Перші десять днів свого президентства Віктор Ющенко пройшов без помарок. Вдалось йому це, передусім, завдяки поєднанню двох, на перший погляд, суперечливих рис: з одного боку, бажання до останнього шукати компромісне вирішення будь-якої проблеми, з іншого – багатьма неочікуваної і, очевидно, набутої в ході драматичних виборчих перегонів здатності до рішучих вчинків. Остання риса допомогла йому одним розчерком пера на Указах поставити крапку в численних домислах щодо головних кадрових призначень своїх найближчих (або найвідоміших) соратників. Цілком очікуваний і, все ж, для багатьох несподіваний хід, який не дав команді нового Президента втягнутися в тривалий процес інтриг. Недаремно ж єдиним політиком, хто відверто висловив своє особисте невдоволення прем’єрським призначенням, був Роман Безсмертний, якому, після поступової втрати позицій в команді Ющенка ще в ході президентської кампанії, здається, просто зрадила витримка.

Після першого рішучого кроку Ющенко взяв паузу щодо кадрових рішень і зосередився на зовнішньополітичних презентаціях, позитивний резонанс яким був гарантований світовою популярністю помаранчевої революції та її лідера. Поки президент чітко формулював послання про стратегічні наміри України увійти до Євросоюзу, провідні політичні гравці його команди і, в першу чергу, в.о. прем’єра Юлія Тимошенко утримувалися від публічних кроків та резонансних кадрових перестановок. Вони також жорстко обмежили спілкування з пресою, створивши явний дефіцит інформації про процеси формування нової влади, які, зрозуміло, не переривалися на час відсутності президента.

Як наслідок (тільки чого - можливо, і підзабутого професіоналізму?), політичні журналісти та аналітики були змушені цілий тиждень товкти воду в ступі, в різних варіаціях повторюючи одні й ті ж висновки і прогнози. Які зводились до оптимістичних очікувань щодо парламентського голосування за кандидатуру Юлії Тимошенко та досить одноманітних припущень щодо можливої ролі новоствореного Секретаріату Президента та Ради національної безпеки з приходом туди нових керівників.

Логіку такої паузи у політичному житті, в принципі, можна зрозуміти. Очевидно, що серед політиків, які зараз претендують на входження у нову владу, завжди знаходиться не так мало людей, амбіції яких можуть бути не задоволені. Є й такі, що живуть стереотипами влади минулої – тобто, вбачають у владі джерело власних бізнесових преференцій чи компенсацій передвиборчих витрат. Внутрішні суперечності та зіткнення інтересів є серйозною проблемою для будь-якої політичної команди, яка часом (як показує приклад того ж Безсмертного) провокує нерозважливі публічні висловлювання задовго до реалізації практичних кроків нового керівництва країни, які дійсно потребують публічності, прозорості і адекватної суспільної оцінки.

В той же час, чому й журналісти "взяли паузу" і повернулися до практики "відсутності новин за відсутності інформаційних привідів, створених самими політиками" - незрозуміло. Колись мені доводилось писати на сторінках “ТК” про особливості вітчизняної аналітичної журналістики, якій довгі десять років доводилось “годуватися” інспірованими інформаційними приводами та чутками про кадрові інтриги, при цьому не маючи змоги реально оцінювати процеси у владі саме з точки зору громадського інтересу. Від давніх звичок важко відмовлятися, тож і не змогли донести більшість наших колег до громадян дійсно суттєвих моментів та проблем нелегкого процесу узгодження кадрових призначень. Хоча, наприклад, у тих же експертів, яким завжди можна задавати питання, ніяких пауз явно не було.

Між тим, видається, що в перші дні свої каденції Ющенко свідомо утримався від надто експресивного характеру провадження своєї кадрової політики. Тим більше, що в нього є для цього вельми сприятливі умови. Внутрішні суперечності команди, судячи з усього, носять для Ющенка більше морально-етичний характер, ніж створюють для нього реальні проблеми – переважна більшість соратників і політичних партнерів чітко усвідомлює, кому завдячує приналежністю до табору переможців і своїм політичним майбутнім.

Розмови про нову опозицію поки що залишаються розмовами, зайвий раз підтверджуючи давню тезу про відсутність за розкрученими партійними “брендами” реальних ідеологічних засад. Щойно виникла необхідність діяти в режимі реальної демократії, формувати принципи діяльності, пропонувати суспільству альтернативу – більшість фракційних і псевдопартійних утворень почали розсипатися як карткові хатки, втрачаючи всю свою віртуальну “масовість” і реальну впливовість.

Окремі епізоди “фрондерства” до нового Президента поки що носять дещо комічний характер. Втім, на одному з таких епізодів зупинюся детальніше, оскільки він показовий з точки зору подальших спроб підірвати довіру до нової влади. В останній програмі “Подробно с Дмитрием Киселевым” (ICTV) ведучий – який був одним із ключових персонажів передвиборчих політичних маніпуляцій – тепер вирішив приміряти на себе образ “викривальника” влади, пробуючи звинуватити Ющенка у “кулуарності” і “таємних домовленостях” у процесі призначення Юлії Тимошенко на пост прем’єра. Ні на йоту не сумніваючись у обов’язку (!) журналіста вимагати від влади відповідей на найгостріші запитання, дозволю собі все ж зауважити: запитувати від імені суспільства не є автоматичним привілеєм будь-кого, хто називає себе журналістом, – для цього треба мати ще й моральне право. Дмитро Кисельов, який, як В’ячеслав Піховшек і десятки інших менш відомих персонажів, активно, свідомо і небезплатно долучався до інформаційних спецоперацій минулої влади, на моє переконання, такого права себе позбавив сам. Не кажучи вже про те, наскільки комічний вигляд усе це має для глядачів, адже зовсім недавно від Кисельова їм не доводилось чути жодних запитань щодо прозорості процесу призначення на пост керівника уряду, наприклад, Віктора Януковича… Причому тоді пан Кисельов аргументував свою абсолютну лояльність до режиму Кучми загрозою «розхитати човен» у молодій та ще слабкій державі. Треба думати, що з приходом Ющенка наша молода держава одразу настільки зміцніла, що цілком зможе витримати критичні інвективи російського телеведучого. Якому так довго довелось чекати шансу проявити свою критичність до влади...

До речі, досить дивно, що політики, які самі є прихильниками серйозного люстраційного процесу, беруть участь у телепрограмах, дискредитованих професійно і морально як в очах професійної спільноти, так і в очах глядацької аудиторії… От і зараз діалог між Олександром Морозовим та Андрієм Шкілем ведучий провів, застосовуючи ті ж усім зрозумілі і набридлі маніпулятивні схеми, що й раніше. Уже з першого запитання Кисельова всім було ясно, що насправді зовсім не пошук істини та відповідей на важливі для суспільства запитання були його метою… Чи варто було політикам так „підставлятися?”

Отже, Ющенко має зараз найбільш сприятливі умови для того, щоб провести зміну політичної еліти. Разом з тим, не можна недооцінювати масштабу проблем, з якими він при цьому зіткнеться. Оскільки вся попередня система влади створювалася в розрахунку, так би мовити, “на вічне існування” і базувалася на єдиній ідеології – “ідеології великого хапка”, то ніхто, звісно, не переймався проблемою відтворення і підготовки кадрової еліти, надаючи перевагу принципу “кумівства” та особистої відданості, а ще краще – тотальної залежності “нижчого” від “вищого”. (Такий підхід, до речі, фактично позбавив тодішню еліту шансів на самозбереження, бо саме його наслідком став вибір найневдалішого персонажа на місце провладного кандидата в президенти.)

Руйнування старої політичної системи, яке супроводжується відходом колишньої еліти, одразу породжує проблему кадрового вакууму, тим більше що оновлення потребує влада на всіх рівнях. І ця проблема, незважаючи на бадьорі передбачення деяких соратників Ющенка, безумовно, стане найбільшим викликом у перший період його президентського терміну. Ющенку знадобляться насправді титанічні зусилля, щоб не збитися на манівці сумнівних домовленостей і компромісів, які, зрештою, можуть поставити хрест на „помаранчевих” очікуваннях. Звичні до традиційної політичної комбінаторики політологи вже зараз починають аналізувати різноманітні “підкилимні” варіанти вирішення кадрових проблем, у тому числі і плавне входження в нову систему представників старої еліти. Видається, що такі оцінки свідчать про недооцінку самого Віктора Ющенка та його команди. І сам лідер, і чимало з його, як він любить називати, „політичних побратимів”, попри те, що заняття політикою дуже сприяють цинічному погляду на речі, все ж зберегли певні, я б навіть сказав, ідеалістичні інтенції до радикальних змін – і цей, поки прихований, потенціал не варто недооцінювати. Ближчим часом ми спробуємо оцінити цей потенціал детальніше. Тим більше, що інформаційна пауза, враховуючи можливе четвергове голосування по кандидатурі прем’єра, наближається до кінця.