Після другого туру президентських виборів Україна виявилася в ситуації глибокої політико-інституційної кризи, більш того – підійшла до межі розпаду.

Кульмінацією кризи став скандальний захід у Сєвєродонецьку, організатори якого фактично прямо поставили питання про ліквідацію України як єдиної держави. Відвертим викликом Україні виглядає участь у цьому заході представників Російської Федерації в особі мера м.Москви Юрія Лужкова та радника-посланника посольства РФ в Україні.

У той же час в західних областях України спостерігається інша тенденція – до створення нелегітимних структур влади, непередбачених Конституцією та законодавчою базою, спроба взяти під свій контроль важливі стратегічні галузі, бажання впроваджувати популістські дії в реальній суспільно-політичній ситуації.

Сьогодні у нас є можливість проаналізувати глибинні причини кризи, що носить, поза сумнівом, системний характер. Ми вважаємо, що витоки кризи лежать поза полем політичної тактики. Вони послідовно і неухильно назрівали протягом 1990-х років, і лише точне розуміння цих причин дозволить нам напрацювати рецепти подолання кризи, більш того – порятунку української державності як такої.

Причина №1 криється в самій філософії політико-економічної еліти 1990-х років. Ця еліта, сформована на руїнах СРСР в умовах ерозії попередньої, комуно-імперської ієрархії цінностей, виявилася зорієнтованою не стільки на довгострокове нацціонально-державне будівництво. Скільки на прискорене формування капіталу в рамках приватизаційних процесів та легітимізацію цього капіталу поза Україною – в США, Європі, Росії. Еліта 90-х років в Україні не сформувалася як соціально і національно відповідальний прошарок. В цьому розумінні дуже красномовною була поведінка влади в ході передвиборчої кампанії 2004 року. Чимало провідних політиків і бізнесменів, включно з вищими посадовими особами держави, діяли за принципом «останнього дня», форсуючи сумнівні приватизаційні проекти та коньюнктурні адміністративні рішення, що жодним чином не співвідносилися з уявленнями більшості народу України про базові цінності суспільства. Навмисне ігнорування елітою 1990-х років життєво важливих інтересів більшості населення, відсутність готовності до соціального пакту невідворотньо привело Україну до внутрішньої нестабільності, яка обіцяє бути тривалою.

Причиною №2 можна назвати відсутність у України чіткого, послідовного, недвозначно сформульованого національного проекту. «Багатовекторність», що стала фірмовим знаком політики Президента Леоніда Кучми, фактично приховувала неготовність керівної еліти сформувати національний проект та покласти на себе відповідальність за його реалізацію. Більшість дослідників відзначали, що саме нездатність еліти запропонувати нації проект, єдиний для всіх мешканців країни, традиційно стимулює сепаратизм, пошуки регіонами своїх власних, «окремих» проектів. Саме це ми зараз спостерігаємо в Україні.

Причиною №3 можна назвати ігнорування рядом політиків та високопоставлених чиновників об'єктивної логіки історичного розвитку незалежної України, природи української державності, системотворчих інтересів мешканців різних регіонів України.

В Україні у 1990-х роках відбулася підміна реальної політики, що витікала з принципу відповідальності перед державою, суспільством, народом, - системою брудних і безвідповідальних технологій. І вибори 2004 року стали лише кульмінацією подібного негативного процесу.

На жаль, протягом всієї напруженої передвиборчої кампанії основні претенденти на пост Президента не приділяли належної уваги думці експертного співтовариства. Наші заклики до тверезого аналізу кризових процесів, до пошуку стратегічних рішень, до превентивного приведення політичної системи України у відповідність до вимог історичного моменту, не були почуті. Еліта, ворогуючі політичні табори розглядали експертів як політико-технологічні знаряддя, речників заздалегідь ангажованих точок зору. Однак експертне співтовариство не може виступати в подібній ролі – інакше воно втратить вплив на країну, суспільну думку, перестане бути повноцінним суб'єктом національної еліти. Настав час, коли, в умовах кризи політико-економічної еліти, експертне співтовариство може і повинно заявити про себе як про самодостатню силу, здатну не лише адекватно оцінювати те, що відбувається в державі без гніву і пристрасті, але й запропонувати суспільству шляхи виходу з національної кризи. Продиктовані інтересами України в цілому, а не окремих кланів та груп.

Ми вважаємо, що подальша ескалація протистояння може зруйнувати крихку українську державність, тим більше, що суперечності між різними регіонами країни існують об'єктивно і не можуть бути ліквідовані одночасно набором примітивних та ілюзорних технологічних кроків.

Сьогодні ми бачимо ясно, що в Україні назріла зміна еліт. Причому як на рівні держави в цілому, так і на рівні регіонів. Значна частина голосів, відданих на виборах за Віктора Ющенка, належить тим українцям, хто вважає необхідним відхід з політичної авансцени нинішньої, корумпованої та безвідповідальної еліти. Модернізація еліт є неодмінною умовою подолання системної державно-інституційної кризи в Україні. Така модернізація повинна бути проголошена метою держави, і особливу увагу держава повинна приділяти якісно новим, ефективним механізмам забезпечення вертикальної мобільності в суспільстві.

Політична система держави повинна бути приведена у відповідність до основ національно-державної ідентичності України як поліморфної сутності. Ми виходимо з того, що стабілізація становища в Україні неможлива без розширення прав регіонів країни, в тому числі шляхом делегування їм додаткових повноважень в частині мовної, культурної, освітньої політики на своїй території, а також розширення можливостей прямої участі громадян у формуванні регіональних органів влади. Однак регіональна реформа не буде ефективною без якісної модернізації регіональних еліт, відповідальність за яку неодмінно повинна взяти на себе центральна влада.

Необхідний пакт влади і громадянського суспільства. Стіна, що відділяє керівний прошарок від суспільних інститутів, мозкових центрів нації, повинна бути зруйнована. Ми мусимо повернутися до розуміння, що метою держави є добробут всього народу в умовах повноцінної української державності, а не забезпечення безпеки капіталів декількох десятків людей – тих, що здобули вигоди під час прииватизації 1990-х років.

Стабільність у державі неможлива без легітимації приватизації. Перерозподіл власності може викликати драматичні наслідки. Однак суспільство, що що не вважає приватизацію 1990-х років справедливою, повинно отримати морально-психологічну компенсацію, а держава – економічну компенсацію. Держава та учасники приватизаційних процесів можуть домовитися про форми компенсацій. При цьому очевидно, що новий політично відповідальний прошарок повинен бути відокремлений від великого бізнесу, сформованого в умовах «пільгової» приватизації. Стратегічна оцінка того, що відбувається нині в Україні, дозволяє нам сформулювати і запропонувати суспільству тактичний план дій з подолання кризи держави. Цей план повинен передбачати одночасне (пакетне) прийняття Верховною Радою та чинним Президентом наступних рішень:

- про скасування результатів голосування у другому турі виборів Президента (21 листопада 2004 року) та призначення повторного голосування на 19 грудня 2004 року;

- про відставку нинішнього уряду та негайне призначення прем'єр-міністром людини, здатної забезпечити політичний компроміс в даній ситуації і не заплямованої участю в антиконституційних сепаратистських діях;

- про підтримку Конституційної реформи в Україні ще до оголошення кінцевих результатів виборів Президента;

- про створення робочої групи з розробки концепції територіально-адміністративної реформи України та пакету відповідних законопроектів. Ми вважаємо, що відповідальні політичні сили України, представлені в парламенті, за участю чинного Президента країни можуть в короткі строки сформувати коаліційний уряд, глава якого залишиться на своїй посаді і після інавгурації нового Президента України.

Ми хочемо також звернутися з пересторогою до еліти Російської Федерації. Протягом останніх 6 місяців Росія неграмотно і деструктивно втручалася у внутрішні справи України, що призвело до росту антиросійських настроїв у суспільстві, в тому числі – в українській еліті. Якщо подібне втручання не припиниться, погіршення стосунків між Україною та Росією може набути незворотнього характеру. Причому відповідати за подібне погіршення будуть не ті представники Кремля, які в силу інтересів незрозумілої природи брали участь у політтехнологічних авантюрах, а народи двох країн. Це дуже небезпечно.

На зміну апаратним маневрам і політичним технологіям повинна прийти осмислена стратегічна політика, що базується на національному консенсусі стосовно майбутнього України, всіх її громадян.

Експертне співтовариство має намір найближчим часом продовжити консультації і втілити серію публічних кроків, спрямованих на подолання української кризи. Станіслав Бєлковський, Голова правління Інституту національної стратегії

Кость Бондаренко, директор Інституту національної стратегії

Валерій Вакарюк, голова правління Фонду підтримки реформ

Дмитро Видрін, політолог

Сергій Дацюк, політолог

Андрій Єрмолаєв, директор Центру соціальних досліджень «Софія»

Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій

В'ячеслав Ковтун, Центр досліджень суспільних процесів «Експерт»

Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»