Проте всі, хто протягом виборчої кампанії та революції мав охоту й змогу спостерігати за добором виконавців на Першому Національному, відчував, як ця надія стає дедалі примарнішою.

Загалом існує практика двох типів відбирання представників від країни. Старий перевірений спосіб полягає в тому, що журі з відповідних фахівців вирішує, хто гідний брати участь у конкурсі, одначе останнім часом поширилось інтерактивне голосування, коли найкращого (на їхню думку) обирають глядачі своїми дзвінками та SMS-ками. Недоліки обох способів очевидні: перший недостатньо публічний, що відкриває потенційні можливості для корупції або просування „своїх”, другий аж ніяк не гарантує, що найбільш уподобане публікою в одній країні є стовідсотково якісним продуктом та припаде до смаку глядачам з інших країн. До речі, не факт, що за умови проведення такого конкурсу в нас торік право виступати на Євробаченні завоювала б саме Руслана.

Цього разу вирішили піти якраз конкурсним шляхом. І це, можливо, було б цілком прийнятним, якби організатори відповідальніше поставились до відсіювання претендентів, адже складається враження, що всіх охочих одразу випускали на екран – тоді як більшість із них не повинні були б пройти й першого етапу. Проте до основної групи із 75 учасників, чиї пісні крутилися й крутяться далі в ефірі УТ-1, могла потрапити, здається, чи не будь-яка шкільна група, що й має виразні наслідки: змагання сучасних виконавців, м’яко кажучи, більше нагадує огляд самодіяльності в якому-небудь сільському клубі.

Боротьба переважно ведеться між кількома стандартами поп-музики, які навряд чи зможуть претендувати на кінцеву перемогу. По-перше, це український диско-стандарт 90-х, класику якого складають міцно забуті „Фантом-2” або „Аква віта”, – явище цілком безперспективне в контексті наших європейських амбіцій. Значна частина конкурсантів працює в рамцях українського поп-стандарту 70-х – 80-х (в дусі Іво Бобула, до прикладу, або ж Алли Кудлай). За всієї поваги до цього формату, він є фактично мертвою, ретроградською традицією. Трапляється й альтернативний, здебільшого хіп-хоповий, стандарт (згадаймо хоч би учасників відбору гурт „Вхід у змінному взутті”), втім, надто політкоректний і одноманітний. Нарешті, невелика частина пісень належить до сучасного євростандарту і теж, на жаль, дуже страждають на вторинність та брак свіжих ідей. Проте висловимо здогад, що саме серед них варто шукати майбутнього представника України.

І це, м’яко кажучи, не надихає на оптимізм. Музичні трюїзми на Євробаченні загубляться в сірій масі з почесного сьомого до почесного двадцять якогось місця, а етнофольк навряд чи пройде ще раз. Після того, як від конкурсу демонстративно відмовились „ВВ” та „Океан Ельзи”, можна було б запропонувати, можливо, й менш у нас відому поп-альтернативу, але значно цікавішу й свіжішу. Наприклад, „Тартак”, що демонструє добру якість музики і, до того ж, міг би зіграти на своїй участі в помаранчевій революції, нагадавши про неї Європі і, відповідно, трошки її розчуливши. Торішній досвід турків, які виставили на Євробачення цілком „підірвану” поп-панк-буфонаду і ледве не перемогли вдруге поспіль, теж підштовхував до такого вирішення.

Але маємо те, що маємо, тобто непрофесіоналізм, провінційність та кризу музичної думки. Нас переконували, що Євробачення – передусім конкурс пісень і шоу; вдалих пісень на відбірковому етапі можна пригадати одну-дві, звісно, м’яко кажучи. Вони просто не запам’ятовуються. А про яке шоу може йтися, коли деякі з виконавців не змогли навіть купити квитки, щоб приїхати на прямий ефір до Києва. Фактично, єдиний, хто здатний у травні претендувати навіть не на перемогу, а хоч би на місце в сімці-п’ятірці, це НеДіля, екс-учасник „Танка на майдані Конго”, безперечний професіонал та єдиний серед претендентів, що має пісню-хіт. Втім, чимало запитань є й до нього. Серед інших претендентів на перемогу в національному конкурсі – більш-менш оригінальний гурт „Далеко”, Віктор Павлік та Ані Лорак з одверто невдалою піснею.

Дуже показовим, зокрема, був передостанній конкурс тижня та голосування в прямому ефірі 9 січня. Ведуча, як завжди, милувалася собою та з труднощами вичавлювала малозмістовні фрази. Одна з учасниць розказувала, що завдяки Євробаченню змогла познайомитися з пам’ятками Києва, на відміну від гурту „Протівогаз”, що не зміг прибути взагалі. Переможець тижня Сергій Гаврилов падав на коліна та бив чолом у землю – даруйте, в підлогу студії, на знак подяки всім, хто голосував за нього. Він і сам, схоже, не вірив у перемогу. І самé це слово – перемога – якось тут, м’яко кажучи, не до речі.

Питаємо: навіщо це все було влаштовувати? Щоб Юрко Юрченко та інші подібні шоу-бізнесові привиди створили достатню кількість інформаційних приводів? Чи щоб вуличні музиканти вдовольнили свої надмірні амбіції тижневим тероризуванням глядачів? На жаль, складається враження, що керівництво Національної телекомпанії впевнено веде Україну до провалу на Євробаченні-2005. І, ризикнемо висловити думку, саме провал світив нам і торік, якби не ентузіазм та хист Руслани, що взяла на себе всі проблеми з просування себе ж на Захід. Принаймні, поки що спроба створити з безіменних виконавців особистості, замість мати справу з особистостями уже сформованими, – видається безпорадною.