У моїй телевізійній біографії це досить рідкісний випадок – щоб буквально з перших хвилин появи телевізійного продукту в ефірі він мене по-справжньому потішив. Аж тут удача – поява в ефірі ТРК „Україна" проекту „Актуальна розмова". На тлі темно-синьої завіси, яка дивним чином нагадувала завісу в одному з кінотеатрів Києва, де полюбляє виступати один із кандидатів-опозиціонерів, у таких знайомих журналістам кріслах за таким самим знайомим столом ведеться несмішна розмова. Розмову цю іноді рвуть на частини доволі веселими „склейками зі смиком": кладуть титри на груди та інші частини тіла присутніх у студії. Здавалося б, що тут такого – таких бесід зараз на різних каналах доволі багато, але тут справжня кришталева чистота. Передача ця взірець – усім студентам факультетів журналістики потрібно включити її до переліку обов'язкових переглядів...

Я не буду зараз згадувати імена Шевченка, Стуса, Симоненка, Чорновола (того, що батько) та Гонгадзе, які за недовгий час існування „Актуальних розмов" названі і навіть процитовані в них чи не більше разів, ніж в ефірі ТРК „Україна" за всі часи її існування. До речі, такого роду тиради – класичний приклад щодо побудови і думки, і фрази в цих програмах. Втім, дослідження стилю, логіки та манери словесних та інтонаційних маніпуляцій у цій програмі – не предмет для цієї репліки. Я хочу поглянути на цю програму з точки зору продюсера та режисера. Поглянути коротко, але, повірте, змістовно.

Отож, наскільки можна було зрозуміти, програма ця має назву „Актуальна розмова". Проте з подивом виявив, що титри, які позначають індивідуумів, запрошених у крісла поруч з ініціаторами розмов, мають ще і напис „Пряма мова". Що це має означати: інша назва якоїсь іншої програми, назва рубрики, просто собі декоративна знахідка режисера? Чи автори хочуть цією дрібницею заплутати майбутніх потенційних позивачів до суду?

Адже титр як такий у тій чи іншій ТБ-програмі – один з елементів зображувального ряду, що повинен нести важливу та потрібну глядачеві додаткову інформацію. Це та дрібненька аксіома режисури інформаційних або інформаційно-публіцистичних програм, про яку дітям розповідають чи не з перших кроків у телевізійній роботі. Адже про людину на екрані глядачеві потрібно знати, що вона, припустимо, „Вася Пєтров, публіцист" або „Дуня Пєтухова, студентка". Це в тому випадку, коли „студент" або „художник" говорить „я", виступає від свого власного імені. А от коли говориться „ми" або „від імені всіх” (або більшості чи меншості ), глядач хоче хоча б у титровому написі побачити, хто це – „ми". Дрібниця, але наскільки вагома і цікава – кришталево чиста?

З великим нетерпінням очікував ще одного – прикінцевих титрів... Не дочекався. Якось кволо промайнула назва якоїсь зліпленої латиницею фірми. Що, брати-телевізійники, відчуваєте, що руки вам порядні люди не подадуть, чи як? Можливо, прикінцеві титри з прізвищами реальних авторів програми з'являться. І вже завтра. Але чомусь здається мені, що фірмочка, писана латиницею, якось швиденько зникне. Скоро.

І чому я так думаю? Можливо, пригадався ще один, з дозволу сказати, телевізійний продукт, який записав собі у відеоколекцію з ефіру та з емблемою того ж телевізійного каналу „Україна". Зліплений він на тій самій кухні – похапцем, без прикінцевих титрів, з невідомою фірмочкою, писаною латиницею і з назвою – „Обыкновенный нашизм". Теж кришталево чистий продукт, принаймні жанрово: багнюка + .

P.S. Готовий зустрітися з „ображеними" авторами „Обыкновенного нашизма" у суді. Але там потрібно буде назватися повним ім'ям. Для протоколу.