Річ у тім, що споглядав я не живого прославленого спортсмена, а лише пам’ятник йому. Він стоїть на центральній вулиці при вході до тамтешнього стадіону, і побачити його може кожен. Я про це згадую тому, що така дивна “зустріч” дала мені підстави для певних міркувань з приводу того, що відбувається в Донецьку.

Здається, для половини донеччан настане кінець світу, якщо програє Віктор Янукович. Але все ж таки справа не просто в тому, що більшість регіону підтримує свого колишнього обласного голову. Пригадується, дніпропетровці теж у переважній більшості підтримували Леоніда Кучму. Але там це відбувалося набагато спокійніше, як кажуть, без фанатизму. Навряд чи хтось там пов’язував свою особисту долю з результатами тодішніх передвиборчих змагань. Навряд чи хтось лив би сльози, якби на чолі країни тоді став би не виходець з Дніпра.

Тим часом у Донецьку дуже багато місцевих мешканців сприйме ймовірне фіаско свого колишнього обласного голови як особисту поразку. Мешканці регіону переживають за нього набагато глибше, ніж фани переживають за “Шахтар”. Мені здається, що якби раптом Віктор Янукович посеред міста застрелив би людину, то вони б сказали: такого не було, бо такого бути не може.

Дуже кумедний момент. На базарі якась жінка сварила Ющенка за те, що той нібито привіз до “Артека” іракських дітей, мовляв, нам своїх чад ніяк оздоровити, а тут ми на іноземців повинні витрачатися. Я нагадав їй, що вона все переплутала і то насправді Віктор Янукович сприяв, аби ті діти у нас відпочили. Вона на мить розгубилася, а тоді почала хвалити прем’єр-міністра за доброту і турботливість.

Будь-яке невинне зауваження на адресу колишнього тутешнього обласного голови може викликати неадекватну реакцію. Вашу необережну репліку можуть сприйняти як образу, особисту образу. І ви можете за це поплатитися. Аргумент у таких ситуаціях простий: не наїжджай на нашого Віктора Федоровича. Я їм казав, що Віктор Федорович лише політик, так само, як і Віктор Андрійович, й вони не варті, аби через них сваритися. У відповідь чув гнівні тиради на адресу Ющенка, який продасть Україну Америці і так далі з усього набору відомих гасел. А також щось про те, що “ми всю Україну годуємо, а тут приїздять всякі і на нас наїжджають”. Я казав, що вони можуть приїхати до Києва і сварити собі Ющенка і Омельченка, скільки їм заманеться, що битися з ними через це полізе хіба що якийсь п’яний. Вони не вірили. Отож, Янукович їм друг, брат і навіть батько рідний.

Не хочу сказати, що ці настрої притаманні всім без винятку мешканцям Донецької області, але вони дуже поширені. Я ніяк не міг второпати, звідки воно оте взялося. Але Бубка, точніше – його пам’ятник – наштовхнули мене на якісь припущення. Побачивши його, я тут же згадав, що десь неподалік має стояти і пам’ятник співаку Йосипу Кобзону. А в “Газете по-киевски”, уже повернувшись додому, прочитав, що в Донецьку є вулиця імені Юхима Звягільського, колишнього директора донецької шахти імені Засядька. Нагадаю, що всі три згадані діячі живі, я нічого проти них не маю і дай Боже їм здоров’я на многая літа.

Але, як це не парадоксально звучить, у даному випадку мене збентежила їхня неприсутність на тому світі. Я собі пригадав не таку давню історію. У час розвиненого маразматичного соціалізму в Радянському Союзі також ставили монументи живим робітникам, селянам і трудовій інтелігенції. Для цього їм треба було отримати звання двічі героя соціалістичної праці або героя Радянського Союзу. Другого звання достатньо було лише одного, аби отримати монумент собі. Леонід Брежнєв мав стільки оцих всіх звань, що йому вистачило б на кілька монументів. Але він скромно мав лише один на своїй батьківщині у Дніпродзержинську. Колись у газеті ми надрукували фото Леоніда Брежнєва, який стояв біля власного бюсту. Лихі язики розказували, що ніби існує фотка, де він розмовляє з власним пам’ятником. Але сам я цього не бачив.

Пам’ятники за життя також ставилися Гітлеру і Сталіну. Мали їх і тиранічні правління у античній Римській імперії. Переконаний, що і в інші епохи могли бути такі випадки, але про це краще знати історику, а не мені, журналісту. Ці монументи з різних епох об’єднує одна деталь – їх ставлять у тиранічних суспільствах. Подібні суспільства зацікавлені у вихованні і підтриманні культового мислення, а обожнення живих людей дуже сприяє цьому.

Отож і напрошується припущення, що ментально Донецьк залишився таким собі шматочком тоталітарного СРСР, який має психологічну потребу обожнювати своїх живих героїв. А вінцем моїх міркувань стала розповідь колеги-телевізійника про те, як він вперше побачив Віктора Януковича. Це трапилося на фестивалі “Золотий скіф” у Донецьку, коли нинішній кандидат у президенти ще обіймав там посаду обласного голови. Він вийшов на сцену під час церемонії закриття. Виступив із промовою. Потім взяв на руки маленьку дівчинку, яка прорекла у мікрофон: “Спасибо Виктору Федоровичу за...” Як ви думаєте, за що? Ви на диво здогадливі: “За детство счастливое наше”.