Чому ми повинні щодня дивитися, як палко цілуються два інших нардепи в білих сорочках – І.Шурма та С.Гавриш? Цілуються так, буцім не бачилися принаймні рік.

Чому приховано-іронічні „Інтерівські” „Подробности”, подаючи матеріали про засвоєння гірких та нелегких уроків опозиції, скажімо, в Донецьку, говорять у репортажах, що декілька десятків обурених літніх людей галасують «Ющенко – геть!», а насправді (і це добре чути за голосом журналіста, що веде репортаж) – банальне «Пен-сі-ї!»? Невже не можна хоча б синхронізувати матеріал? Вигуки «Ющенко – геть», скоріш за все, дійсно мали місце, як і немає сумніву, що вигукували там і не тільки таке.

Чому поволі, але вже досить твердо і впевнено країна в теленовинах поділяється на «помаранчеві регіони» та «інші»? В Україні, здається, іще не родять апельсинові дерева, то навіщо це?

Чому так радісно пролунало в теленовинах у четвер, що мер Донецька вже підтримує мешканців чи то 19, чи то 16 наметів, які встановлено на центральному майдані столиці шахтарів, хоча два дні тому він суворо говорив у телекамеру про категоричну особисту незгоду із бунтівними городянами?

Усе це, здається, розраховане на те, аби роздуми про завтрашній день скоріше засмучували, ніж тішили. «Нові» українські медіа, намагаючись у будь-який спосіб стати максимально об’єктивними, стають просто нецікавими.

Бо нецікаво вже майже нікому, скільки «томів» принесуть чергового разу до суду Шуфрич із Чорноволом – 600, 800 чи більше.

Бо зовсім нецікаво, чому цілуються чи то вітаючись, чи то прощаючись навіки Шурма та Гавриш.

Бо цілком зрозуміло, чому старші люди насправді йдуть на майдани – на жаль, розміри нашої держави не відповідають розмірам пенсій. Крім того, розумним людям не буває добре. Їм буває задовільно.

І, нарешті, зрозуміло також, чому і, головне, кому потрібно вперто продовжувати роздирати країну на різнокольорові шматки.

Але ж засоби масової інформації, навіть попри всі їхні зусилля, спрямовані в інший бік, продовжують залишатися головними постачальниками новин.

А об’єктивність моменту, здається, полягає в тому, що треба рухатись далі. Вибори минули. Роздуми про те, куди саме – в цьому, мабуть, теперішнє покликання ЗМІ.

Мабуть усе ж таки поки що важко робити те, чого не умієш. Набагато легше робити те, чого не треба.