Перша теза: він, Віктор Янукович, є представником опозиції й засуджує стару владу. Власне, на листопадових дебатах він теж робив спробу постати в образі опозиціонера. Остаточний же його „перехід в опозицію” відбувся після другого туру та визнання його результатів сфальсифікованими. „Мене всі кинули (чи, принаймні, покинули), від мене всі відвернулися, мене влада не любить”, - приблизно в такому ключі було витримано багато виступів офіційно чинного й донині прем’єр-міністра. Існує багато зовнішніх ознак того, що нібито так і сталося. Це й вихід із команди Януковича Сергія Тігіпка, і занурення в себе Леоніда Кучми, й лавиноподібний вихід депутатів з парламентських фракцій, що підтримували „вибір-2004”.

Мабуть, до певної міри все це справді так. Але саме до якої міри? Коли Віктора Януковича висували кандидатом у президенти, він далеко не був політиком загальноукраїнського масштабу, який міг би претендувати на якусь самостійну роль. Надто низькою була його популярність, і надто обмеженим був ступінь його свободи. Але, розкрутивши Януковича як кандидата у президенти, влада (тобто, Кучма та його найближче оточення) змушені тепер пожинати плоди цієї розкрути. Янукович, розкрутившися, перетворився-таки на самостійну політичну постать із власними амбіціями, власним обличчям та власною, незалежною від Кучми та Медведчука, соціальною базою – чи тим, що в наших умовах за неї править. Він став автономним. Але чи розірвався ланцюжок, що пов’язує його з чинним досі президентом? Навряд чи. Ба більше: з великою долею ймовірності можна казати, що сьогодні не лише Кучма залежить від Януковича та його долі на виборах, як то може видатися, а й Янукович значною мірою залишається залежним від Кучми.

Чи свідчить щось про те, що відвертання президента від „єдиного кандидата” є удаваним? Так, свідчить. Хто став представником прем’єра в ЦВК? Нестор Шуфрич, один із чільних діячів СДПУ(о). Хто не поставив свого підпису під парламентським рішенням про відставку уряду? Особисто Леонід Кучма. Хто організує тиск на виборців східних та південних областей, і не лише Донбасу (а за свідченнями, що мені довелося їх чути, тиск цей збільшується порівняно навіть із листопадом)? Вертикаль місцевих адміністрацій підпорядкована президентові та його адміністрації, але аж ніяк не прем’єрові. То чи не означає все це, що відмова Кучми та його оточення від Януковича, на яку останній не втомлюється скаржитися, є насправді нічим іншим, як черговим сценарієм введення громадян в оману? Чи не є ця відмова позірною – покликаною створити нібито доказ опозиційності прем’єра, підіграти йому в його новому іміджі страждальця-опозиціонера? І чи не розроблений цей сценарій безпосередньо на Банковій? Янукович має лише один вихід із ситуації – домогтися проголошення його переможцем виборів. Чи то фальсифікацією, чи то силою – бо про чесну перемогу, здається, вже не йдеться в жодному разі. Кучма, на відміну від нього, має два прийнятних виходи – хоча й прийнятних різною мірою. Перший – це те саме, що й щодо Януковича. Другий – це пролонгація своїх повноважень. Розмови про те, що він та його оточення пробуватимуть домовитися з Ющенком, навряд чи мають під собою реальне підгрунтя, і ось чому. Можна скільки завгодно звинувачувати Ющенка у завеликій компромісності, обережності, навіть м’якотілості – але все це стосується лише чистої політики. Коли ж мова заходить про економіку, про ту галузь, де лідер „Нашої України” почувається найупевненіше, чомусь не надто віриться у якісь гарантії. І через те, як поводився Ющенко, очолюючи уряд, і через те, наскільки впевненіше, конкретніше й навіть агресивніше він обговорював економічні теми хоча б під час тих самих дебатів. І ще через те, наскільки безкомпромісну позицію займає його фракція в парламенті під час ухвалення економічних законів.

То як же може продовжити свої повноваження Леонід Данилович? Мову ведуть найчастіше про виникнення безпорядків і оголошення внаслідок їх надзвичайного стану. Існує, втім, більш мирна можливість. Припустимо, переголосування відбувається так само, як і другий тур 21 листопада. Припустимо, Верховний Суд знову визнає фальсифікацію й призначає нове переголосування. Леонід Кучма продовжує виконувати свої обов’язки. А значна частина людей тим часом починає втомлюватися від виборів і зневірюватися в тому, що своє волевиявлення можна-таки відстояти. У людей тане надія. А тут іще новорічні свята дуже доречні: вони не лише відсувають усі, хай навіть найважливіші питання, на другий план, не лише надовго виводять людей зі звичного ритму життя, а й створюють ілюзію перегортання старої сторінки й відкривання нової. Ілюзію життя з чистого аркуша. Хай усе погане залишиться в старому році, – це традиційне новорічне побажання несе в собі не лише церемоніальний зміст. До того ж, газети майже не виходять, а телебачення завантажене розважалівкою. Цю особливість новорічних свят було дуже вдало використано владою узимку 2000 – 2001 років, після касетного скандалу.

І, врешті-решт, після кількох експериментів із невдалим переголосуванням людям набридає хаос, набридає невизначеність. (Чи, принаймні, влада може на це сподіватися.) І тоді на авансцені з’являється Леонід Кучма й каже: „Пам’ятаєте мою фразу про те, що я б дуже хотів побачити Україну без Кучми? То зрозуміли тепер, бовдури ви мої, що України без Кучми бути не може? Що без Кучми може бути лише двовладдя – чи то безвладдя – та анархія?” А на дворі, поміж іншим, зима. А в деяких навіть столичних районах уже тепер щодня на кілька денних годин вимикають гарячу воду. Президент вкотре вже приміряє на себе звичний одяг єдиного рятівника нації й стає незмінним президентом. Ах, Конституція цього не передбачає? А референдуми навіщо існують? Кажете, світове співтовариство, Європа того не визнають? А мати під боком сорокавосьмимільйонну країну без влади, у стані перманентної кризи, чи багато кому хочеться? Тим більше, що з Кучмою – добре чи погано, але хоч якось – співіснувати всі вже навчилися. Найменше з двох лих, що ж поробиш...

Отут і варто звернути увагу на інший лейтмотив виступу Віктора Януковича на теледебатах – адресовані Вікторові Ющенку заклики (час від часу перемішані з ледь завуальованими погрозами) до „співпрезидентства”. Здавалося б, як може людина, яку тільки-но тицьнули в те, що саме вона є винуватцем фальсифікацій (чи, принаймні, фальсифікації відбувалися на її користь), саме вона є винуватцем ситуації, що склалася, чогось вимагати, качати права? Чи ця людина взагалі не дбає про те, як вона виглядає, й що про неї подумають? Але протягом часу, що минув від 21 листопада, таких от дивних речей було кілька. Спочатку влада (і Янукович, і Кучма, і комуністи, що міцно до них приєдналися) вимагали не переголосування, а нових виборів. Спікер російської держдуми, що приїхав їх підтримувати, був відвертіший: треба зняти з нових виборів обох учасників другого туру. (Цікаво, правда: спортсмен, оголошений переможцем, був спійманий на вживанні допінгу, й через це мусять бути дискваліфіковані всі, хто мав нещастя з ним змагатися?) Знову ж, поставало те саме питання: яке право мають ці люди щось вимагати? Спіймані на гарячому, вони мали б тихесенько сидіти й радіти бодай із того, що Януковича не зняли з дистанції, не заборонили йому, й саме йому, брати участь у подальших виборчих перегонах. Ішлося тут навіть не про мораль, а про суто юридичні речі. Але ні – вони відчували себе господарями становища. Годі вже й казати про те, що закон України „Про вибори президента України” передбачає єдину умову проведення повторних виборів: якщо „планові” вибори визнано такими, що не відбулися. Пункт 4 статті 15 закону окреслює дві ситуації, за яких це можливо: або жоден із двох кандидатів, що брали участь у другому турі, не був обраний, або всі вони зняли свої кандидатури. Можна, звісно, додати до цього переліку форс-мажорні обставини, за яких вибори не відбулися технічно. Але чи можна сказати, що вибори 21 листопада справді не відбулися? Ні – вони відбулися, просто їх результати було підроблено. Тож, виходить, люди, що порушили закон один раз, пропонували порушити його ще раз? Потім відбулися сумнозвісні з’їзди в Сєвєродонецьку та Харкові. І знову дивна трансформація: ті самі люди, що вели до розколу України, ухвалювали рішення про утворення Південно-східної автономії, у підсумку найпалкіше засуджували сепаратизм і закликали до збереження єдності України. Це знову був ледь прихований ультиматум: адже, знаючи про те, що саме вони були ініціаторами так званої автономії (так званої – бо зовсім не про автономію йшлося, а якщо й про автономію, то не в складі України), заклики цих людей до єдності держави треба було сприймати єдиним чином. А саме: ви мусите зберегти цілісність держави. А єдиний спосіб для того – піти на всі наші умови, бо інакше ми проголосимо-таки автономію.

Нарешті, люди, що (якщо висловлюватися дуже політкоректно) були причетні до команди, яка фальсифікувала вибори – тобто, може бути звинувачена в державному злочині, – ультимативно вимагали проведення політреформи. Якщо не вдалося вкрасти голоси, то хай вони не дістануться нікому, хай узагалі знеціняться – саме так виглядала та позиція.

А що ж Європа? Зокрема, славетне тріо Квасьневський – Адамкус – Солана? Ідею нових виборів замість переголосування вони – дякувати їм – не схвалили. А от реформу, ідею якої європейці кваліфікували як прагнення нинішньої влади зберегтися при владі – таки проштовхнули. Тема єдності України й можливого її розколу затьмарила тему фальсифікації виборів – так, ніби для європейців краще, щоб Україна була тоталітарна, напівкримінальна, аби щоб єдина. Усе це змушує замислитися от над чим: чи не були спрямовані усі ці ультиматуми, окрім усього іншого, ще й на те, щоб прозондувати грунт? З’ясувати, до якої міри Європа погодиться на менше з двох лих, і в яких саме питаннях вона є найбільш вразливою? Підготувати, врешті-решт, її до того, що і закон, і право, і мораль, і здоровий глузд – усе це в Україні є предметами політичної торгівлі. Усе це не є найвищою цінністю. Цілком за улюбленим гаслом нашої влади: хай живе стабільність!

Усе це, звісно, виглядає як фантазії, як домисли. Але що менше влада має законних способів зберегтися при владі, то більш фантастичні сценарії вона вигадує. І тим менше ці сценарії мають спільного з законністю. Це стосовно неї давно вже відомо. А ставки зараз є надзвичайно високими.