А судді хто? Репліка

3 Грудня 2004
864

А судді хто? Репліка

864
Варто журналістові збрехати один раз – і йому не віритимуть більше ніколи. В Україну приїхав Сергій Доренко. Розібратися в тому, що тут відбувається після виборів президента. А коли розібрався – підтримати помаранчеву революцію. Саме в такій якості – палкого прихильника народу, що відстоює свої права – він і з’явився 1 грудня у програмі „Час” на 5 каналі та у програмі „Підсумки” ТРК „Ера” на Першому національному.
А судді хто? Репліка
Почули ми від пана Доренка і аналіз того, чому люди вийшли на вулиці та майдани, і сентенції щодо того, що Росія не знає справжньої ситуації в Україні, бо російські ЗМІ, й телебачення зокрема, не інформують росіян, а зомбують їх. Підтвердив пан Доренко те, що „темники” – то російський винахід, вони походять від нарад головних редакторів, що їх улаштовував у приміщенні президентської адміністрації Борис Єльцин. А ще гість обурювався з того, яку брудну справу робить в Україні Дмитро Кисельов. Був Доренко, як завжди, цікавий, емоційний і переконливий. Не одразу навіть і пригадалося, що ті самі Піховшек і Кисельов – то випускники саме його школи. І пригадалася чомусь відома мудрість: боронь нас, Боже, від друзів, а з ворогами ми самі розберемося. У тому розумінні, що висловлювання підтримки помаранчевої революції вустами Сергія Доренка може додати їй прихильників, а може й навпаки. Надто вже хрестоматійним стало його ім’я – як взірець маніпулятивної журналістики.

Можна, звісно, вважати, що Юрій Лужков, якого „мочив” наприкінці 90-их років минулого століття нинішній гість Києва, чим він і уславився, – то далеко не найсимпатичніша постать на російській політичній сцені. Цілком можливо, що Сергій Доренко не лише не підтримував московського мера, але й цілком щиро вважав, що того не можна допускати до президентської посади в будь-який спосіб. Це (якщо так) була його позиція як громадянина. Але на телеекрані глядачі бачили не громадянина Доренка, а журналіста Доренка. Який має (точніше, мусив би мати) певні, цілком чіткі, уявлення про те, що можна робити, а чого – не можна в жодному разі. Адже, скажімо, лікарі – то теж громадяни. Але чи мають вони право відмовитися лікувати тих пацієнтів, чию позицію вони вважають антигромадянською? Чи мають право університетські викладачі валити на іспитах тих студентів, чия політична позиція їм видається шкідливою для держави? Чи мають право міліціонери заарештовувати тих громадян, які підтримують негідного, як на їхній погляд, політика? Скоріше за все, сам пан Доренко однозначно відповість: ні, ані лікарі, ані викладачі, ані міліціонери цього робити не можуть. Бо то є грубе порушення громадянських прав і свобод. Але хіба журналістика під девізом „мета виправдовує засоби” бодай чимось від усього того відрізняється? Хіба вона громадянські права та свободи не порушує?

Чомусь вважається, що причиною та рушієм кілерської журналістики є або гроші, або особисті риси характеру того чи іншого бійця журналістики без правил. Насправді, мабуть, може бути й інша причина – суто ідейна й цілком щира політична налаштованість того чи того журналіста, його щирі симпатії та антипатії. А тут ще така спокуса – знати, що тебе слухають або читають мільйони співгромадян, і так легко навіювати їм свої переконання, так легко перетворити журналістику на агітацію! Так легко використовувати для транслювання своїх поглядів не лише доконані факти та їхній аналіз, а й чутки й навіть вигадки! Але хіба немає підстав тлумачити це як звичайне зловживання посадою? Як звичайне зловживання довірою громадян? Можна як завгодно, всіма фібрами своєї журналістської душі ненавидіти того чи того політика, можна вважати його злодієм, дурнем, аморальною персоною, іграшкою в чужих руках, тощо й тощо. Але в такому разі треба переконувати споживачів інформації, доводячи ці свої переконання аргументами. А не притягувати за вуха перший-ліпший факт, що трапився під руку, не транслювати чутки, не бризкати слиною, не змішувати свого супротивника з багнюкою. Треба залишатися порядним. І коли журналістові пропонують узяти участь у проекті, єдиним завданням та єдиною метою якого є втовкмачування певної, заздалегідь обумовленої, думки про певну політичну силу чи певну політичну персоналію, у свідомості будь-якого журналіста мусить одразу ж спрацювати тривожний сигнал: напевне, мене використовують у маніпулятивних цілях; напевне, те, що мені пропонують – то не журналістика й узагалі не надто благовидна справа. У Сергія Доренка свого часу такий сигнал не спрацював. А його минула популярність лише додала впевненості його українським послідовникам – від Лапікури та Долганова, Піховшика та Кисельова до Джангірова та Корчинського - в тому, що „мета виправдовує засоби”... Я називаю Кисельова українським журналістом, бо феномен Кисельова – інформаційного кілера - розкрився й існує саме в Україні й лише тут.

Такі от „високоідейні” інформаційні маніпулятори, готові заради своєї ідеї на все й на що завгодно, не зникають з ефіру та газетних шпальт. Достатньо їх, на жаль, і про це треба казати вголос уже зараз, і серед прихильників опозиції – тих, що вважають себе палкими поборниками демократії; настільки палкими, що заради торжества тієї демократії ладні знехтувати всіма мислимими демократичними та професійними нормами. Нікуди не подінуться й звичайні кар’єристи та пристосуванці, заробітчани від журналістики – не випадково ж, мабуть, після промови Віктора Ющенка у Верховній Раді одразу після виборів раптом стало надзвичайно популярним звернення „друзі мої”! Завдяки таким поборникам демократії від тієї демократії дуже скоро можуть залишитися самі лише ріжки та ніжки.

Тож і справді можна подякувати пану Доренку за приїзд до нас. Український народ без його підтримки точно обійдеться. Ті самі росіяни, почувши правду про помаранчову революцію, мусили б переглянути деякі зі своїх стереотипів. Але, почувши цю правду від Доренка, багато з них лише будуть упевнені, що то – неправда й упередженість. Будуть питати: а скільки запропонував Доренкові Ющенко? А от українським журналістам його поява на телеекранах має стати своєрідним попередженням: зіпсовану репутацію не виправити. Варто журналістові збрехати один раз – і йому не віритимуть більше ніколи. Його вплив на аудиторію зведеться до нуля – хоч би в яких світлих ідеалах він не намагався її переконувати. Він загубить якість, без якої журналіст утрачає свою кваліфікацію, - спроможність викликати до себе довіру.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
„Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
864
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду