаємо й нових відгуків. (E-mail «Детектор медіа»: info@detector.media) Помаранчева революція змінила обличчя українського телебачення. Воно тепер ніби демонстративно прагне засвідчити свою об’єктивність та збалансованість. Іноді навіть – хоч як це парадоксально прозвучить – на шкоду тим самим об’єктивності та збалансованості. Постійна участь у різного роду інформаційних та аналітичних програмах представників табору Віктора Януковича (того самого Нестора Шуфрича, наприклад), як видається, досить часто значно перевищує ту роль, яку ця команда насправді відіграє в сьогоднішньому політичному житті. Збалансованість ця, як видається, іноді перетворюється на несвідому рекламу діячів цієї команди, й без наполегливого, доречного чи ні, запрошення їх у ефір їхня популярність була б істотно нижчою. Звісно, йдеться не про те, щоб оголосити табу на запрошення того самого Шуфрича у телеефір. Йдеться про те, щоб у глядачів створювалося коректне враження про розклад політичних сил на сьогодні. Утім, не претендую на незаперечність останніх речень.

А справжня проблема полягає в іншому. Журналістська революція відбулася в дещо протиприродний спосіб. Не журналісти в масі своїй підготували громадську думку до спротиву, а суспільний спротив дав журналістам сигнал про те, що можна більше не дослухатися «темників» і робити, що самі вважають за потрібне. Є, звісно, відомі винятки, але тенденція була саме такою.

Зокрема, й через це телереволюція стосувалася форми набагато помітнішою мірою, аніж змісту. І на екранах і зараз панує той підхід до політичної інформації, який панував протягом усіх останніх років. Так звана дамська політологія. Пошук сенсацій та «полунички», надмірна увага до того, хто про кого що сказав і хто кому як відповів, хто був на тій чи тій світській тусовці, а хто не був, хто має які приватні інтереси, хто сильніший від кого – й узагалі, хто кого з’їсть. Панує погляд на політичні події як на нескінченне шоу, нескінченний ярмарок марнославства й більше нічого. Між тим головною вадою нашого телебачення була навіть не відсутність на екранах опозиції й не постійна гра в одні, й лише в одні, ворота. Головною вадою була відсутність на екранах аналітичних програм, якщо не відсторонених від конкретних персоналій, то таких, що не концентрують свою увагу на персоналіях і лише на них. Ті програми, що були присутні („Я так думаю”, наприклад) концентрували свою увагу або на конкретних, окремих проблемах, або ж на надто загальних, радше філософських. Що ж стосується того, що відбувається не в Україні, а з Україною? Куди ми йдемо? Чому відбувається саме так, і чому йдемо саме туди? Якими є тенденції та перспективи? От саме цього суспільство мусило не знати. „Західні суспільства деполітизовані, й поки українське не досягне такої самої міри деполітизації, ми не будемо жити, як європейці”, - таку думку нам навіювали надто часто. Думка ця була маніпулятивною, бо підмінювала причину та наслідок. Справді, коли стосунки в системі „влада – суспільство - громадянин” є прийнятними, коли низькою є соціальна напруженість, тоді громадяни можуть собі дозволити цікавитися політикою лише напередодні виборів. Саме з таким причинно-наслідковим зв’язком, а не навпаки.

Але, на превеликий жаль, цей старий підхід нікуди не подівся. Переконання, що громадянам не потрібні та незрозумілі „високі” проблеми – те переконання, що, здавалося б, мусило бути вщент зламане помаранчевою революцією, один із головних уроків якої саме й полягав у тому, що суспільство розумніше, ніж про нього було заведено думати, - оце переконання так і домінує до сьогодні. І справа тут не лише в тому, що триває примітивізація суспільства. Справа в тому, що ЗМІ, і в першу чергу телебачення, є не лише колективним агітатором, пропагандистом, масовиком-затійником, та навіть інформатором, а й провідним оператором зворотнього зв’язку в державі, зв’язку між суспільством і владою. Саме функцією ЗМІ є помічати суспільні проблеми та привертати до них увагу і суспільства, і влади. І пропонувати шляхи їх розв’язання – а чому б ні? Коли ж ЗМІ не роблять цього, а лише ретранслюють те, що відбувається у владі, зворотній зв’язок не працюватиме й запрацювати не може.

Згадаймо, чим годувало нас телебачення протягом близько двох тижнів від моменту оголошення Віктора Ющенка переможцем президентських виборів і до моменту сформування уряду. „Високоінтелектуальними” висновками про війну між БЮТом та „Нашою Україною” й, відповідно, нескінченною повістю про те, як посварилися Юлія Володимирівна з Петром Олексієвичем. Про те, що коаліція „Сила народу” нібито тріщить по швах. Про те, що Віктор Ющенко є нерішучим і не може зробити свій вибір. Про те, що відбувається підкилимна боротьба, що має мало спільного з проголошеною переможцями метою. Та деякими іншими подібними міркуваннями. Призначення Тимошенко виконувачем обов’язків прем’єр-міністра внесло в ці розмірковування новий струмінь: мовляв, тепер Тимошенко щосили прагнутиме відібрати лаври переможця в Ющенка, потопити його та знизити його популярність. Іншої мети, буцімто, вона не має. Практично ніхто не помітив очевидного: хоч би як там було, а процедура призначення нового глави уряду була незрівнянно більш відкритою та менш авторитарною, ніж усі попередні роки. Чи, може, раніше підкилимної боротьби не траплялося? Чи, може, раніше суспільство посвячували в її подробиці? Чи, може, раніше процедура призначення глави уряду була бездоганно прозорою та публічною? Тобто, доречними тут були б міркування ось про що: а наскільки відкритою виглядає нова процедура призначення глави Кабміну порівняно з заведеними в демократичних країнах правилами? Чи впускають там суспільство у таємниці попередніх переговорів та консультацій? Головне ж: якщо процедура ця виглядає не такою відкритою, як на це сподівалися, то чому? І взагалі: чи не надто високою для нової влади є планка покладених на неї очікувань? Чи не сподівається суспільство на те, що стане ідеальним усе й одразу? Грубо кажучи, на те, що Віктор Ющенко відкриє якийсь мішок і роздасть усім із нього щастя? І що буде, коли нова влада таки реформує – і відчутно реформує – всі сторони життя українців, але все ж таки не такою мірою, як від неї цього очікують? Що буде суттєвішим для виборців – бездоганне виконання владою всіх без винятку своїх обіцянок повністю чи відчутне покращення умов життя громадян, хай навіть і не в обіцяному обсязі? Які помилки й яку їх кількість суспільство зможе пробачити переможцям?..

Ще одна подія, на яку телебачення відреагувало просто-таки миттєво – невдоволення Романом Безсмертним із приводу призначення Юлії Тимошенко виконувачем обов’язки прем’єр-міністра. І знову на бідолашних українців звалилися висновки й прогнози з того самого – як виявилося, зовсім невеликого – арсеналу нашої телеаналітики. Розкол у правлячій коаліції! Не можуть поділити портфелі! „Наша Україна” та БЮТ насправді не в таких союзницьких стосунках, як вони намагаються це зобразити! Зовсім непоміченою виявилася малюсінька деталька: коаліція не розвалилася, а жодних оргвисновків щодо „бунтаря” зроблено не було. Навпаки: він опинився в уряді. Отже, справжня сенсація лежала просто-таки перед очима: що відбулося – Юлію Володимирівну примусили взяти у свій уряд Романа Петровича? Навіщо? Під які домовленості? Чи, може, просто напросто члени „Нашої України” можуть вільно висловлювати свої думки, вони – не лише автомати для проштамповування рішень високого керівництва, як це було характерно для членів фракцій нещодавньої прокучмівської більшості? (Знайомий радіожурналіст розповідав мені, що з запрошенням на ефіри представників цієї більшості виникали постійні проблеми: депутати або не могли зв’язати двох слів і на будь-які запитання відповідали „так” чи „ні”, а коли намагалися пуститися в обгрунтування, це неможливо було слухати, не кажучи вже зрозуміти, - або ж повсякчас посилалися на те, що мають узгодити свою відповідь із керівництвом і відповідати самостійно повноважень не мають.) Хіба не саме ці та подібні запитання мали б зацікавити наших телевізійників в їхньому прагненні до сенсацій? Любителям персоналій і лише їх в аналітичному полі теж не бракує місця, де розгулятися. От, наприклад, призначили міністром фінансів Віктора Пинзеника. Інформація про те, що, цілком імовірно, так і станеться, була наявною за кілька днів до офіційного призначення. Віктор Пинзеник, як відомо, був постаттю номер два в уряді тоді ще прем’єр-міністра Леоніда Кучми й зажив тоді собі репутації монетариста-фанатика, що діяв за принципом: „хай руйнується світ, але торжествує монетаризм”. Отут – неоране поле для аналізу та прогнозів. Чи справедливою, адекватною є така його репутація? Чи його світогляд зазнав з тих пір змін? Якщо така репутація є адекватною, то чи не загрожує Україні повернення в ті – далеко не найкращі для її економіки – часи? Чи, може, посада міністра фінансів якраз і є найкращою нішею для монетариста, й саме він на цій посаді буде на своєму місці? Нема запитань і нема версій відповідей на них.

Ще однією топ-новиною останнього часу став намір приїхати в Україну колишнього російського олігарха, творця президентів, а нині політемігранта Бориса Березовського. Головною проблемою тут стало гадання на кавовій гущині: приїде – не приїде. А ще – впустять чи не впустять, видадуть Росії чи не видадуть, і як це позначиться на українсько-російських стосунках. (Треба зауважити одну суттєву річ: сама влада повелася винятково коректно – практично не реагуючи на висловлення Березовським свого наміру приїхати й ставлячися до цього так, як і належить – як до наміру приватної особи. І, таким чином, вона, влада, не дала жодних підстав для обгрунтованих прогнозів щодо її намірів та гіпотетичних дій. Жодних підстав для вправ у тій самій дамській політології.) Поміж тим, справжня проблема, що лежала на поверхні, так і залишилася майже незайманою. Полягала та проблема саме в тому, що Березовський – колишній олігарх і творець президентів Росії. Хазяїн Росії – його називали навіть так. Подейкують, щоправда, що й до виборчої кампанії Леоніда Кучми 1994 року він теж доклав свої певні зусилля. Тож, чим загрожує ймовірний його приїзд в Україну самій Україні, а не лише її стосункам із Росією? Чи великими є гарантії, що саме тепер, у час зміни еліт і відповідної неналагодженості нових політичних та економічних механізмів, Березовський не мав на меті посісти в Україні таке саме становище, яке він мав колись на своїй батьківщині? Чому він, власне, заявив про своє бажання приїхати в демократичну Україну, не дочекавшися навіть наочних доказів того, що вона тепер демократична, й що стара прокремлівська еліта остаточно втратила важелі реальної влади? Чому він так поспішив? Усі ці запитання видалися, напевне, нашому телебаченню (радіо, друкованій пресі) нецікавими. Без жодної інтриги.

Стверджувати, що спроб зробити аналітичне телебачення зовсім немає, буде несправедливо. Але вони, за великим рахунком, поки що не надто вдалі. Прикладом може стати відроджена програма „Вісті тижня” на Першому національному з новим ведучим Юрієм Спасокукоцьким, прем’єра якої відбулася 6 лютого. Нібито важливі проблеми було піднято, ніби грунтовним було обговорення. Але, за великим рахунком, цікавим воно не вийшло, позбутися фрагментованості, мозаїчності теж не вдалося. Автори, судячи з усього, від самого початку робили програму, будучи переконаними: сама по собі аналітика – то жанр, нецікавий за визначенням, і привернути до себе увагу глядачів та утримати її сам по собі він не може. Чим іншим можна пояснити недолугий і недоречний оживляж із фрагментами з фільмів, закадровими пісеньками, тощо? Він не лише відвертав увагу від предмету обговорення, а ще й зводив його до сприйняття як банального собі розважального шоу. Скажімо, наполегливе повторення фрази „Красавица, комсомолка, спортсменка” та інших фрагментів із „Кавказької полонянки” під час обговорення призначення глави нового уряду та уряду як такого наштовхувало на думку, ніби зовнішні дані й є тим чи не єдиним чинником, який виділяє Юлію Тимошенко з-поміж інших політиків. Та й самій події надало відчутного комедійного, водевільного присмаку – ніби те, що відбулося, не варте надто серйозного до себе ставлення, бо є радше шоу. Переглядаючи програму, ті, хто голосував за Віктора Януковича, отримали блискучий привід вести мову про те, буцімто Тимошенко є радше шоувумен, ніж серйозним політиком. Такі думки вже доводилося чути. І чи не цей самий месидж і був метою оновленої передачі? (Хоча, напевне, поверховим поясненням: навіщо реанімувати підсумкову програму перед очікуваними кадровими змінами на Першому національному – могло б бути намагання керівників проекту засвідчити, що, мовляв, от раніше нам забороняли бути об’єктивними та виваженими, ми й не виходили, а зараз дивіться - можемо, то й навіщо нас міняти?..)

У цілому ж, „полунична” домінанта в інформаційному телебаченні сприяє тому, щоб у глядачів укорінювалося переконання: всі вони однакові, всі вони шукають лише власної користі й ладні перегризтися через портфелі. Нова влада, відтак, відрізняється від старої лише іменами дійових осіб. Чи це – не те саме дезінформування глядачів, тільки вже в інший спосіб? Або – в іншому випадку – чи не той самий непрофесіоналізм?