Осінь. Картопля. Передвиборча кампанія... Їду з вокзалу до свого Лісового масиву на таксі. Водій трапився балакучий і політично «просунутий». Він цілу дорогу розводився про злодійкувату владу, кляв Кравчука з Януковичем, а насамкінець вразив спогадом. Виявляється, його бабця, котра пережила німецьку окупацію, завжди казала: якби більшовики на перевдягалися в німців і не палили села, совіти ніколи б не перемогли в Другій світовій. Надто вже простий люд не любив «комісарів». Кажучи щиро, про таке почула вперше. Адже поширена інша думка: якби німці поводилися на окупованих територіях більш людяно, тоталітарний режим Сталіна було б знищено.

Оця остання думка якраз присутня в книжці Дмитра Шурхала «Українська якбиТОлогія. Нариси альтернативної історії». Сумнозвісне «якби», винесене в назву нарисів, переслідує українців споконвіку. Якби князь Володимир не обрав державною релігією християнство візантійського обряду… Якби корону для князя литовського Вітовта не вкрали розбійники… Якби Тиміш Хмельниченко не загинув… Якби, якби, якби… Умовний спосіб дієслова. Коли дія можлива за певних обставин, але нездійснена. Хтозна чому й через що. Причин може бути безліч.

Як на мене, писати нариси альтернативної історії можна хіба через махровий і невитравний мазохізм, притаманний українцям споконвіку. Ми ж переважно журимося над минулим і звинувачуємо у власній недолугості, лінькуватості чи й злочинній недбалості вищі сили в особі злого фатуму. Так усім простіше. Аніж сушити собі голову над причинами, ліпше змиритися з наслідками і виживати в боротьбі з колорадським жуком. У такому разі, здавалося б, навіщо вкотре посипати голову попелом над втраченими можливостями й нездійсненими шансами на здобуття правдешньої незалежності й самодостатньої, несателітної держави? Тим часом у книзі Дмитра Шурхала нема й натяку на мазохізм і плачі за втраченими шансами. Натомість є аналіз надзвичайно потужних пластів української історії, починаючи від Київської Руси до наших днів. Цю книжку писала рука безстороннього дослідника, який прискіпливо аналізує найменші і на позір несуттєві моменти в історії, що могли би стати доленосними. Проте – не стали. Автор показує, як отакі моменти вплинули на подальшу долю нації.

Альтернативна історія досліджує так звані біфуркації, тобто критичні точки розвитку подій, коли історія опиняється на якомусь роздоріжжі. І куди спрямуються події після такої точки, ніхто спрогнозувати не може. Самий жанр альтернативної історії цікавий тим, що дає змогу як авторові, так і читачеві уявити бажані результати. Така собі комп'ютерна «стратегія». Ти собі сидиш у вигідному фотелі й конструюєш-моделюєш ситуації залежно від власних навичок у грі й заданих програмерами параметрів. Це направду захопливо. І у випадку з «Українською якбиТОлогією» – тим більше. Книжка, на моє переконання, має всі шанси стати інтелектуальним бестселером, бо читається одним подихом, як детектив. І викликає незмірно більшу довіру, аніж белетристика Василя Кожелянка, одного з небагатьох художніх інтерпретаторів альтернативної історії. Але…

Видається, що точки біфуркації виникають не самі по собі, відтак історія, котрої людина кожної конкретної доби може просто не відчувати, живучи в плині часу звичайними клопотами про хліб щоденний, твориться й розвивається не лише у «доленосних» битвах. Багато в чому вона є сукупністю воль, прагнень і зіткнень прагматичних інтересів безлічі особистостей, у тому числі й не обтяжених владою. І коли думаєш, від чого залежить той чи той розвиток подій, волосся подеколи стає дибки. Приміром, від дурного чи, навпаки, сприятливого випадку. Але випадок, кажуть, псевдонім Бога. Він не приходить з нічого. Випадки формуються всім попереднім розвитком подій. Інша річ, що українці так часто не користали зі сприятливих випадків, що про це вже навіть згадувати соромно.

Так, часто-густо долю тієї чи тієї країни визначають державницькі потуги її чільників. Проте майже завжди силу чи слабкість держави визначає простолюд, колись сказали б – чернь, або ж «гарматне м'ясо». І тут уже успіх того чи того лідера залежить від уміння маніпулювати масами, як це зуміли зробити більшовики. І, додам, успішно роблять лідери нинішні.

«Українська якбиТОлогія» викликає захват і спротив водночас. Захват – бо бачиш, наскільки українці живучі, якщо не загубилися в океані численних війн та голодоморів. Спротив – бо хіба можна стільки століть поспіль терпіти знущання. Ну, ми можемо, звісно, влаштувати Коліївщину, коли вже сильно припече. Або ж зорганізувати національно-визвольну війну яко помсту за знищення маєтку й викрадення дружини. Ще й досягти при цьому разючих наслідків. Але й по всьому. Що далі – ніхто не замислюється, й Україну посідає чергова Руїна. Що її саме тепер і переживаємо. Дехто з дослідників української історії та етнології стверджує, що теперішня Руїна триватиме ще років із 15. Проте це геть не означає, що ми маємо сидіти склавши ручки й чекати, доки до нас прийде справжній національний геній і помахом державницького жезлу зробить усіх щасливими. Мусимо творити щасливі випадки власноруч. При цьому не завадить і уявити, що було б, якби…

Приміром, якби ми не воювали з Річчю Посполитою, а пішли б разом на Москву? Тоді би не мали ми фільму Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», де про українців сказано з болем, співчуттям і жалем за втраченими можливостями для обох націй. І вже точно не мали вікової залежності від Москви.