У суботу на 5 каналі у студії Романа Чайки “5 копійок” можна було спостерігати цікаву ситуацію: запрошені на ефір Юлія Тимошенко та Олександр Мороз обмінюються досить гострими піке з приводу політреформи, а ведучий програми намагається їх зупинити: “Панове, в нас обмаль часу…” – “Але, я все-таки хотів би відповісти Юлії Володимирівні…” – “Дуже коротко, прошу, дуже коротко, бо нам необхідно на хвилину перерватися…” Відповіли? Ура! Бо в ефірі програми – фрагмент мультфільму “Веселі яйця”(!). Чому мультик і чому саме зараз – було незрозуміло, але ще смішніше, що після мультика ми знову повернулися до перерваної на півслові розмови. До чого я веду: останнім часом ми досить часто стаємо свідками того, як модеруюча роль ведучого зводиться не до формування діалогу між співрозмовниками (співрозмовникам є про що поговорити і без ведучого), а до вчасного переривання діалогу (чи монологу) гостей (гостя) програми на сценарні вставки (мультфільми, погоду, оголошення курсів валют тощо). І це не конкретна проблема Романа Чайки. Нагальна проблема дня сьогоднішнього: пошуки сценарних ходів (а не розважальних перебивок) та влучних формулювань. Ми всі, чия професія осмислювати і хто має вже нині подавати чітку картину того, що відбувалося не просто на наших очах, а за нашої активної в тому участі, і головне сказати – чим це все закінчиться (або вже закінчилося?), нагадуємо зараз мудрагелів із відомої притчі, що із заплющеними очима мацають слона і намагаються зробити висновок про ціле за тим фрагментом слонячого тіла, що їм трапив під руки.

Осмислення революції відбувається не тільки в телевізорі (хоча наразі ЗМІ – це основне місце рефлексії). Приміром, в УНІАНі видавництво “Кальварія” влаштувало тематичні посиденьки “Карнавальна культура помаранчевої революції і Франсуа Рабле”. Формальний привід – уже здано до друку перший том повного українського перекладу “Гаргантюа та Пантагрюеля”. Подія без будь-яких застережень для літератури визначна, причому, як відзначив перекладач Анатоль Перепадя (не так давно він закінчив не менш фундаментальний переклад – 7-томової епопеї Марселя Пруста), на нас очікує достеменне повне видання Рабле, бо досі “Гаргантюа та Пантагрюель” був нам приступний лише у російській версії Любімова, де і кілька розділів було вилучено з цензурних міркувань, і за мовною стилістикою не є істиною в останній інстанції.

Цікаво, що карнавальна фішка цієї зустрічі полягає у підміні причини-приводу: прес-конференція не заради Рабле, а Рабле як привід – у даному разі це був тільки інформпривід, аби згадати фундаментальну філологічну концепцію Бахтіна про природу карнавального сміху – “Франсуа Рабле та карнавальна культура середньовіччя та Ренесансу”, а заразом і запропонувати присутнім матрицю для “зливу” власних спостережень, спогадів, фольклорних записів або всього того, що могло би ними стати. “Кальварія” навіть запропонувала місце “зливу” – уже розпочато підготовку спеціального помаранчевого номеру журналу “Четвер”.

Як писав Бахтін про багатоскладову природу карнавального сміху: “Це насамперед святковий сміх. Це, відповідно, не індивідуальна реакція на те чи інше (окремо) “смішне” явище. Карнавальний сміх, по-перше, всенародний…, сміються всі, а по-друге – він універсальний, він спрямований на всіх, у тому числі і на самих учасників карнавалу (весь світ уявляється смішним, “у своїй веселій відносності”), а по-третє – він амбівалентний: це веселий, радісний сміх, і – водночас – насмішкуватий, глузливий, він і заперечує і стверджує, і ховає і відроджує”.

Згадували анекдоти про Януковича і його гротескне падіння від яйця, монументалізм біл-бордів “тому що”, слогани (Лесь Подерв’янський зазначив, що особисто йому стилістично досконалим видався “Зека за ґрати – і грати, грати, грати”) і карнавальні фігури революції – “американські” валянки з “наколотими” апельсинами, опудало Наталі Вітренко у вигляді солом’яної купальської морени, плакати з котом Леопольдом, козел, якого пускали бігати наметовим містечком із табличкою “Я” на рогах, і навіть дитячі коментарі до революційних подій (моя дочка, припустімо, зі співчуттям поставилася до того, що Ківалов не вміє рахувати: “Мамо, то хай Настя Головатенко і Рома Кошовник з нашого класу порахують – вони дуже добре математику знають”). Кожен присутній, як мантру, повторював слово “карнавал”, говорячи про те, що веселе осміювання було основною стилістичною рисою помаранчевої революції.

Усе це відбувалося на другий день після того, як нам офіційно дозволили розійтися з майдану. Після того, як ми всенародно вибороли голосування за політреформу. І якщо подивитися на нашу революцію з точки зору її наочних політичних наслідків – ухвала політреформи й невизначена перспектива переголосування – то ось це, здається, й буде жирною гротесковою крапкою помаранчевих подій. Плюс неодмінна музеєфікація – як стало відомо, університети Києво-Могилянська академія та імені Шевченка розпочали збирати експонати до майбутнього музею помаранчевої революції. Ну, і звичайно, помаранчевий “Четвер”. Все?

Не зовсім. Бо найціннішим з усього, що було, і з усього, що лишиться, мені видаються якраз нематеріальні здобутки революції. Те, що не піддається фіксації у музеях, журналах, гаслах і голосуваннях. Тому найбезпідставнішою з усіх інтонацій, в яких зараз говориться про революцію, мені видається інтонація скепсису та перестороги: мовляв, карнавал карнавалом, але революція – це не гра і не прикол, тож стережіться ейфорії, бо невідомо ще, чим діло закінчиться (мається на увазі розчарування нації в її лідерах і їхніх реальних політичних кроках). Але ми знаємо досвід інших оксамитових революцій, і, як на тому тижні попереджав киян Тімоті Гартон Еш, оксфордський професор і відомий журналіст, що приїхав на власні очі побачити помаранчеву Україну, розчарування усіх європейських оксамитових революцій пов’язано із тим, що опозиція здобуває тільки владу політичну, а економічні важелі впливу залишаються у колишніх можновладців. (Навряд чи й українська опозиція піде на радикальний перегляд справ із приватизації, однак ми знову маємо унікальну можливість отримати не тільки політичну владу, але й відкритий процес над владою колишньою – наступним етапом суспільного єднання буде суд у справі Гонгадзе). Відтак саме ейфорична невагомість революції – насичене сукупним переживанням повітря, щільність переживання сотень тисяч людей, що зібралися в одному місці – не футбол дивитися, не власність ділити, об’єднані думками вищого, не повсякденного порядку, – видається мені найкоштовнішим переживанням, яке хоч і не піддається музеєфікації, зате є тим полотном, з якого сукатимуть і сукатимуть всім миром по нитці на всі можливі сорочки найближчих кількох десятків років…

Повертаючись до того слона, що мацають учені мудрагелі: те, що бачила я, – це спільна молитва за батьківщину багатьох людей. Можливо, багато хто з нас і до листопадових подій здогадувався, що такий орган – “батьківщина” – в нього є, але два тижні тому ми всі реально відчули, як він болить. На всіх один. І якщо говорити про карнавальність сміху, то тільки переживши цей досвід і згадуючи зараз усі нюанси пережитого – і біль за майбутнє батьківщини, і самозречення іти на штурм, і радість дивитися у вічі іншому, тому самому ближньому, якого Бог тобі заповідав любити, але ти все якось віднаходив мільйон вагомих відмазок, аби не закохатися в нього по вуха, – ми нарешті можемо зрозуміти, з якого “сора” ростуть ноги ренесансного сміху. Тої його захопливої амбівалентності, про яку пише Бахтін, – здатності ховати і народжувати, знищувати і воскрешати одночасно. Тепер ми на власній шкурі знаємо ЯК це – як у Рабле, і тепер матимемо змогу читати про Гаргантюа, як про себе (“очень своєврємєнная кніжіца”). Сміхом ми захистили себе від страху – раз (ви прощалися з дітьми, коли вперше збиралися на штурм? Бо особисто я попрощалася, ненав’язливо так, але якісь напутні слова мовила) і від пафосу – два (бо, як не крути, патріотизм – це скажено пафосна річ). Адже патетичні енергії мертві. З них нічого не росте, крім конкурсу патріотичної пісні та парадних маршів із дуже серйозним виразом на лиці. Коротше, нудота і нецікаво. Але згадайте: нам, таким різним, що зібралися не для футболу – було все разом цікаво: і “Підрахуй” кричати, і в барабани біля Кабміну лупити, і навіть засідання Верховного суду дивитися… Ми гімн вивчили. Знаємо в лице українських політиків і чесних митців. І нехай ні політики, ні митці не стали за кілька днів якісно кращими, але зміна, яка відбулася, сталася не в них, а в нас – вони стали нам цікавими, бо відтепер вони є фактом нашої особистої біографії.

“І що далі?” – мене питають. І я себе питаю – що далі? Директор видавництва “Кальварія” Анетта Антоненко зауважила, що зараз вони отримали вдвічі більше за стандартне замовлення з кількох книгарень зі східних областей України. Отже: нам було цікаво одне з одним на революції – нам стало цікавіше те, що ми робимо. Колись, маючи на увазі ревне просування одного художника політиком-однофамільцем, я цинічно зауважила, що попри усю окремішність культури і держави, найкращим піаром є піар політичний. Як в унітаз гляділа: зараз українська культура отримала колосальну прому. Таких результатів не вдалося б ніколи досягти жодному піар-менеджерові за жодного рекламного бюджету. І це один із головних здобутків революції. Раз.

Два. Попри те, що ми пережили моменти чарівного єднання, чи стали ми за два тижні іншими? Кращими? Звичайно, ні. Але ми були кращими. Кращими, ніж ми є повсякдень. Дарма сподіватися, що з тим же просвітленим ентузіазмом ми будемо притискатися один до одного в метро в годину “пік”. Або що відтепер кияни ходитимуть по вокзалу і запрошуватимуть до себе додому приїжджих чи збиратимуть у них сушити промоклі шкарпетки й рукавички. Особисто я так само ненавидітиму натовп, як і до революції. І дратуватимусь від гудків футбольних фанатів. А одразу після переголосування я скину все оранжеве, бо терпіти не можу будь-яку уніформу, будь-що, що може вказати сторонньому на мої уподобання, погляди чи рівень сукупного доходу моєї родини. Наразі потрібною пересторогою мені видається не пересторога від ейфорії, а пересторога від бажання раптових і незворотних суспільних змін: не очікуйте від футбольного натовпу, який їхатиме на стадіон, чемності натовпу революційного.

Є такі іграшки: новорічні колби – з Дідом Морозом, ялинкою чи якимсь прекрасним замком із башточками всередині. Варто її легенько струсонути – і йде сніг. Те, найцінніше, що намацала у революційного слона я і що би мені хотілося здати в музей, могло би виглядати як така іграшка – снігова колба, всередині якої майдан Незалежності, і ми всі на майдані, довкола на схилах, на мостах і балконах, з нашими помаранчевими прапорцями, в оранжевих кульочках-плащах, перемотані хустками й шаликами, тримаємо один одного на слизькій поверхні земної кулі. Ми усміхаємося. І йде сніг…