“Мамо, вставай!”
Спроба спільного інтерактивного матеріалу про те, що наші діти думають про революцію.
Друга спонука – мої власні батьківські душевні метання під час революції. Усе почалося з ранку 22 числа. Ми з колегою повертаємося додому після ночі чергування на новинах. На Майдані – люди, вдома – Ксеня. Люди – Ксеня, Ксеня – люди… Бабуся вже на роботі, 8-річна дитина сама і чекає маму. Їду додому. Застаю дитину, яка дивиться 5 канал і розмовляє по телефону з подружкою: “Олю, а ми переїжджаємо…” – “Ксеню, – не витримую я, – Куди? Нам нема куди переїжджати.” – “Ти сама казала бабулі: “Якщо Янукович переможе – доведеться їхати”. Зідзвонююся з колегами – у всіх ті самі проблеми: треба прилаштувати дітей (про те, що редакція всю ніч працювала і принаймні до обіду ми – колись – збиралися спати, ніхто не згадує). Години за дві я залишила доньці суп у мікрохвильовій пічці та чіткі інструкції, коли його з’їсти, номери телефонів, за якими дзвонити “в разі чого” і, про всяк випадок, материнське напутнє слово “добре вчитися та слухати бабусю”. І майже зникла (з її життя) на два тижні. Для себе я сформулювала це так: я роблю це і заради неї теж. Насамперед – заради неї (хоча передовсім я робила тільки те, що мені хотілося, і те, що я вважала правильним і потрібним).
Третя спонука. Мене мучить совість за те, що я жодного разу не взяла її на Майдан. Спочатку боялася танків, потім водометів, потім ОМОНу з собаками… А ще я боялася натовпу – чомусь згадувалося, що на похоронах Сталіна потоптали кілька сотень чоловік. І попри те, що київський революційний натовп був підкреслено чемний, ризик, що юрба може стати некерованою все-таки був, а наражати дитину навіть на мінімальний ризик я не збиралася.
На революції я зустрічала багатьох знайомих, у яких теж діти. З ними ми говорили про наших дітей і наші сумніви. Ці розмови я наводжу нижче. Застерігаю: це не є закінчений матеріал. Він не є ані репрезентативним (я говорила тільки зі своїми знайомими), ані збалансованим, бо я не знайшла жодної людини, що підтримує Януковича і водночас має маленьких дітей чи дітей шкільного віку. Сподіваюся, такі люди відгукнуться на ФОРУМІ (Це прохання до всіх батьків України: будь ласка, клікніть на кнопку “Обговорити на Форумі” і залиште там історію про своїх дітей. Просто для історії. Єдине прохання: не вигадуйте!). Стаття не має на меті показати, що українські діти за Ющенка (хоча НАШІ діти справді за Ющенка), бо всі ми чудово розуміємо – діти зазвичай підтримують того політика, якого підтримують їхні близькі. Діти – це дзеркало політичних поглядів своїх батьків, тож пропоную пильніше вдивитися у свої відображення:
Володимир Кулик, політолог:
– Мого сина звати Ярослав, йому 12 років. Він з нами віддавна сидить біля телевізора і чує, як ми лаємо і ті канали, які нам „неправду брешуть” за Януковича, і ті, що не дуже зграбно намагаються казати правду за Ющенка. Особисто мені не дуже подобалося, що він так багато свого часу приділяє політичним новинам, але – от що цікаво! – він сам наполягав на тому, щоби ми не відмовляли йому в праві бути з нами. Гадаю, з одного боку, на знак солідарності з нами, а з другого – мені здається, в його уяві зацікавлення і обізнаність у політиці роблять його дорослішим...
Він рвався з нами на мітинги: із 4 липня починаючи, і у вересні, і в жовтні він бував з нами на всіх мітингах і вигукував усі наші лозунги. Спочатку ми почувалися ніяково, що таке мале теж пищить “Ю-ЩЕН-КО”, але мені достало глузду зрозуміти, що це і його революція теж. Разом із мамою він ходив роздавати запрошення, бо моя дружина була членом виборчої комісії. Тільки-но з’явилися помаранчеві стрічечки – одразу став на себе чіпляти (і завжди йому було їх мало). З революцією його звичне життя змінилося – він мусив частіше лишатися сам удома. Ми йому пояснили: революція – справа не для дітей, тому все, що ти мусиш зараз робити, – це завдавати нам якомога менше клопоту. Я сам слухав себе збоку і намагався говорити наївні речі дуже переконливо: слухатися бабусю, робити уроки та ще й так, щоби потім нам не треба було їх перевіряти, лишатися вдома з бабусею вночі – коли ми йшли з дружиною в ніч, і тихенько поводитися вдень, коли ми відсипалися. “То тільки здається легким завданням…”, – говорив я йому…
Але насправді я розумію, що ці два тижні примусили його подорослішати. Надмірна, а я вважаю, що це надмірна політизація дитини, мусила нас турбуватися про його психічну рівновагу. Тому що після того, як він зрозумів, що вони малюють перемогу Януковичу в другому турі, з ним була істерика. Цей 12-річний хлопець, який щодня б’ється з однокласниками і огризається батькам, просто ридав. Розумієте, він не просто вибрав Ющенка – він одночасно викреслив другий варіант як можливий. Це ми могли вагатися, але не він – він весь час мене переконував у нашій перемозі.
Він любить „Зоряні війни”, і там є така раса „гати”. Мало того, що воно звучить подібно до наших „гадів”, але вони ще й огидні, а в головного гата таке пузо, що він уже не може рухатися . Так от до раси гатів він зарахував Януковича та янучарів (головний гат – це, ясна річ, Янукович). Але мене от що в цьому зацікавило: в його дитячій максималістичній уяві „Янукович” – це не політичні погляди, які завтра можна змінити, це – раса: це вроджене і це назавжди…
У класі в них ситуація неодностайна. Клас поділився: частина – віддавна заявили, що підтримують Ющенка, є діти, які „за Януковича”, є прихильники Симоненка... Це все умовно, бо діти проголошують політичні переконання батьків. Але одному зі своїх суперників чи кривдників (коротше, хлопцеві, з яким він б’ється) мій син заявив: „Кирило, ми з тобою обоє за Ющенка – давай миритися”.
Чому я не взяв його з собою? Я не знав, чи повернуся, і було би з мого боку дуже безвідповідально взяти з собою 12-річну дитину. У мене є донечка Оля від першого шлюбу, якій 19 років і яка студентка Києво-Могилянської академії. З нею ми мало говорили про політику, на Майдан я її не тільки не гнав, але й не кликав. Тому коли вона подзвонила – а подзвонила вона додому і сказала так: „Ярику, перекажи татові, коли буде на Хрещатику, то хай зайде туди-то, де наші намети стоять…”, я дуже зрадів. І за себе. І за неї. (Тим паче що одразу зрозумів, куди мені нести черевики й продукти…) Ось так.
Розумієте, мене у свій час вигнали з університету за буржуазний націоналізм, і мені було би прикро, якби в такий час моя дитина вирішила відсидітися в кущах… А 12-річну дитину ми беремо з собою, коли подія має характер свята. Для мене було важливим нічого з себе не удавати, не змішувати жанри: мене страшенно дратували люди, які просиджували під час революції по кнайпах і по нічліжках. Якщо я вже покинув свою роботу, свій текст, то я принаймні стою – так довго, як я маю сили. Для мене це було дуже серйозно, а отже, унеможливлювало будь-які прогулянки з дітьми. І тому, коли я взяв у неділю сам у себе „вихідний від революції” – від стояння своєю фізичною тушкою в пікеті, я привів сина показати йому Майдан, наметове містечко, всі пікети – це був мій вихідний і його свято. А головне – перед тим я йому тиждень садистськи повторював: „Будеш погано поводитися – на Майдан не візьму”.
Брати Капранови, письменники, видавці (близнюки, мають (на двох) двох дружин (теж близнюків) і чотирьох дітей; живуть однією великою родиною):
– Нашому старшому синові – 15-річному Андрієві – навіть пояснювати нічого не довелося. Він одразу злигався з „Порою” і від першого дня революції ходив із мамами на барикади. За перший тиждень революції ми побачилися один раз – ми увечері їхали на чергування, а він – повертався із чергування. Ми зустрілися на вулиці й поговорили через скло машини. Весь інший час спілкувалися СМС-ами на кшталт: „Тато, чув, що Мороз витворяє?”. Тобто спочатку він поводився, як цілком доросла людина, якій нічого не треба пояснювати. Пояснення знадобилися, коли почалися усі ті пікіровки щодо реформи. І знаєте, пояснити, чому зараз не треба брати в руки дрин і не треба йти громити АП, людині, якій 15 років і яка провела тиждень на барикадах, досить важко. А ще важче було в цьому переконати себе, бо ми теж кожну ніч простоювали в пікеті, блокуючи АП з боку вулиці Лютеранської (і треба сказати, що проводили час в прекрасній компанії: ми зустрічали і письменників, і акторів, і режисерів – там були всі)...
Та найцікавіша історія трапилася з молодшим Сергієм. Йому 9 рочків. У них в школі захворіла вчителька, а та, що прийшла на заміну, не захотіла дітей вести на прогулянку. І тоді весь клас підвівся і почав скандувати: “Нас багато, і нас не подолати”. Вони проказали це 4 рази, і тоді вчителька сказала: “Бог з вами. Ходімо на прогулянку”. Це знакова історія, бо якщо 9-річні діти готові захищати свої права – навіть право на прогулянку, і вони можуть всі разом підвестися і знають, що сказати, – то це означає, що революція справді відбулася. І головне: ми ж Сергієві нічого не пояснювали, гадаю, так само, як і його однокласникам їхні батьки...
У середньої Оксанки – їй 11 років – теж був своєрідний “марш протесту” в класі. У них вчителька прийшла до школи в помаранчевому шалику, її викликав до себе директор і наказав шалик зняти. Діти це зауважили – і наступного дня усі з’явилися до школи в помаранчевому.
А щодо політизації, гадаємо, діти особливо не задумуються, хто з кандидатів кращий – їхня політика дуже проста: куди батьки – туди і я.
Сергій Жадан, письменник (дружина – Світлана Олешко, головний режисер театру “Арабески”, місто Харків):
– Спочатку син поставився до революції з розумінням. Тобто коли 22 листопада я пішов на площу, а вперше повернувся додому днів через п’ять, Іван, якому 8 років, запитав мене: “Де ти був?”, я сказав: “На площі”, а він сказав: “Ага” і нічим не дорікнув. Іван кілька разів приходив до мене в наметове містечко, запитував, як справи, але всередину табору заходити не захотів – сказав, що нецікаво, а потім ображено кинув, що для мене Ющенко дорожчий, ніж він… Ще до першого туру ми з ним ходили вулицями розвішувати стрічки, він писав листи до Ющенка і Януковича, щоби вони помирилися (це в нього була активна громадянська позиція), та й сам він лазив, обвішаний значками та стрічками. Врахуй, що це Харків, і цих малюків насправді сильно пресували в школі. Ще перед першим туром в школі почали проводити політінформації. Причому в старших класах проводили бесіди і тематичні ігри, що називалися “Вибори”, де дітям розказували, як треба вибирати Януковича. Сенс цієї гри, мабуть, полягав у тому, щоби діти розказували батькам “правду” про провладного кандидата. Можливо – я не певен, але можливо – у старших класах це ще доречно, але в молодших викликає занепокоєння. Бо учні молодших класів люблять і батьків, і вчительку, і не можуть повірити, що хтось із них може помилятися, а тим паче брехати. Ми теж кілька разів чули: “А вчителька сказала…”, і намагалися реагувати на це… стримано. Але одного разу Іван виграв якийсь конкурс і йому вручили 10 зошитів. А на цих зошитах портрет Віктора Федоровича і його звернення до школярів. І ось тоді я ці зошити передав на 5 канал, що нашу вчительку дуже сильно… засмутило.
Коли оголосили результати другого туру, Іван був дуже пригнічений і, я би сказав, навіть переляканий. Він підійшов і запитав: “Нам що тепер, треба їхати з України?” Я запитав: “Чому?” А він: “Нас же повбивають…” Бо це дитяче сприйняття: якщо перемагає злочинець, то будуть убивати.
Мене політизація наших дітей дуже не радує, і я гадаю, що це нездорова ситуація, коли діти грають у голосування і у 8 років вживають слова “ЦВК” і “політреформа”.
Ольга Калуга, кінокритик, директор журналу “Кіно-Коло” (чоловік – Володимир Войтенко, кінокритик, ведучий програми “Аргумент кіно” на “1+1”):
– Ми живемо в центрі Києва, неподалік від того місця, де розташувався передвиборчий штаб Януковича. По нашій вулиці ходили колонами біло-голубі, тож дитина потрапляла на революцію просто виходячи з під’їзду погуляти з песиком. Вона у нас дівчина вже доросла, їй 13 років, вона чула про що говорили тато з мамою, дивилася з нами новини… Мені дуже сподобалося, що вона намагалася лишитися при здоровому глузді: знаєте, коли про одну людину говорять тільки добре, а про іншу – тільки погано (бодай ті, хто говорить, – це тато з мамою), то в Оленки все одно виникають здорові сумніви… Врахуйте, що це вже людина доросла, і пояснення на рівні дитсадка її не влаштують. Тому доводилося пояснювати на прикладах.
Пам’ятаю, дивимося ми з нею сюжет, в якому Віктор Янукович спілкується з мешканцями якогось села чи містечка. Якась бабуся в нього запитала: “А чому ви всіх пенсіонерів зрівняли?”, а він їй відповів: “Так що вам не подобається? Може, у вас забрати пенсію?” Оленка спочатку зреагувала на грубість жарту, а потім от ми з нею почали розбирати цей конкретний сюжет: по-перше, людина відповіла не по суті поставленого їй запитання; по-друге, яке право він має забрати в людини пенсію? Пенсію людина заробила своєю працею, і ніхто не має права її забирати, жоден посадовець, бо він що – Господь Бог? Ось такі в нас були розмови…
Мені здалося, що вона не дуже здивувалася, що тато з мамою пішли на вулицю… А якщо здивувалася, то нічого не запитала. Якось у нас була суперечка через телевізор, бо в ті рідкісні години, коли ми забігали додому, то, звісна річ, дивилися тільки новини та прямі трансляції чи то з ВР, чи то з Верховного суду, а їй заманулося подивитися якийсь серіал. Довелося тоді їй пояснити, що коли вирішується доля країни, то серіал може зачекати.
Уже день на третій ми стали брати її з собою на Майдан, бо переконалися, що якраз там безпечніше. Головне – туди дійти. І хоча я не відчувала “біло-голубих” небезпечними для себе, але коли думаєш про дитину, яка з перших же днів ходила в помаранчевих стрічечках, і що ця дитина веде на повідку песика з помаранчевими стрічечками туди, де вони зазвичай гуляють, а це у Маріїнський парк біля ВР – згадайте, саме там стояли біло-голубі намети, – то, гадаю, будь-хто з батьків тривожився б… На Майдані у нас дідусь жив у наметі. Але оскільки на територію наметового містечка потрапити важко, то ми його так і не знайшли…
Оленка ще перед першим туром з великим подивом розказала мені, що в них у класі є одна дівчинка, яка “за Януковича”. А перед другим туром радісно повідомила, що цю дівчинку “уже переконали”. А ще вони одного хлопчика, який не досить чемно вчинив, обізвали “януковичем”.
Наприкінці революція захопила її естетично. Приміром, зараз вона марить про диск пісень з Майдану – вона уже почула, що такий диск є, тож, мабуть, доведеться Діду Морозу постаратися і диск розшукати.
Ніна Краснова, оглядач „Детектор медіа” (чоловік – Андрій Черніков, журналіст, оглядач журналу “Кореспондент”):
– Здається, розмовляти з сином про політику ми почали від перегляду телевізійного сюжету про Закарпаття. Даник сказав, що Янукович хороший (так, по суті, випливало з показаного сюжету), через те, що він допоміг Закарпаттю… Тоді довелося йому пояснити, що прем’єр допомагає постраждалим у регіоні не з власної кишені, а отже, не варто плутати професійний обов’язок і особисті якості людини; і взагалі, не все, що говорять по телевізору, є правдою… Але, в принципі, я вважала, що політика – не його справа. Ми з чоловіком – обидвоє журналісти, вдома багато говоримо про політику, тож Данило (йому 15 років) справедливо вважав нас схибнутими на “своїй роботі” і “своїй політиці” (а зараз він розпитує у мене про такі нюанси політреформи, над якими я, чесно кажучи, навіть не замислювалася).
Помаранчевим Даник прийшов зі школи: виявилося, що у нього дуже свідомі однокласники. Причому в них є один хлопчик, в якого тато є ревним прихильником Януковича (він льотчик, приїхав з Росії), так дитина сприймає це як особисту трагедію і, ідучи додому, ховає в кишені помаранчеві стрічки.
Перші дні революції Данило прохворів і з заздрістю дивився на нас із чоловіком, коли ми вирушали на Майдан. Через три дні, коли температура спала, я покликала його з нами. Але він оголосив, що з нами йому нецікаво, і поїхав із друзями. Спочатку вони там просто гуляли, а потім зметикували, що можна і користь приносити: стояли в пікеті (причому в нього запитали паспорт – але він, такий-сякий, за прикладом добровольців Другої світової, збрехав, що забув паспорт удома), працювали на польовій кухні…
Коли він вперше зібрався на ніч, я сказала: “Ні”, але він мені пояснив, що не питає мого дозволу, а йде захищати революцію. І ось тут я зрозуміла, що в мене немає аргументів. Бо, з одного боку, в мене була певність, що з ним там нічого не трапиться, з другого – я чудово розуміла, що я, така, як я є, і така, яка його виховала, мушу його підтримати в цій ситуації. Бо він питає не дозволу – підтримки. Мало того, він зібрав компанію дітей, яких не відпускали, і перед їхніми батьками виголосив промову, що, мовляв, ми українці і зараз мусимо захищати Україну і демократію, бо коли виростимо – може бути пізно.
Тут є кілька моментів: по крові Даник – майже не українець. Друге – ще рік тому в школі, де він вчиться, вважали, що хлопець української не знає (він знав, але говорити не хотів), а зараз він принципово спілкується зі своїми друзями лише українською мовою. Як він говорить: “Бо ми – українці…”
Мій молодший син, Ілюша, якому 4 рочки, твердо переконаний, що він віддав свій голос за Ющенка. Бо від літа він ходив із нами на всі мітинги (вже на революцію ми його з собою не брали) і кричав “Ю-ЩЕН-КО”… А на цьому тижні мій чоловік, Андрій Черніков, що дописує також для російського “Коммерсанта”, був на зустрічі Ющенка із представниками російських ЗМІ. Так увечері Ілюша влаштував йому скандал, чому він не взяв його з собою. “Нащо?”, – запитав Андрій. “Я хотів з ним поговорити…” – сказав Ілюша. “Про що?” – здивувалися ми. “Я йому хотів сказати: “Здрастуй, Ющенко, я за тебе голосував”.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
“Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ