Настрій мала дівка пречудовий, бо якраз скінчила їсти „олівьє”, що входило в акцію, оголошену напередодні новорічних свят „Телекрититикою”. „Шампанське та французька кухня – замість привітання старого Гаранта!” – вигукнула Зіна й спорожнила келих. І хоча в кімнаті був тільки нахабний цуцик, котрий усіма клітинами єства свого прагнув долучитися до олівьє-акції, дівка самотньою аж ніяк не почувалася. Знала ж бо, що у цей святий для „ТК” момент десятки тисяч українців на різних мерідіанах та паралелях, сміючись, закидуються салатами та заливаються шампанським. „Нас багато!..” – грубо, не по-дівочому, із задоволенням гаркнула Підалькіна, допила півпляшки шампанського і в призначений час спрямувала увагу на мюзікл „Три мушкетери”.

Караоке-привітання

Досить таки жвавенький двадцятихвилинний ролік-вступ до мюзіклу вийшов в „Інтера”. Відразу після Гаранта прокинулись артисти естради, співаки, актори театрів, спортсмени і телеведучі та зібралися у студії „Інтеру”, щоб привітати народ з Новим 2005-тим. А диригентом виступив караоке-профі ведучий Ігор Кондратюк. Різні пісні – і веселі, і казкові, і ліричні – пропонував він знеменитостям. Ті ж слухняно підхоплюючи мелодії, перекручували слова відомих хітів на свій лад – щоб доречно до Нового року й дотепно усе було. Й усе б радувало око Зіни й душу її звеселяло, якби не дві речі. 1. Дещо недобрий, заяложений жарт від Руслани Писанки. 2. Підбір виконавців для привітання.

ЖАРТ

Кралечка за столиком з Писанкою: (нахабно) „А ви чули, що в Алли Пугачової коханець на 20 років молодший за неї?

Писанка: (ніби здивовано) „Ой! А навіщо ж їй такий старий?”

„Негоже, – думала Зіна, – над віком пріми насміхатися”... Хтось, може, і вривав пупа над подібними веселощами, тільки не Зіна. Бо знала, що ці низькі та дешеві жарти не до лиця одному з „найрейтинговіших” каналів, від якого дівка дотепів витончених чекала й сподівалася.

ВИКОНАВЦІ

А от щодо тусовочки, яка зібралася поздоровити українців на „Інтері”, то хоч і уникав цей канал у Новий рік будь-якої політики, та очевидно, що зібралися в екрані переважно ті, хто на «проффесора» на виборах працював. Кузьма, Наталка Могилевська, Таісія Повалій, олімпійська чепіонка Яна Клочкова та інші. Були ще й ті, хто у будь-якому політичному таборі почувався нормально, бо вважав, що професія артиста – поза політикою, але яскраво „помаранчевих” виконавців серед них не було.

І тут на Підалькіну найшла ізмєна. Шкода їй стало усіх присутніх (а сердобольною Зіна була – жуть якою!), що змушені вони, як у резервації на „Інтері” кучкуватися, ні з ким не змішуватися – так би мовити свою блакитно-аристократичну породу плекати. „Це ж протиприроднє розподілення?! – вигукнула Зінка - Ніж народу у Новий рік про ворожнечий бєспрідєл у нахабний спосіб нагадувати, краще б заклик миру усім українським артистам кинули та у студію ще й помаранчевих запросили”.

Потемнішало обличчя Підалькіної. Смутно стало. Моторошно. „А втім, – вдивляючись уважніше в екран мовила Зіна, – по щасливих усміхнених обличчях, що як з одного лиця писані, видно, що інтерівським артистам незле й комфортно таки у тому резервуарі ведеться”. Тож полегшено зітхнула дівуля і вирішила, що краще увагу не на жалях своїх дівочих, а на самому мюзиклі зосередити.

НОВІ НАДІЇ

Їх пов‘язував із мюзиклом „Три мушкетери”, як чула напередодні у „Четвертій владі” на „УТ-1” Підалькіна, один із продюсерів проекту – Олексій Гончаренко. Щоправда, від батька Дюми, як зазначив він на торішній презентації проекту в „Дежавю”, хіба що інтрига навколо королівських прикрас лишилася. Та це й не біда! Допомагати „Інтеру”, українським артистам та команді було визвано російську режисерку Тинатин Баркалая. А та заодно (а Зіна уважно вдивлялася у лиця артистів) із собою немало російських виконавців в український мюзикл привела. От і вийшов інтерівський проект із російсько-українським лицем та без українських субтитрів. Та то й зрозумліо, бо ж і дурню ясно, що орієнтовано цей проект на російського споживача. Бізнес є бізнес, і від нього телевізії не втікти! „Хоча... – розмірковувала Підалькіна, – було б непогано, щоб хоч один із каналів ризикнув і здивував би не те що власним українським проектом (а це вже зробив „1+1” з „Украденим щастям”), а погляд свій ясноокий не на північного сусіда спрямував, а на західного. Й нові бізнесові телетериторії для себе опановував”. Думкою багатіла Зіна, бо по правді вона поки що нічого нового у „Трьох мушкетерах” для себе не знаходила.

БІЛЬШ ТОГО...

„Якого біса ролі трьох мушкетерів, привабливих та шляхетних мужів, віддали звабливому глянцевому жіноцтву?!” – не вгамовувалася Підалькіна. Атоса грала Олена Свірідова, Портоса – Руслана Писанка, а Араміса – Анна Ардова. Усі панянки відомі й видні. А от кардинала Рішельє було перетворено на мадам і зіграв його (або її) вельмившанований в Росії Андрій Данилко. „Автори, певно, сподівалися, що коли Атос, Портос та Араміс вульгарно вигинатимуть в екрані стегнами та відверто вказуватимуть на жіночі принади, я, як глядачка, від сміху сказитися мушу”, – мурмотіла Зіна і таки казилася. Нуднішого і безпораднішого видовища вона давно не стрічала. Бо принцип із безпідставними переодяганнями надто вже нагадував шкільні хохми, коли дівчатка переодягаються у хлопаків та навпаки. „Так у школі все ж таки, побачивши знайомого Васю з району в спідниці, і справді до коликів у животі над його чарівністю та недбалістю нареготатися можна, а тут?... – безпорадно кліпала очима Підалькіна. – Яке меня діло до того, що наш Андрій Данилко та французький Рішельє на бабу перетворилися? Теж мені – велика інтрига!” Дивна річ, але навіть ті вдалі ролі, які були розроблені акторами більш витончено та досконало (король – Юрій Стоянов, чи Ла Шене – Станіслав Садальський), губилися у загальному грубому схематизмі досить таки тривіального сценарію з банальними хохмами з глянцевих жіночих журналів на кшталт: Король: У мене на носі війна з Англією. Королева (роблячи вправи для пресу): Те що у вас на носі, – до придворного косметолога. Король: У мене на шиї вся Франція!

Королева: Те, що у вас на шиї, – до придворного дерматолога!

І ВСЕ Ж ТАКИ... Все ж таки щось новеньке для Зіни в мюзиклі було. Те, як впліталася реклама горілки „SV” „На бруньках” у канву мюзиклу. Це було напрочуд вчасно й талановито. Виникало враження, що не горілчаний концерн підтримує мюзикл, а власне сам мюзикл створено задля того, щоб оздобити діамант – горілку „На бруньках”. От де телевезійникам і справді не бракувало переконливості! Заходить д’Артаньян у шинок: „Налийте!” – каже. А йому шинкар зневажливо: „Бургундське?” Усі сміються. А д’Артаньян – кмітливий хлопак: „Міцніше!” – каже. Й витягає шинкар „з-під поли” „SV” „На бруньках” й нахабно виставляє, щоб глядачам було пляшку з логотипом видно й мовить з повагою: „Нарешті у Парижі з’явився хоч один справжній чоловік”. Коментувати ці «вдалі» знахідки з горілкою, а їх у мюзиклі було вдосталь, Зіні чомусь не хотілося.

А втрапивши на передачу про Георгія Віцина на російському „РТР-планета” й побачивши, як актор виконує комедійну роль в „Одруженні Бальзамінова”, відчула різницю й у грі акторській, й у підході до матеріалу. Творив Віцин свого Бальзамінова на віки, душу, усе єство своє акторське й людське вкладав в образ, кайф неймовірний не від власної гри й власного обличчя ловив, а від творіння свого – Бальзамінова, який здатен був незалежним від актора життям зажити й в історію радянського кінематографу потрапити. І очей від магнетичних порухів актора не могла відвести Підалькіна. Й збагнула, що сучасні мюзикли здебільшого схожі на одноразові носовички (а вони бувають різної якості – кольорові, ароматизовані...) – як би класно в них актор не намагався грати, але роль свою раз в екрані виконавши, вряд чи звабить якогось глядача вдруге передивитися її. Бо цей легкий телевізійний жанр – без тем, акторських прозрінь та режисерських відкриттів – у пригоді може стати хіба що раз на рік – у новорічну ніч до салату олівьє.