Подібними діаметрально протилежними думками наразі сповнені незалежні та опозиційні ЗМІ. Дискутанти з донедавна єдиного політичного табору нерідко не добирають висловів, утримуючись хіба що від з‘ясування стосунків навкулачки. Тим часом, як на мене, ці палкі суперечки здебільшого є безпредметними, а реальні проблеми політичного життя лишаються непоміченими.

Власне, що обговорюєте, панове політики й аналітики? Щось принципове? Засадниче? Зміну форми правління? Так в Україні як була (принаймні, на папері) змішана форма правління, так і залишилася, тільки акценти в ній переставлені дещо інакше. А начебто істотно відмінні “президентсько-парламентська” і “парламентсько-президентська” республіки існували й існують тільки у теоретично неграмотній уяві деяких вітчизняних діячів, і, звісно, у єхидному розумі імпортних політтехнологів, котрі мусять просто танцювати з радощів: цілих два роки українська опозиція переймалася питанням про кількість чортів на кінці голки замість того, щоб реально змінювати світ. Якщо взяти будь-яке західне і вітчизняне наукове видання (винятки мені невідомі, але навіть у разі, якщо вони є, це – маргінес політичної теорії), там називаються парламентська, президентська і змішана форма правління. Змішана форма правління або ж урядування у Європі – це Франція, Польща, Фінляндія. Парламентська – це Німеччина, Греція, Італія. У конституційних монархіях Євросоюзу також парламентська форма правління, але дещо специфічна, оскільки монарх зазвичай є загальнонаціональним моральним авторитетом. Президентська форма правління у Європі, за винятком Білорусі, відсутня. Це США і ряд республік Латинської Америки та деспотичних квазідемократичних держав Африки й Азії. До такої деспотії прямує і Росія.

В Україні доби Леоніда Кучми насправді не існувало ніякої змішаної форми правління. Проблема полягала в тому, що де-юре існувало змішане врядування, де-факто в Україні розквітала позаконституційна форма правління. Про що йдеться? Президент Кучма за роки свого керівництва державою зумів надати собі низку повноважень і створити низку керівних структур, не передбачених законами. Наприклад, у Конституції чітко зазначено, що у разі, коли глава держави застосовує вето і відправляє закон на повторний розгляд і цей закон набирає на свою підтримку конституційну більшість голосів депутатів, то президент зобов‘язаний підписати цей закон. Леонід Кучма, всупереч Конституції, застосовував щодо низки законів вето кілька разів, кожного разу адресуючи закон на новий повторний розгляд. Особисто президент Кучма унеможливив ухвалення закону про імпічмент президенту, що виходить за межі неписаних правових традицій (глава держави не мусить заперечувати заходів щодо контролю за його діяльністю, якщо йдеться про демократичну державу). Президент Кучма створив собі адміністрацію, через яку керував країною, хоча мав право лише на дорадчо-консультативний орган; президент створив так само позаконституційний репресивний (пробачте, “силовий”) орган – державну податкову адміністрацію. Нарешті, президент ніяк не реагував, коли глави його обласних адміністрацій чи призначені ним міністри відмовлялися виконувати Конституцію, і залишали собі депутатські мандати, які у них часом “вигризав”, а часом і не “вигризав” суд. Наприклад, і зараз віце-прем‘єр Андрій Клюєв і міністр оборони Олександр Кузьмук тривалий час усупереч Конституції не складають своїх депутатських повноважень, а гарант Конституції і Верховний Головнокомандувач мовчить – бо це потрібні йому люди, отже, вони мають право зневажати Основний Закон. То хіба ж проблема в “президентсько-парламентській республіці”? Проблема у відсутності цієї res publica, тобто влади народу і у поза конституційному владарюванні президента Кучми.

На додачу до цього, Леонід Кучма та його найближче оточення виявилися унікальними майстрами з перетворення Конституції на знаряддя політичного шантажу в руках глави держави. Як це робиться? За Основним Законом, глава держави може у будь-який момент припинити повноваження прем‘єра, не вдаючись до обґрунтування такого кроку (оскільки закон про Кабмін, який мусив би встановити процедуру зняття голови уряду, ухвалений свого часу парламентом, але зусиллями того ж глави держави заветований). Так само він може у будь-який момент відправити у відставку будь-кого з міністрів та голів місцевих держадміністрацій. Таким чином, усі керівники структур виконавчої влади реально досі перебувають у кишені президента Леоніда Кучми та його неконституційної адміністрації. Теоретично і прем‘єр, і міністри мають чималу владу – більшість президентських указів, насамперед кадрових, має бути завізована ними. Реально ж мені невідомо, чи наважувався хтось із прем‘єрів не погодитися на президентські кандидатури міністрів та голів держадміністрацій чи не завізувати певні розпорядження глави уряду. Боюсь, що в Україні не було і такого сміливого міністра, котрий скористався б своїм конституційним правом і не завізував би указ президента Кучми.

Я зовсім не перебільшую роль особистості Леоніда Кучми в українській історії. Справа в іншому: мабуть, не випадково у середині 1990-х років на всьому пострадянському просторі, за винятком країн Балтії, сформувалися або відверто авторитарні, або напівавторитарні політичні режими. Не випадково на зламі ХХ і ХХІ століть ці режими або почали руйнуватися, або перетворилися на владу сучасного неототалітаризму, який відрізняється від класичних тоталітарних режимів відсутністю (поки що) концтаборів для незгодних, наявністю значно більш витончених засобів контролю за свідомістю і поведінкою масової людини та (подекуди) номінально безпартійним характером “партії влади”. Але головне залишається в силі: суто інституційними методами неототалітаризм подолати неможливо. Зайвим підтвердженням цієї тези стала Україна, коли президентські вибори (що зафіксоване вердиктом Верховного Суду) були перетворені владою у таку брутальну гру в одні ворота, коли результати волевиявлення виборців, як з‘ясувалося, встановити просто неможливо. І тільки позаінституційні засоби, тобто багатомільйонні маніфестації протесту, зупинили повну й остаточну легітимацію незаконної влади.

Який зв‘язок має все це з політичною реформою? Дуже простий. Адже головне – не зміни букви закону, бодай і Основного, а зміни у стосунках в трикутнику “влада-суспільство-політичні еліти”. Ці зміни після появи “феномену Майдану” стали фактом; відтепер інституційні зміни владного режиму справді можливі; у разі, якщо досі чинна влада спробує тими чи іншими засобами зупинити процеси зумовленої волею виборців ротації політичних еліт (тобто того, що становить одну із чільних рис демократії), відповіддю будуть ще більш жорсткі позаінституційні дії з боку опозиції. До таких дій готова і значна частина суспільства, і радикальні політичні еліті. Отож, як на мене, головне як раніше, так і зараз – не буква статей Конституції, а реальний дух суспільного буття: чи він таки “тіло рве до бою за поступ, щастя й волю”, чи цього духу немає, як це було більшу частину двох президентських термінів Леоніда Кучми.

Відтак сакраментальна “політична реформа” у варіанті законопроекту №4180 не є ані поразкою, ані виграшем опозиції; відповідно вона не є ані зрадою, ані торжеством демократії. У разі, якщо опозиція доможеться переходу України на рейки демократичного поступу, політреформа виступатиме певним символом, вододілом між епохами. У разі програшу опозицією президентських виборів і втрати шансу на інституційну зміну режиму політреформа символізуватиме крах демократичних ілюзій і стане віхою у змушеному переході опозиції до властиво позаінституційних методів боротьби. Що ж стосується конкретного змісту повноважень президента України після 1 вересня 2005 року (чи після 1 січня 2006 року, у разі, якщо нова порція справді потрібних змін до Основного Закону щодо розширення прав місцевого самоврядування не набуде сили), то їхній обсяг приблизно дорівнюватиме повноваженням глави Польської держави. А ці повноваження достатні, щоб бути загальнонаціональним лідером. Хто пам‘ятає навіть найвизначніших з-поміж призначених Сеймом прем‘єрів, котрі працювали з Лехом Валенсою і Александром Кваснєвським? Президент України залишається гарантом Конституції, Верховним Головнокомандувачем і головою Ради національної безпеки та оборони, а це – реальні важелі впливу на життя держави. А на додачу варто зазначити, що відбулося розширення не тільки повноважень, але і відповідальності Верховної Ради. І якщо остання не зможе ефективно працювати, ми побачимо розпуск збанкрутілого парламенту та дострокові вибори до нього.Очевидно, що частина депутатів із провладних фракцій, котрі пхали політреформу і у вікна, і у двері, досі не розуміють, що тепер вони стали значно більш залежними від виборців, ніж раніше. З іншого боку, посилилися (в основному через розширення повноважень Рахункової палати) контрольні функції Верховної Ради. І це цілком нормально.

А от про реальні колізії, закладені у змінену Конституцію, на жаль, лишаються поза увагою аналітиків. Скажімо, президент є главою РНБОУ, але рішення цієї конституційної структури вводяться в дію указами президента, які мають бути скріплені підписами прем‘єра і міністра, відповідального за виконання указу. То що, коли прем‘єр не скріпить підписом, рішення РНБОУ не чинне? А якщо більшість ради ухвалила певне рішення, а відповідальний за його виконання міністр проти – що робити? Є й інші питання, які поки що поза увагою фахівців.

А загалом варто полишити обговорення політреформи. Опозиція має важливіші проблеми. Коли ж вони будуть розв‘язані, десь улітку наступного року можна буде знову зайнятися дебатами навколо ефективності конституційних змін.