Читайте також:

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Почула Зінка Підалькіна, що знаменитий режисер Сергій Маслобойщиков про Майдан кіно фільмує. Щастям лице її опромінилося. Вояків майданових згадала, від утіхи затремтіла. „Чи відчуваєш, Сергію, Майдан так, як я його чую?” – затамувавши подих, спиталася, зустрівши режисера на вулиці Богдана Хмельницького „Это реальное живое событие, – примружив очі Сергій. – Их в жизни не так уж много. Их обязательно нужно снимать. Это не только живая история, но и люди. Упали маски, политические события выявили человеческие качества. Они достали из людей все настоящее. Сразу стало видно – кто зол, кто добр”. І побіг далі. „Отакої... – засумувала Зіна – А про кіно й ні слова”... Розгублено втупилася у фігуру режисера, яка ставала дедалі меншою. Біг режисер. Сніг сипався на голову дівки. У мозку думки стрибали сніжинками. „Хм... – кинула Підалькіна, побачивши, що від Маслобойщикова лише крапка розмита лишилася. – Ре-жи-се-ррр... Вічно біжать вони кудись. Ні дать ні взять – втаємничені”... І схотілося дівці теж до братства того долучитися. Надула щоки, брови до очей зсунула, повітря набрала в легені, напружилася і стався з Зінкою черговий інсайт.

„... І ЗНОВ АНКА!”

Епізод перший із фільму, який міг би зняти Сергій Маслобойщиков, але так і не дізнався про це.

Вихоплює камера Ірину – зам. начальника штабу Нижнього Наметового Містечка, саме ту, про котору „ТК” вже писала – „чоловік у спідниці”, „Анка Чапаєва” і т.д. Йде Ірина нічним табором, кашляє гучно, аж реве, підлеглих хлопаків грізним виглядом своїм жахає, в камеру просто каже: „Захворіла. Кахи-кахи... На периметрі в охороні стояла, як грузинський президент приїздив”. „Чарівний він”, – згадала грузина Зіна й замріялася. „Не в моєму вкусі, – відрізала Ірина. – І взагалі... Потрапила я у містечко, бо приїхали сюди мої друзі зі Львова. Я – інтернаціонал. Народилася в Житомирі, жила у Львові, працюю в Києві. Спочатку стояла просто в охороні, але маю властивість рости в житті в кар’єрі. Доросла до замначальника штабу. Роботу загубила. Звільнили мене. Хоч заробляла непогано – 600 долярів на місяць. Та там, де я працювала – більшість за Януковича. Та я і сама б, якби була начальником контори, теж би вигнала працівницю, яка більше місяця не на роботі, а на Майдані стоїть”.

І так кахикати у камеру почала дівка, що зображення її зникло з екрану, лише пар від нестерпного її кашляння видно. „Оце козачка! – закліпала очима Підалькіна, – З такою тільки пильнуй за технікою! Буревій просто”. А та не розгубилася, хустинкою камеру витерла, й знов обличчя своє з екрану суне: „Не рвуся до посад. Закон життя – все повинно бути правильно. Наметове містечко, на жаль – не армія. Порушуються тут закони. Не подобається нашим чоловікам, що жінка я, а роблю дещо краще, ніж вони. Мене завжди питали, чому я не народилася хлопцем. Я є яка є. Є невдоволені, бо маю жорсткі методи. Хоча чим тут керувати? Завтра ми розійдемося, й нікого не залишиться на Хрещатику. На жаль, багато хто не може цього збагнути. Хлопці бавляться, починають організовувати якісь автономії, своє керівництво... Людей добили ложні тривоги. Усі приїхали робити революцію, а тут бездія, що породжує внутрішні протиріччя... Коли тільки починалося все – стояли всі плече в плече, були дружні і ніхто навіть не думав про якісь розлад... (смутно) А тепер”...

Збагнула Зіна, що таки рацію має дівка в екрані. Бо згадала Підалькіна, як після перших чотирьох щасливих зустрічей з наметовими жителями зайшла до табору, а вони там її і НЕ ЧЕКАЛИ. Бо нещастя трапилося. Усі мовчком розгублено ходять, безпорадно, мов діти, на Зінку-журналістку дивляться, погляди відводять. Яскраві, привітні очі свої темрявою замастили... Підалькіна як до рідних кинулася, а їй нісенітниці верзти стали. БРЕХАТИ схотіли, щоб „ні-ні” у пресі... І усвідомила дівка – бо ЖУРНАЛІСТКА ВОНА. Клята, нелюдська професія це. Як би не прагнула теплі стосунки мати, врешті сам на сам з текстами своїми лишаєшся. І тоді виєш у смутку, сили накопичуєш. Щоб знову зранку йти самотньо на полювання. І так до кінця... До нескінченності. Так до Зінки розуміння прийшло, що це початок розладу, руйнації довіри – того, на чому тримався й жив її дівочий світ.

„Життя в наметовому містечку сприймаю як роботу, – вивела із задуми Зіну дівка в екрані – А будь-які стосунки на роботі – ненормальне. Я служила в армії, навколо було достатньо чоловіків. Та робота – це просто робота”.

„А хлопці ж, певно, закохуються?!” – вирвалося у Зіни, бо з лиця дівка в екрані була нічогенька. „Ще й як! Ги-ги-ги!...” – вліз у кадр жевжик на ім’я Міша, показав свої 32 і зник.

Ірина знов: Пішла я в десантні війська служити – 95-а аеромобільна бригада. Посадили мене в стройову частину – то є штаб. Та не моє це, мушу бути в русі. Написала рапорт. Перевели у батальйон. Почалося життя: підйоми, построєнія, підготовка, полігони, виїзди... Кожен чоловік сильніший за жінку. Це є фізіологія. Та треба планку ставити й досягати її. Було важко. Та з часом мене своєю стали вважати. А це вже про щось говорить.

Міша знов кадр лицем своїм закрив: Якби усі чоловіки були такими, як Іринка, то світ би став значітєльно лучше. (Майже змовницьки в екран) Історія нашого с Іріной знайомства... У одного чєловєка в в лагєрє прі обискє ми нашлі много таблєток і газовий балон. Ірина подошла ко мнє, говоріт: „Дай посмотрєть”. Я дал. Она нє возвращаєт. Я попитался забрать. Мнє говорят: „Лучше отдай!”. Она мнє руку пожать подала, а я єйо поцеловал. Ірина: „Лучше б ти этого нє делал”. Ха-ха-ха!

Захихотів Міша-революціонер. По-доброму на Ірину зиркнув і знов зник.

Ірина далі: Нещодавно в табір приїхала у спідниці і взутті на підборах. Мене ніхто не міг збагнути – округляли очі: „Іро, ти?!”

А тут у кадр хлопак якийсь вліз, з усього видно – підлеглий Ірини. „Шо то є?!” – смачно гаркнула на нього Ірина. Хоч камера тільки лице юнака вихопила, та добре видно, що у молодика від гаркання того колінця тремтіти почали.

Ірина з кадру: Не мрію. Ставлю цілі. Наприклад, заробити 10 тисяч доларів. Щоб сталося це, ставлю маленькі підцілі. Хочу за два роки купити в Києві квартиру. Не хочу жити на пенсію так, як моя бабуся. (Раптом всміхнулась до Зіни) Я трошки змінилася тут. В житті – сама по собі. А тут... Певна, якщо треба буде щось після революції, то багато людей тутешніх допоможуть мені.

ЕПІЗОД 2. „РА” – МИСТЦІ РЕВОЛЮЦІЇ

Галерею „РА” вихоплює камера. Тусовочка митців. Вірші свої читає харків’янин Сергій Жадан. Розгойдується. З ноги на ногу переминається. Чуттєво-інтелектуальні, з запахом і кольорами – дивні вірші. Зачаровують Зіну. Від гойдання поета моторошно стає Підалькіній. Голова обертом йде. А Жадан моторний не дає спочинку. „Стояв у Харкові на Майдані! – стрибнув поет в екран. – Не так, як у Києві... По-справжньому небезпечно було. Януковичі приходили. Частенько. Та коли президент заяву підписав, зняли намети. Щоб у фарс не перетворювати стояння... Щоб ніхто на нас, як на звіринець, дивитися не ходив”. І зник. „Що за заява Гаранта?” – второпати мову поетову не могла Підалькіна. А тут львів’янина Назара Гончара камера показує. Зіна рота розкрила, спитати про Гаранта хотіла. Та не встигла.

Всунувся в кадр критик Сергій Васильєв. Курс на Назара взяв. Хутко обійняв романтично-помаранчевого поета й закляк. А Зінка з роззявленим ротом дивиться на це. Чекає. Знудилася вже вся. А камера – ані руш. Лобизання мистецькі фіксує. „Бісова любов!” – вилаялася Підалькіна, але дивитися, мов риба, в екран не припиняє. І раптом – ЗТМ*. Чорним усе стало. Тільки кружальце червоне у нижньому правому кутку світиться й вабить. Ледь оргазм дівка від дива того не отримала. Та, на щастя, білим став екран. Соняшним світом пройнявся. Іншу картинку Маслобойщиков пропонувати став.

*ЗТМ – затемнення екрану.

ЕПІЗОД 3. СТІЙКИЙ СОЛДАТИК

Руслан Скідкін – офіцер. У повний зріст в екрані. Худий, високий, витончений, усміхнений. А промені за ним так і палають, райдугу світлу дощову демонструють. „Дивно... – мовила Зіна. – Здавалося, що жорстким мусить бути революціонер. Грубим, як чобіт. А тут... Незбагнене”... „Щоб керувати – сварки не треба... – мовив офіцер український. – Тут розуміння... Психологія, якщо хочете, Зіно”...

„Хочу”, – мовила Підалькіна.

„У Львівській області у місті Яворові був, – вів далі поетичний офіцер – Чарівні місця... Гриби... Природа... Найбільший полігон бувшого Радянського Союзу... 240 квадратних кілометрів... Перед відправкою у гарячі точки проводили навчання там, готували людей до відправки в Анголу, Лівію, Ліван, Ліберію, Боснію”...

Зіна в екран: Хіба добровільно, хлопче?

Руслан: Я?.. Тоді ще не було ажіотажу на добровільній основі. Ніхто не знав, що батальйон кудись відправлятиметься. Просто в одну із зоряних ночей нас розбудили по тривозі, і я вперше побачив боїнг. Величезний, багатоповерховий будинок з крилами. 368 чоловік плюс 2 УАЗа, 2 БТРа та ПМіст... (павза) Був у Косові, Боснії... В Македонію на літаку добиралися, а далі своїм ходом за чотири години дійшли до Косова. Розгорнули табір за ніч. Французи дивувалися. Тільки в кіно так буває. Американці кажуть, що їм подобається в українських вояках, що ми спочатку робимо, а потім думаємо... Це не значить, що ми не думаємо і не вважаємо на обставини, та реагуємо й справді швидше. Ми були миротворцями, не втручалися у внутрішні справи, а нас, бувало, називали окупантами. Нам же ж пояснювали, що мусимо допомагати слов’янським народам – сербам, словакам... У ті точки й досі їздять. Зараз за великі гроші. Я чув, щоб потрапити нашому солдату в Ірак, він має ще й заплатити штуку – штуку двісті долярів.

Зіна: Війна – це страшно?

Руслан (всміхнувшись зверхньо, проте лагідно): Як у темному підвалі. Тебе закрили, і не знаєш, що буде, якщо ти ступиш крок. (похмуо) Не дуже полюбляю говорити про це.

Зіна (змінюючи тему): Як живеш у місті Гусятині, Руслане?

Руслан: Живу. Пішов у районний комісаріат працювати. Був одружений. Дружина сказала, що їй не потрібен каліка з низькою зарплатою. Тато мій – росіянин з Сахаліну. Мама – українка. Я поїхав до Росії. П’ять років на півночі працював. Бачив північне сяйво. Воно різне в різних містах. Це не передати. Бачити треба. Я сапер.

Зіна: Це ж небезпечно!

Руслан (ласкою запалив очі): Не менше, ніж переходити через дорогу в місті. Я військовим ще з 8-го класу мріяв стати. Їхав до Ленінграду, а вийшов на зупинці в Кам’янці-Подільському. Бачу – черга. „Куди?” – питаю. „На факультет десантників. А є ще сапери, мінери”... – відповідають. Я подумав: „Це заманливо”... В армії можна життю навчитися. Як, скажімо, виміняти блок „Мальборо” на три блоки наших цигарок... Це наука.

Зіна (не вгамовуючись дивуватися ясній красі очей офіцера): Скажи, Руслане, те, що ТБ показує про військові дії, відповідає дійсності?

Руслан: Ні. Якби ТБ показувало правду, то ніхто не схотів би відпустити на бойові дії – своїх хлопців. Мусиш знати, щоб поїхати на війну треба дозвіл родини мати. Мало правди можна побачити по ТБ. Якщо хтось схоче її показати, не дадуть...

Зіна: А треба?

Руслан: Я категорично проти, щоб наші війська були в Іраку, Анголі, Албанії... Коли військові приходять на гражданку, так само, як і я, мусять звикати до цивільного життя, бо не вміють нічого, крім того, що в армії робили. Куди йти? На дострокову службу?.. Коли йде війна, не думаєш, якщо не ти, то тебе... Після вже починаєш думати. Треба показувати війну, щоб задумалися над її лихом ті, хто війни ці планує, щоб польові командири побачили, що вони творять. Щоб людям не хотілося цього. Я бачив тих російських вояків, які їхали у Чечню. Вони тільки місяць-два як дали присягу. Виносили цинкові гроби на Казанському вокзалі, а на їхнє місце загружали їх. А взагалі, війна нікому не потрібна. Це через гроші, нафту, золото. Стільки молоді... Жертв... Дивишся – гори трупів. Внутрішні війни – найгірше розкладають державу. Політики мусять задуматися, що вони роблять. Не хотів би, щоб помаранчева революція переросла в це.

Зіна: А якщо?.. Кажуть же ж, яники планують провокації.

Руслан (примруживсь усміхнено): Я вірю серцю, Зіно. А серце цього не чує.

Зачарувалась Зінка. Ясним, прозорим світом яскрівся солдат. Озаряв простір. І хотілося бути. Не переривати світіння його.

Зіна (з острахом): А любиш... Що?

Руслан: Торти.

Зіна: ???

Руслан (пояснюючи): Усе, що стосується солодкого. (павза) І жінок.

Зіна (розгублено): А небо... Поле?..

Руслан (засміявся сонячно): Це теж, Зіно. Хоча... Спочатку самольоти... І все ж... Якщо в рядочок писати, то так: поле, сонце, жито, життя, а потім – солодке, дівчата.

Зіна (замріяно): Життя любиш...

Руслан: Коли потрапив під машину – зрозумів, хочу жити... Життя тоді лише починалося. Хотів побачити все і почути... Вдруге, коли підірвався на міні, вже нічого не хотілося... Одне бажання – щоб швидше все скінчилося. Відкрив очі – все біле... Лікарі навколо... Не зрозумів де я – на землі, чи ні. Щодня боротися – найголовніше.

ПОЕТИЧНА ЗАСТАВКА

Відеоряд: Бійка в містечку. Не за життя. За інше. Руслан в центрі. Як Матросов. На удар рветься. Отримує. Падає. ЗТМ. Лікарня.

1-ий день.

Операційна. Не в собі, видно, солдат. Над ним лікарі клопочуть. А той встав раптом і до Зіни в екран: „Вашій мамі зять не потрібен?” І знов знепритомнів. Налякав до смерті дівку.

2-ий день.

Руслан у койці. Лежить. Ледь дихає. „Поклали в лікарню на бульварі Шевченка, – в камеру каже. Дихає. – Втік. Через вікно... Тепер тут. Оперували. Два дні – і я в містечку”. І тут же ж: „Де я?” – питає. Зінка за кадром: „В Києві”. А той: „Дайте руку, Зіно”. І до голови своєї руку дівки приклав. Каже: „Бачите, інвалід я”. Ніц не збагнула Підалькіна. Що то за інвалід? Лише волосся м’яке, мов у немовляти шовковисте, відчула. Хотіла ще торкнутися того ніжного волосу. Пальці до екрану тягнути почала. Та занервував воїн. Руки засіпались. „Вибачте, Зіно, – каже й ковдру на ліжку поправляє, – за мій теперішній вигляд”. І далі смикається, непокоїться. Злякалася дівка за здоров’я солдата й Маслобойщикова швидше кадри крутити попросила.

3-й день.

Руслан сидить у палаті № 7. За живіт тримається. Жаліється: „Доктор на зріст мені по плече. Хотів його зловити, щоб виписатися, а мені знеболююче вкололи. Дві години лежати мусив. Він і втік. Та на Різдво однак в містечку буду”. „Нащо, Руслане? – питає Зіна. „Щоб Ющенко став президентом”, – відповідає. „Чому?” – не стомлюється дивуватися Підалькіна. „Бо зміни відбудуться”. – „Які зміни?” А такі!

Зміни, які Ющенко-президент принесе. Записано зі слів Руслана Скідкіна.

1. Не буде корумпованості. Брехні. Ніхто не стане локшину на вуха вішати, куди поділися наші, українські гроші.

2. Пенсії будуть такі, що старі зможуть на них жити.

3. Школи зміняться. Знов повага до вчителів з’явиться. Брутальні слова не зможуть при вчителях казати діти, ховатимуться з цигарками та спиртним.

Ніч. Лікарня. Сон Руслана.

Лежить Русланчик на галявині. Берези ростуть, ромашки. Спить солдат. Відкриває очі, а над ним жінки схилилися. Руді, біляві, чорняві – різні. Засвітився від радощів Руслан. Блимнув віями „Не люблю, щоб мене жаліли”, – сказав. Хитро зиркнув на кралечок і за живіт схопився. Жінки аж злетіли над солдатом. Крилами махати почали, охати та ахати над ним. Благостю сповнилась душа солдата від турботливого белькотіння товариства жіночого. Приємно стало. А тут, як на зло, дівка якась лізе.

Зіна в екран: А що ж таке життя, Руслане?

Руслан (прокинувся, сміхом екран опромінив): Я ж кажу тобі, дівчино... Це небо... Жито... Поле... Сонце... Потім, солодке... Дівчата...

Вдивлялася Зіна в лице Руслана. Надію дарував запалом своїм, щастя вічне.

І подумала Підалькіна: „Дивак-солдат... Певно від тата ця ненормальна одержимість з руським морем по коліна і „авось” життєдайним. Від мами-українки – ніжність і любов нетутешня. Гумор витончений та сміливий – від обох. І лице світле. І вміння любити. Не так, як усі... Небо. Жито. Поле... І т.д. і т.п.” І схотілося Зіні ще вгледітися в лице Руслана, збагнути щось про себе. Не вийшло. Маслобойщиков – чортяка, своєї правив, фільмував далі...

ЕПІЗОД 4. РІЗДВЯНИЙ

Намет штабний – світлий. За столом, накритим щедро, люди сидять. Як у Бога за пазухою себе чують. А це ж 4-ий день лікарняного лежання Руслана! І добре всім. Радісно. А тут і колядники – діди з юнаком молодим – місяцем ясним. Дев’ятеро співців із зірками срібними різдвяної заспівали. Гарно виводять, всміхаються. Чарку випили. Подякували. З кадру йти почали. „Звідки ви такі?” – забувшись, що кіно це не її, кинула навздогін Зіна. „З України”, – страшно вищирився передостанній в екран. Ледь не сторопіла від несподіванки дівка.

І знов свята вечеря

А тут і Руслан!... Тут як тут – стоїть. До столу присів. Картоплю взяв. Їсть. „Так що ж із тобою сталося, солдате?” – спитала Зіна. А він з екрану: „Йшов, впав, очнувся – гіпс”. І нагло себе лікарняним затулив. Прямо в очі дівці тицьнув. А там чорним по синьому: „Закрита травма живота”. „Тут про гіпс ні слова!” – вразилась Підалькіна. А хлопак, бестія, усміхається: „Ще й не таке, Зінуля, напишуть потім”...

І знов колядники

Спілка офіцерів з Києва. Різдвяної виводять та пісню гублять. Руслан: „Раду-уйся”... Підхопив, підтримав офіцерів столичних. Та співає так красивенно, що Підалькіна наслухатись не може, а сам за живіт тримається. Боляче, видно, юнакові прооперованому. „Герой!” – кинула в екран Зіна. А той на це: „Піду покурю”. І зник. Хотіла Зінці ще раз на нього глянути, назад прокрутити, голос чарівний почути... Та Маслобойщиков перерв не робить – далі фільмує.

ГИР! ГИР! МИР.

Слово за слово і „Гир... Гир... Бир”. Трах-бах! Сварка. Очі опустили люди. Обличчя скурвили. Червоним екран залили. Ніхто не поступається. Ворожо дивляться. Холодно. Миру не хочуть. „Гир... Бир”. Жвах! „За мир! Ми. А ти – нуль!” – викривилось лице в екрані. „Криса!” – „Шльондро!” Бах! І знов по-новій. „Хто в наметі хазяїн? Я чи ти, суко?” Гир... Брах!

Не збагне Підалькіна. Бачить – на лиці в кожного ясно виведено: „Хороший я”. Крикнула пронизливо: „Хороші ж!” А ті, хто в кадрі, не реагують – написів не бачать, слів Зінчиних не чують. Лише гиркання й бахання є. Зіпсувався контакт.

„Хороші”... – з розпачем затулила камеру долонею дівчина. Безпорадно сльози полились. ЗТМ.

„А ТИ МАЄШ ЩАСТЯ?”

Нахабно з цим запитанням вліз у кіно Міша, як тільки Зіна руку прийняла. Той самий, котрий про Ірину мовив Зіні. „Маєш?” – так прискіпливо в очі глянув, що не змогла не відповісти: „Маю. Усе. І щастя теж”. А сама думає: „Щастя – це зовсім нескладно. Кіно увімкнути й обличчя дорогі здибати”. Юрка Присяжнюка невгамовного – координатора Нижнього наметового містечка; Андрія Шалая – світлого лісовика, усміхненого англомовного українця; Андрія Первака – жевжика двадцятидвохрічного; Ігоря Горбаня – начальника штабу ННМ розсудливого; Романа Коваля, которий у пошуках правди загубився у тенетах львівських доріг; дружину його Наталію прекрасную; табличку у таборі – „Український наш народ робить євроремонт у державі. Просимо вибачити за незручності”; іще табличку – напис в рамочці для графіки: „Розшукується Лесь Подерв’янський (український класик) Для автографа”...

Крутить кіно своє Зіна, народ у Новорічну ніч на площі бачить.

І зупинився час. Лиця у всіх небом освятилися. У тисяч, мільйонів українців. Салют кавалками щастя падати на Підалькіну став. І шампанське литися. На екран. Відкрилися картинки нові.

1 картинка.

Письменник Лесь Подерв’янський імпозантно у шляпі великій під табличкою стоїть. Автографа дати хоче. По сторонах блимає. На автографоманів чекає.

2 картинка.

Поруч з Лесиком його друг – журналіст радіо „Свобода” і поет Андрій Охрімович у професорських окулярчиках курить й по-гусарськи звабливо ногу піднімає. Недопалок об підбори бичкує. Зінку рухом цим до закоханого шалу доводить.

3 картинка.

Тут же ж й дружина Андрія Уляна Глібчук – подруга Зінчина вічная. Посмішкою Хрещатик освітлює. Та так, що хороше стає. Приємно. Щасливо. І заціпеніла Зіна. Бо себе у кадрі побачила. Несподівано.

4 картинка.

Вихопила камера дівку худорляву в білому, яка за наметами ховається й до Лесика з блокнотом за автографом підбігти хоче. „Це я?..” – розгубилась Підалькіна. „Ти?! – влізла в кадр з банкою меду Ганна Шерман – замредактора „ТК”, пальцем пригрозила. – Не подумай, Підалькіна, в революціонера закохатися. Нам не треба вітровіїв!” „Спокійно, мамашо! – по-солдафонськи гримнула Зіна. – Робота є робота, мальчікі потом”. А сама в бік наметів зиркає. Аж спітніла з нервування й розплющила очі.

5 картинка. Остання.

Ізнов реальність

Вулицю Богдана Хмельницького ніч вкрила. На віях і під носом Зіни бурульки замерзли. Люди дивляться, сміються. Засмутилася б, почервоніла б Підалькіна, та тут же ж і подумала, що кіно це лише, а в житті НЕ ВСЕ ТАК СТРАШНО. Бо насправді ніякого морозу не було у цю ніч 2005 року. І сніг не йшов. Весна була. Помаранчева. Аристократична й ніжна.