Зіна Підалькіна, для „Детектор медіа” ...розпитувала Зіна Підалькіна вітчизняних митців.

„Йо!.. То ж Скрипка!..” – скрикнула Зіна Підалькіна, побачивши українського співака у передачі „Добрий вечір, кияни!” ТРК «Київ». А той і каже: „Складовою частиною помаранчевої революції була революція культурна. І якщо політично революція перемогла, то культурна її складова, навпаки, зазнала поразки. Бо як до революції на екранах була попса, так і після неї ситуація не змінилася. Клани мистецькі як існували, так і лишилися”. „Отакої... І це за день до інавгурації Президента!” – спантеличилася Зіна і вирішила опитування митців українських зробити щодо тези, яку Скрипка жбурнув з екрану.

ХРЕЩАТИК. СВЯТО

Іде Зіна на інавгурацію, а назустріч їй Андрій Охрімович, український письменник та журналіст радіо „Свобода” прямує. „Охріме! – приєднавшись до нього, кинула дівка. – Тут Скрипка такеє сказав, що я й докупи усе зібрати не можу”. „Це просто, Зіно – впевненою ходою, оминаючи заслони омоновців, мовив Охрімович до Підалькіної. – Президент заявив свою позицію, що українське – це найкраще. Тепер можна вимагати: „Ти сказав – давай діяти”. Ініціатива мусить рухатися знизу, тоді це і буде демократія. Двіжняк революції відбувся тому, що перед народом постало гамлетівське питання – бути чи не бути. І зараз завдяки „ українській весні” виникли можливості для створення громадських організацій, реалізації стратегічних напрямків руху, постанови питань і вирішення їх шляхом маніфестацій тощо. Люди сьогодні стали політично активнішими. Саме знизу відбувається народження громадянського суспільства. Цей процес – не питання одного дня. Потрібен час для розгону. Таким людям, як Олег Скрипка, хто багато зробив, щоб переламати стереотипи в мовному, культурному сенсі, ставленні до фольклору – треба продовжувати рухатись у тому ж напрямку, а від влади вимагати, щоб мінімум на 70% простір був українським. Нам потрібна українська держава, а не інвалід на милицях.

Візьмім середньостатистичну київську вчительку, яка з дітьми на уроках вимушено розмовляє українською, а виходячи на перерву переходить на „чєловєчєскій язик”. Діти бачать брехню, ненавидять вчителів, а з ними і мову. Ця вчителька представляє еліту нації. Тому мусять виникати добровільні ініціативні групи, як союз учителів, які б вирішували мовне питання разом з дітьми. Як на мене, то одна вчителька на школу, яку люблять діти, може зробити набагато більше для української культури, ніж будь-які постанови зверху. І тут велика роль лежить на інтелігенції. Дбати слід не про дрібні мрії малих зашмарканих людей. Громадянська свідомість починається тоді, коли ти думаєш не про своє жлобське гузно, а про внуків і правнуків. Скрипка ж мусить не ображатися, а чекати і наполегливо продовжувати ту справу, яку він розпочав”.

Бігла Зіна за Охрімовичем, не встигала, бо той на інавгурацію на Майдан поспішав. А на шляху їхньому до новообраного Президента омонівці як гриби виростали, перепони ставили, рух уповільнювали. „В революцію народ сам себе організовував, – подумала дівка. – Й усі вільно могли пройти куди хотіли. А тут... Омон. Не встигнемо”. „Дивись, Зіно, – вказав Охрімович на заслони омоновців, – ще тижні два тому Президент все ж таки ближчим до народу був”. І побачила Зіна, що на Майдан не пройдеш. Чи то люду забагато зібралось, що з кульками та прапорцями, як на першотравневій демонстрації, штовхали один одного, чи то омонівське регулювання течії людській шкодило. Розгубилася... Не знала, куди шлях свій спрямувати.

ЗНОВУ РОМЧИК!

„Приходь, Зіно, у наметове містечко прощатися”, – почула Підалькіна у мобільному голос революціонера Романа Коваля. Прийшла. Людей не впізнала. Сірі обличчя, темні, негарні. Стоянням двомісячним, страхами, сварками, бійками, холодом, голодом змучені. Незатишно стало Зіні. Неприємно. „А це мій тато Хміляр Дмитро Дмитрович, директор ветеринарної академії у Львові”, – виникло перед Зіною як завжди усміхнене обличчя Романа Коваля. Підняла очі на тата Зіна, приємного чоловіка високого побачила. „У Львові теж таке містечко було?” – спитала кисло.

Дмитро Хміляр, директор Львівської ветеринарної академії:

– Спочатку усі були розгублені. Та коли побачили по телебаченню, скільки людей на Майдані, відгукнувся і Львів. Першим про підтримку помаранчевої революції заявив ректор Львівського національного університету імені Івана Франка пан Вакарчук. Він запропонував із розумінням поставитися до нашого студентства, не утискати тих, хто схоче пристати до революції. Тоді й інші навчальні заклади підтримали революцію і почалися студентські маніфестації. У нас теж виникло наметове містечко. Стояли в ньому студенти та актори Національного театру ім. Заньковецької. До нас приїздить багато поляків та інших закордонних гостей. Якраз мала відбутися міжнародна наукова конференція, але склалося так, що усі говорили виключно про Україну. Науковці Вроцлава, Варшави, Кракова й інших міст сказали, що про наш революційний дух вони розкажуть у Польщі. Із Вроцлава було відправлено 9 автобусів зі студентами у Київ. Потім приєднався і Краків. Ця підтримка переконала нас в правильності наших дій.

Послухала Зіна, попрощалася з революціонерами і пішла геть. „От і маєш... – обтяжувала себе думками. – За Скрипкою культурна революція не відбулася, а як бути з тим, що її, власне, гуманітарії та люди культури робили?” Бо приклад львівських акторів Національного театру вельми надихав дівку. „Актори соціально пробудились... – вела роздуми свої далі – Ті, хто в театрі залежать від усіх – адміністратора, костюмерів і т.д. , хто звик слухати чужу волю режисера, вийшли і стали на майдані львівському. Разом зі студентами, з народом своїм. Хіба це не є перемогою революції у сфері культури?” І побачила Зіна директора Центру Леся Курбаса, Неллі Корнієнко, кинулася до неї з запитаннями своїми.

Неллі Корнієнко, доктор мистецтвознавства:

– Я не згодна зі Скрипкою. Будь-яка революція, і в тому числі помаранчева, зроблена виключно культурою. Є два поверхи. Політика – це спрощений, лінійний поверх, надбудовний, похідний. Основний – це культурна, гуманітарна сфера національної свідомості. Цей поверх мав цікавий кумулятивний культурний ефект. Спочатку вийшли гуманітарії, а вже потім до них приєднався середній бізнес, але не як політична, а як культурна система. Ті музичні гурти, які вийшли на кін революції – Вакарчук з „Океаном Ельзи”, Олег Скрипка з „ВВ”, Марія Бурмака – це все було верхівкою глибинного культурного айсбергу. В історії людства всі революції – мова не йде про анархічні перевороти – завжди здійснювався виключно гуманітаріями та людьми культури. До них уже під’єднувався політичний спектр та інше.

Те, що зараз знову на кін вийшла попса, як контраргумент Скрипці, Вакарчуку, говорить про те, що культурна революція ще не завершена. Це закономірно. Коли революція пройде свій другий та третій етапи самоорганізації, тоді ситуація може змінитися. Майдан засвідчив ескіз відкритого громадянського суспільства. Тобто етап творення політичної нації. Та самоорганізація, яку продемонстрував Майдан, є не чим іншим, як фундаментальним механізмом самоорганізації культурного шару. Люди зсинхронізувалися з цим процесом. Культура – ДНК життя усіх суспільств. Коли створюється така монада, то вона засвідчує відкритість усього суспільства. Якщо щось завадить розповсюдженню цієї культурної монади на все суспільство, тоді ми можемо втратити історичний темп.

Будь-яка ідеологія і політична ідеологема не працюють доти, доки вони не занурені у шари культури. Це історичний факт, і це дуже добре усвідомлювали диктатори – Гітлер, Сталін. Згадаймо лише масове спалення книжок тощо. Тільки ті політики є істинними, які ставляться до культури як до першого пріоритету.

МАЙДАН-ПРИМАРА

Згадала Неллі Корнієнко про Майдан... І найшло на Зіну видиво. О другій ночі телефонує Зіні майдановий революціонер Руслан. „Нас кинули, Зіно! – кричить. – Уже п’ять днів з часу інавгурації минуло, а люди й досі у Києві. Додому хочуть. Голодні, холодні... Обіцяли роботу, гроші на проїзд додому... Ніц не дали. 50 чоловік на вокзалі сидять. Долі чекають. Їдь, Зіно, до нас, усе розкажемо”. Зібрала Зіна останні сили, зателефонувала до Ірини – революціонерки майданової. „Ні, – каже та, – усіх людей відправили по домах, гроші на дорогу дали”... Як ступа, забилося серце Зіни, занепокоїлося. Кинулася на вокзал. А там і справді – люди. З бейджиками майдановими. „Не дали грошей, – кажуть. – Пікетувати будемо Верховну Раду”. „Ви ж, хлопці, за свій кошт у Київ їхали, чом же ж зараз жебракуєте, від влади грошей вимагаєте?” – здивувалася дівчина, бо розуміла, що якби сама дуже додому хотіла, доїхала б, бо світ не без добрих людей – кажуть. „Мали гроші, берегли на дорогу додому, та усі не на два місяці, а на два тижні розраховували, – у десять голосів заволали горе-революціонери. – Та й обіцяли нам, що за дорогу заплатять”. І давай дівку про тяжке своє житття-буття історіями тішити. Гірко зашелестіли розповідями, ніби жисть їхня від неуваги урядовців розбилася. „От драма! – подумала недовірлива Зіна. – Тут і виплакатися можна уволю”. Хотіла ще щось додати та не встигла. Микола Журавель у роздуми Зінчині вліз й про тему Скрипки знов мову повів.

Микола Журавель, художник:

– Мистецькі клани як були, так і досі є. Протягом кількох останніх років ми робили опозиційні виставки. Два роки тому в Спілці художників ми зробили виставку проти війни у Чечні. Урядовці побачили її, хотіли закрити. Телебачення перелякалося і не прийшло. Коли Кучма здійснював заходи щодо ювілею Переяславської ради, ми зробили акцію „350 років потому”. Вона теж не знайшла підтримки. Чому? Існують клани Пінчука, Гельмана, Хаматова. „350 років потому” Хаматов назвав націоналістичною виставкою. Центрів, де національно свідомі художники могли б виставлятися, не було, бо при владі стояв Кучма та його прибічники. Проекти і виставки впливають на свідомість людей, які дивляться їх. Тому Гельман й такого ж плану люди уважно ставляться до такого роду діяльності. Зараз ми хочемо створити приватний центр, котрий не буде пов’язаний з урядовцями. Він міг би стати майданчиком для некомерційних проектів і обслуговувати не лише художників, а й письменників, музикантів. Зараз потрібні проекти, які піднімають дух нації. Головне, щоб нова влада не заважала творити. Зараз у Нью-Йорку від ООН виставлятимуться мої фото по Криму. Це вже щось, бо до цього татар представляла Росія. Така пропозиція з боку ООН говорить про повернення цих народів на територію України. Це один з перших кроків назустріч Україні. Отже – вихід у створенні нових суто українських осередків.

„Не так безнадійно усе... – збагнула Зіна зі слів Журавля. – Бо, якщо хлопці вокзальні з Майдану у політиці розчарувалися, то Журавель надіями на осередки нові тішиться. Мрії свої тепер здійснити сподівається”...

„А ЩО Ж ІЗ МУЗИКОЮ НА ТБ?”

Таке запитання поставила Зіна колезі Скрипки Марії Бурмаці.

Марія Бурмака, співачка:

– На телебаченні дотепер проплачені кліпи дружин деяких народних депутатів, яких уже немає в країні. Телебачення – це медіа-холдинги, що існують на бізнесовій основі. Із цим не можна не рахуватися. У культурній сфері і мас-медіа теж не може усе одразу змінитися. Треба реформувати світ засобів масової інформації, тоді все стане на свої місця, закатати рукава і працювати. Багато що залежить від законотворчої діяльності, від виконавчої влади, дотримання усіх законів. Йдеться про присутність українського продукту в медійному просторі. Заради того ми і вибирали Президента, який, можливо, сформує уряд, що захищатиме права українських виконавців. Після політичної перемоги, якщо дотримуватимуться закони, прийдуть культурні й економічні зміни. На телеканалах мусять змінитися люди і підхід до ефіру. Те, що усе не помінялося вмить, – закономірно. Треба чекати. Скажімо, в новорічну ніч, хоча всі дивилися трансляцію з Майдану, канали не могли показувати щось інше, не ті мюзикли та вогники, які вони знімали ще влітку. ТБ – це великий маховик, і він не може швидко змінитися. Але дуже цього хотілося би.

„Якщо ТБ – маховик, то як же ж можна окреслити державу?” – закліпала очима дівчина, бо, як і Скрипці, як і майдановим хлопцям, вельми хотілося дівці змін швидких і хороших. Аж занервувала від нетерплячки Зіна. Побачила кав’ярню „Бабуїн”. Зайшла. А там народу у чаду цигарковому – страх як багато зібралося. А все через концерт рок-гуртів „МойГрузовикДетиПикассоДруг”. Колонки від басів виють, серцю спочинку не дають. Кинулася Зіна із запитаннями своїми та Скрипчиними до Костянтина Доніна, котрий за столиком сидів, цигарки поважно курив та книжки бабуїнівські повільно гортав.

Костянтин Донін, головний редактор журналу „Профіль”:

– Нужно просто понять, что культура сложнее политики. Политика более примитивна, и надеяться, что она сформирует другой уровень культуры, нельзя. У нас родилась политическая оппозиция. Но можно ли говорить то же о культурной оппозиции? Нет. Каждый существует сам по себе, считая, что то, что не нравится ему – непопсовому, – то и есть попса. Нет института полноценной критики. Нет и достаточной плотности культурной жизни. В любой из отраслей культуры есть масса своих конфликтов, конъюнктурных соображений. К тому же, уровень самосознания украинских деятелей культуры значительно ниже, чем у украинских политиков. Но политикам и нужно большего – достаточно сказать: «За Україну кістьми ляжемо» – и народу станет все ясно. Но за что костьми лечь может деятель культуры? За черный квадрат? За Бурлюка? Андруховича? У него сегодня нет ни одного центра притяжения.

Возможно, что с новой властью в культуру будет вкладываться больше денег. Тогда ее станет больше, но станет ли она другой от этого – вопрос. В сфере заботы нового государства должна лежать национальная ориентация – этнографическое просвещение и патриотическая культура. Но это не будет культура в чистом виде, которая всегда борется за поиск неизвестного, за открытие всегда спорных и ортодоксальных ценностей. Просветительская деятельность – тоже часть культуры. Тут и возникает смычка государства и культуры. Ожидания от Ющенко в этом отношении не могут быть пессимистичнее, чем ожидания в политических и экономических преобразованиях. Нет убежденности в том, что у него все получится. Но ясно одно – сегодня лучше, чем у него, не получится ни у кого.

Сказав це Донін, кинув: „Одна надія на нове покоління” – й геть пішов. А Зіна висновками голову собі сушити стала. Ніякої революції в політиці та культурі насправді поки не сталося. Стався вибух весни помаранчевої, змінилася владна структура, а життя своїм ходом прямує. За весною зима з холодами прийшла, омонівці на вулиці вийшли, Президента оберігати стали. Все ті ж міліціонери, ті ж перехожі.... Знов непривітні, знов заклопотані справами денними.

А десь на задвірках життя поточного маячить оспіваний Зінкою помаранчевий Майдан – символ свободи та футбольний м’ячик політичних ігор чиновницьких. І згадала Підалькіна, як герої її текстів, скиснувши від двомісячного світіння хрещатицьких зорь, стали „квасити” один одному обличчя за місце в неіснуючій країні Наметове Містечко. Як сучасні донкіхоти, боролися вони з вітряками, страждали манією переслідування, і неначе герої п’єс Миколи Куліша, як такі собі народні Малахії-реформатори, будували фантасмагорично-помаранчевий світ і бачили злодіїв у сусідніх наметах, асигнації у п’ять нулів за бідові голови революціонерів. І забувши про справжню мету свого стояння, втрачали герої Зініни рештки глузду в нарцистичному спогляданні власної значимості. Тоді й здалося Підалькіній, що майданові переможці ніби сто років тому народилися, зійшли зі сторінок революційних прозових сюжетів Миколи Хвильового, стали на Хрещатику й дивляться прискіпливо в очі перехожим.

„Ти думаєш, Скрипко що політична революція сталася? – з жалем звернулася у думках до співака Підалькіна. – Якби це так, хіба б сіла переді мною журба горбата з приводу мого трагікомічного Майдану? Ні, Скрипко. Хоч влада змінилася, а система, яка її обслуговує, лишилася поки що та ж. Тоді відчуємо ми, Скрипко, революцію як в політиці, так і в культурі, – міркувала далі Підалькіна, – коли замість того, аби культура політику обслуговувала, політика інтереси культури захищатиме”. А на це, як слушно зауважили усі учасники опитування, час потрібен. І щоб сталося це, слід не зупинятися (це Зіна усвідомила достеменно) – їй продовжувати лобом грюкати у замкнені двері, а Скрипці грати на струнах свого універсального таланту, щоб нове покоління мало шанс зробити наступний крок.

Зіна Підалькіна, для „Детектор медіа”

Ситайте також:

Різдвяні картинки

Вибори президента. Дубль три.

Життя як воно є, або ННМ (Нижнє Наметове Містечко)

З оглядкою на Майдан

Нічні блукання у пошуках Ярила