Чергова загадкова смерть українця в Іраку, похорон у Тбілісі, традиційні політичні поцілунки (цього разу помаранчеві) членів нового уряду між собою та із Президентом прямо в стінах парламенту, пусте перелічення прізвищ нових губернаторів, причому подекуди навіть без фото (як учора в ТСН на «1+1», приміром), інтерв’ю в тих самих, про те ж саме… Та й переважно й інтерв’ю ті ж самі, із старих випусків новин. Це - коротеньке резюме недільних телетижневиків на всіх каналах за 6 лютого.

Мабуть, полінувалися журналісти швиденько, вихідними, «змотатися» в регіони та просто спитати тамтешніх людей на вулицях нестоличних міст та сіл – а що ті, власне, думають (та чи думають вони щось взагалі) із приводу нових призначень та заодно й сфотографувати новопризначених губернаторів, аби нові обличчя місцевої влади знали усі або хоча б мешканці суміжних областей та, часом, й підпорядкованих… Полінувалися й задати жорсткі запитання самим новопризначеним щодо того, як вони уявляють свою нинішню нелегку ношу – та так, щоб на всіх, знову таки, каналах не були одні й ті ж самі обличчя (рекорд, по-моєму, був 4 лютого у Миколи Томенка, якого запросили в один телевізійний вечір «1+1», Перший національний та ТРК «Ера»)…Полінувалися, мабуть, і зробити дискусію між експертами – які мали б висловитися і щодо адекватності нової програми нового уряду, і щодо спроможності нової команди цю програму виконати, тобто, дали б мені, пересічному глядачу, зрозуміти, чим маю перейматися щодо таких кардинальних змін у владі, за чим стежити – аби в мене знову з попід носа не витягли мою перемогу на Майдані...

Зрозуміло, що в коротенькому телеогляді політичних новин тижня важко досягти зрозумілої всім без винятку конкретики – в країні досить цяткована політична підготовка глядача. Тому зазвичай в новинах передається загальний сенс того, що відбулося. Але ж цей загальний сенс, думаю, слід передавати конкретними словами (як призначення нового міністра, скажімо, віддзеркалиться (умовно кажучи) на розмірі моєї пенсії чи зарплатні або чи буде я їх отримувати взагалі).

Тому «душа» теперішнього (перехідного чи що?) телебачення залишається сплетеною із удаваної сенсаційності, однобоких симпатій та… байдужості до мене, глядача.

Наразі, особливо в останні роки правління старого режиму, найбільш допитливі телеглядачі навчилися розшукувати інформацію, що їх конче цікавить, власноруч: є Інтернет, друковані засоби різного ґатунку, в тому числі й сусідніх держав, тощо.

Тому є, гадаю, велика небезпека, що ці нелогічні тенденції полювання за інформацією можуть автоматично залишитися й надалі. Телебачення «народної довіри» - чи громадського або суспільного телебачення - може не вийти. З тієї ж причини, чому страуси ненавидять кішок – бо ті закопують власне, даруйте, лайно у пісок…