Здавалося б, українські громадяни мали вдосталь і приводів, і часу остаточно визначитися, кого з двох кандидатів вони підтримують і чи підтримують когось із-поміж них. Здавалося б, залишилося не так уже й багато людей, яких події останніх тижнів залишили байдужими – а отже, людей, яких іще має сенс у чомусь переконувати та намагатися перетягнути на чийсь бік. Але є інший бік ситуації. Що довше триватиме „позиційна боротьба”, „спокійна стадія” цієї революції, то менше на вибір громадян впливатимуть емоції, то більше буде в них (чи їм намагатимуться підсунути) приводів для перегляду своїх позицій. Тож теледебати не стануть зайвими. Якщо, звісно, це будуть справді дебати.

Щодо минулих дебатів, то прихильники Ющенка переконані, що їх виграв саме їхній обранець, прихильники Януковича – що перемогу святкував їхній улюбленець. Кожен із кандидатів говорив саме тією мовою, яку хотіли від нього почути його – й саме його – симпатики, кожен із кандидатів адресувався передусім до свого електорату. З обох боків це був сеанс проповідування серед уже навернених – а тому вести мову про те, що дебати допомогли якомусь кандидатові загітувати для себе нових прихильників – принаймні, у значній кількості, мабуть, буде очевидним перебільшенням. Віктор Ющенко адресувався до тих, хто хотів його почути й прискіпливо аналізував сказане обома, дошукуючися до суті під нагромадженням цифр та складнопідрядних речень. Віктор Янукович, навпаки, орієнтувався на тих, кому байдужі будь-які аргументи й має значення лише зовнішній блиск та переможна посмішка. От тому те, що відбулося перед другим туром виборів, не хочеться називати дебатами: це були дебати нобелівського лауреата з героєм якого-небудь радянського бестселера. Дебати між людьми, яким дебатувати, в принципі, нема про що й нема навіщо. Між людьми, що спілкуються зі своїми аудиторіями за допомогою різних систем кодів – кожен зі своїми про своє. Саме внаслідок того, мабуть, під час тих дебатів виникало прикре враження: якби записати виступи кожного з кандидатів окремо, в окремих місцях та в окремий час, а потім змонтувати, то глядачі, цілком імовірно, того б і не помітили. І, можливо, постійне бажання оператора демонструвати не того з кандидатів, хто виступає, а того, хто слухає, пояснювалося не (чи, принаймні, не лише) якимись технологічними підступами, а звичайним відчуттям відсутності діалогу, звичайним прагненням довести – чи то засвідчити, що кандидати таки перебувають один проти одного, в одній і тій самій студії.

Якщо нові дебати, які передбачені ЦВК на Першому національному, буде проведено за тим самим регламентом, на нас чекає лише повторення тієї самої ситуації. Деякі експерти, до речі, вважають, що в даній конкретній ситуації дебати взагалі позбавлені сенсу – хоча б через відому мудрість: людина, що програє шулерові, робить лише одну помилку – коли сідає за стіл грати. Минулого разу Віктор Янукович закидав своєму опонентові безліч, м’яко кажучи, сумнівних звинувачень, на які Віктор Ющенко не мав змоги відповісти – тобто, спростувати ті звинувачення. Цим він не лише намагався виставити себе в кращому, ніж опонент, вигляді, а й спровокувати опонента якщо не на роздратованість, то, принаймні, на безкінечне виправдовування. Спостерігати за другим туром гри „доведи, що ти не верблюд” – не хочеться, тим більше, що виграшними в цій грі є зовсім не ті якості, якими насправді мусить володіти президент держави. Судячи ж із того, що Янукович тепер активно намагається зайняти опозиційну нішу, передбачити сюжет майбутніх дебатів стає зовсім не складно: кандидати змагатимуться в тому, хто з них є більшою опозицією. А це не лише нудно – і через ту саму передбачуваність сюжету, й через непродуктивність предмету суперечки, а й неконструктивно – бо не має перспектив показати кандидатів без масок, такими, якими вони є. Не має, власне, перспектив досягнути основоположної мети дебатів.

То, може, дебати непотрібні? Виконавчий директор МГО „Інтерньюз-Україна” Костянтин Кварт уважає, що потрібні. Через те, зокрема, що вони дають кандидатам можливість виявити себе як політикам, які швидко орієнтуються у змінюваній ситуації. А це – конче необхідна президентові річ. На думку пана Квурта, теми дебатів не мусять бути невідомими, не мусять бути сюрпризом для учасників. Але вони не повинні бути надто загальними, надто широко сформульованими. На обговорення бажано винести конкретні питання, як у дослідженні – скажімо, питання безробіття.

Важливим, на думку Квурта, мало б бути питання наглядової ради дебатів – чого, на жаль, офіційні дебати вже точно не матимуть. Між тим, це мало б надати дебатам цілком об’єктивованості та довіри з боку різних команд та їх симпатиків Це не мав би бути орган, що складається виключно з телевізійників, бажано не відсторонювати від ухвалення рішень громадянські організації, суспільство. Адже йдеться про ухвалення нового суспільного договору між суспільством та лідером. І якщо під час дебатів суспільство не почує нічого більш-менш конкретного, яка потім може бути мова про відповідальність лідера?

Пан Квурт вважає, що в будь-якому разі суспільний попит, суспільна зацікавленість у теледебатах не минули. І, можливо, досвід справжніх теледебатів, які не відбулися у 2004-му, але до яких були готові кілька телеканалів та громадських організацій, маючи певні цілком конкретні розробки, стане у пригоді у 2009-му.

То як же унеможливити застосування нечесних технологій під час дебатів? Головний редактор „Детектор медіа” Наталія Лихачова припускає, що, наприклад, на заваді своєрідного „шулерства” декого з кандидатів ефективною була б технологія участі у форматі кількох експертів, які б після кожного з раундів давали свою оцінку рівню аргументів дебатуючи та їхній адекватності реаліям. Утім, це мало б деякі вади. З одного боку, дебати могли б перетворитися на нескінченні, а з іншого – було б значною мірою знівельовано їхній сенс: експерти зі своїми коментарями затулили б собою, розчинили б власне кандидатів, глядачі б знову побачили не так першоджерела, як їхні тлумачення. Самі дебати постали б під загрозою перетворення на звичайний собі круглий стіл.

Видається, кілька запобіжників перетворення дебатів на конкурс взаємних звинувачень та застосування не зовсім шляхетних політтехнологій усе ж таки існують. Деякі з них стосуються власне телевізійників. Мабуть, варто було б наслідувати американське правило: у кадрі має бути лише той, хто промовляє, реакція на його слова візаві або присутніх – то є їхні власні подробиці. Так, картинка буде статичною, так, кандидати перетворяться на „голови, що розмовляють”. Але, власне, чи хтось потребує від них чогось іншого? Шоу теледебатів, власне, полягає в змісті мовленого кандидатами, в їхній міміці та жестикуляції. Усе решта є зайвим, і мета теледебатів – то зовсім не розважити чи потішити публіку на дозвіллі.

Що ж стосується регламенту власне дискусії – то, мабуть, 10 хвилин на кожен виступ апріорі перетворюють діалог на сукупність монологів, під кінець яких уже забувається, що було на початку, й залишається спогад скоріше про форму, ніж про зміст. У такому режимі неможлива глибока й предметна дискусія. Якщо, як пропонує пан Квурт, сформульовано теми конкретно, мабуть, хронометраж кожного виступу міг би вкластися у 2-3 хвилини. Ба більше: чому б не передбачити саме діалогічну побудову виступів – скажімо, тему безробіття починає один кандидат (2 хвилини), продовжує другий (2 хвилини), потім йому відповідає перший (ще 2 хвилини), потім має час для відповіді другий (знову 2 хвилини)? Можливо, в якийсь спосіб варто було б передбачити право кандидатів на репліку, якщо ті вважають, що їх було звинувачено необгрунтовано, чи до них було застосовано інший нечесний прийом.

Ну і, нарешті, ще одна дискутивна пропозиція. Можливо, варто встановити жорстке правило: кандидати не мають права вести мову про минуле, принаймні, про минуле свого опонента? А мають право концентруватися лише на майбутньому, на перспективі, на своєму уявленні про те, як вони збираються розв’язувати те чи те питання?