Рубежем було ухвалення Конституції улітку 1996 року; після цього найбільш потужними інтелектуальними силами, котрі мали доступ до тіла президента, стали історик КПСС Литвин та адвоКАТ Василя Стуса Віктор Медведчук. Утім, мабуть, ще слід назвати Бакая – “теоретика” і практика “правильного” дерибану. Наслідок ми всі бачимо на власні очі.

Звісно, інтелектуально забезпечити перспективи по грабунку нації замість захисту національних інтересів можна і за допомогою кількох команд добре оплачуваних найманців – не має значення, чи то вітчизняних, чи то імпортних. Такі ландскнехти добре напрацьовують суто інструментальні рішення – як, що, де, коли, кого і за скільки. Але от лихо: досі ніде у світі жодна така команда, хай її формує Кремль, а чи Міжнародний валютний фонд, ніякому народові не принесла відчутної користі. Як зауважив недавно знаний американський економіст Джефрі Сакс, котрий свого часу неодноразово очолював міжнародні дорадчі місії у різних країнах світу, єдиним наслідком діяльності його інтелектуальної команди у Болівії стало те, що ця злиденна країна з високими темпами інфляції перетворилася на злиденну країну зі стабільною валютою, а на додачу – ще й із потужною наркомафією. І це при наявності добрих намірів! Якщо ж наміри інші, то можна без зайвих докорів сумління спробувати поставити країну на межу громадянської війни чи територіального розколу, як це робили команди Гельмана, Шувалова, Ніконова і Павловського в Україні.

І приклад зовсім іншого ґатунку: у посткомуністичній Польщі успішні соціально-економічні реформи провели, конкуруючи між собою і змінюючи одна одну, інтелектуальні команди Лешека Бальцеровича та Гжегоша Колодко, які створили і реалізували оригінальні і водночас ефективні моделі системних змін, виходячи саме з польських національних інтересів. Команди ці складалися в основному з університетської професури, яка не гналася за високими посадами і надвисокими гонорарами, а просто працювала для своєї країни, не прогинаючись перед президентами і прем‘єрами.

Іншими словами, для справжнього лідера країни і для політичних сил, котрі прагнуть знайти розв‘язання складних проблем суспільного розвитку, ба більше – сприяти подоланню кризових явищ у тій чи іншій сфері життя, нормою є співпраця не з найманцями, а з вільними інтелектуалами, які відчувають свою внутрішню незалежність і шукають шляхи розв‘язання “суспільних вузлів” без огляду на політичну кон’юнктуру і ласку начальства. Власне, ще кращим, майже ідеальним варіантом, є ситуація, коли політичний лідер пов‘язаний із знаними інтелектуалами дружніми стосунками і спілкується із ними не тільки задля одержання кваліфікованих консультацій, а й у повсякденному житті. Тоді ступінь свободи стосунків між політиками й інтелектуалами істотно зростає, і їхнє спілкування може давати, скажімо так, несподівані для стороннього спостерігача ефективні результати.

У цьому сенсі можна навести приклади Франкліна Делано Рузвельта і Вінстона Черчілля. Детально про інтелектуальну команду Рузвельта якось іншим разом, бо це надто цікава тема, яка вимагає спеціальної розмови. Зараз лише зазначу, що творець “нового курсу” не тільки не боявся спілкування з інтелектуалами, не тільки на рівних дискутував із ними, але і активно сприяв збереженню культурного потенціалу нації у часи Великої депресії.

Отож – про інтелектуальну команду Черчілля. Найперше зауважу, що сам нащадок герцогів Мальборо не мав вищої освіти, проте надзвичайно активно займався самоосвітою, і у плані знань істотно переважав більшість випускників Оксфорду і Кембриджу (мабуть, ще й тому, що аристократична молодь у ті часи воліла займатися фехтуванням, веслуванням та іншими благородними видами спорту, а не наукою). Варто нагадати, що Вінстон Черчілль мав добрий стиль письма й по Другій світовій війні став навіть лауреатом Нобелівської премії з літератури. І, звичайно, кадровий військовий замолоду, військовий аналітик та історик, зрештою, військовий і морський міністр Британської імперії Черчілль особливу увагу спрямовував на військові технології та на наукові розробки, які могли стати в нагоді як ближчим часом, так і (головне) в перспективі.

У бутність військовим міністром Черчілль перевів британський флот на нафту в 1913 році. Як тільки восени 1914 року Західний фронт стабілізувався, зарився у траншеї й огородився колючим дротом, Черчілль (хоча це була і не його справа) патронує винахідникам танка. Задум полягав у тому, щоб одразу пустити великі маси танків, здатні прорвати фронт ворога на велику глибину. Це не зрозуміли сухопутні генерали, котрі насміхалися з “морського танкіста”, і врешті-решт ледве не загубили ідею, пустивши танки у бій невеликими групами. В 1917 році Черчілль запропонував стратегічні удари великих груп танків, яким розчищає шлях велетенська за числом бомбардувальна і штурмова авіація. Ця ідея була реалізована вже у Другій світовій війні, і далеко не одразу британцями. Але в тому ані найменшої провини Черчілля не було.

Ясна річ, що сам британський політик, за всієї багатогранності свого хисту, не зміг би вірно оцінити і десяту долю всіх тих винаходів, які впроваджував у життя за допомогою владних важелів, і не висловив би багатьох тих ідей, які стали напрямними для військово-політичної стратегії. Йдеться не тільки про часи Першої світової війни: у добу боротьби із нацизмом завдяки енергії Черчілля були впроваджені перша у світі система радіолокаційного контролю повітряного простору, завдяки чому була виграна “битва за Англію”, та система перехоплення й аналізу інформації, яка стала основою прийняття рішень урядом країни. У міжвоєнний час головними радниками Черчілля з військово-технічних питань були професор Оксфорду Ф.Ліндеман (авіація, фізика, радіоелектроніка) і артилерист Д.Мортон. Щойно почалася Друга світова війна і Вінстон Черчілль повернувся до уряду Британії (спершу як морський міністр), він одразу створив групу економістів і статистиків, котрі систематизували дані про “своїх” та “чужих”, пропонуючи певні сценарії розвитку ситуації. Власне, й перспективи ядерної зброї Черчілль за допомогою професора Ліндемана оцінив першим із політиків, і саме він “натиснув” на Рузвельта, щоб той схвалив ядерний проект, на який Британія просто не мала достатніх ресурсів.

Що ж стосується здобутків інтелектуальної команди Вінстона Черчілля, яка співпрацювала з ним у соціально-економічній царині, слід зауважити, що він (разом із Ллойд-Джорджем) перед Першою світової війною активно ламав британські традиції, впроваджуючи соціальне законодавство і муруючи підвалини сучасної соціальної держави. 24 серпня 1914 року, практично одразу після початку Першої світової війни, задовго до Вудро Вільсона з його “14-ма пунктами”, Вінстон Черчілль в інтерв‘ю “Джорнале Д‘Італія” заявив: “Нам ця війна потрібна для того, щоб реформувати Європу відповідно до національного принципу”. Саме Черчілль знов-таки, першим із серйозних політиків, вірно оцінив усю руйнівну небезпеку більшовизму, і він же, ще до приходу Гітлера до влади, на повен голос говорив про загрозу нацизму, часом наражаючись не тільки на нерозуміння, а на відверте глузування з боку британської еліти.

Додам до цього, що серед друзів Черчілля, з якими він регулярно спілкувався і у справах, і поза ними, був уславлений економіст Джон Мейнард Кейнс. І цим багато що сказано – для тих, для кого це ім‘я щось говорить. Для тих же, хто не знає про Кейнса і кейнсіанство, зазначу: йдеться про соціально-економічну політику, суть якого полягає в стимуляції платоспроможного попиту масового громадянина, а відтак – у пришвидшенні розвитку національної економіки.

Отож один із найбільших політиків ХХ століття успішно діяв на благо своєї країни не в останню чергу тому, що він не боявся постійно спілкуватися і підтримувати дружні стосунки з людьми, котрі були принаймні не нижчі за нього за рівнем IQ і знали набагато більше у тих галузях, де були фахівцями. Черчілль не соромився вчитися у них і виявляти перед ними свою необізнаність, але не боявся дискутувати на рівних, коли був упевнений у собі. А ще ті інтелектуали, з котрими спілкувався британський лідер, були своєрідними “ретрансляторами” ідей свого середовища у середовище професійних політиків. Результат для Британії був вагомий: вона успішно подолала кілька світових криз першої половини ХХ століття, і не в останню чергу завдяки Черчіллю та його високочолій неформальній команді. Будемо вчитися?