Телебачення, радіо, друковані видання доносили до ошелешеного зростанням цін на геть усе українського громадянина, який от-от мав перетворитися на виборця, слова співчуття й турботи. Мовляв, зростання цін – то ледь не злочин, у ньому винні посередники та спекулянти, тоді як жодних об’єктивних передумов для того немає. Капосні спекулянти закуповують у селян сільгосппродукцію за низькими цінами, а продають на ринках за високими. А тому уряд бере ціни на споживчі товари під свій пильний контроль. Ну а далі понеслося, мов у психотерапевта: ціни знижуються... ціни знижуються... спокійно... не хвилюйтеся... ціни знижуються... Урешті-решт, було оголошено, що ціни знизилися настільки, що вже не перевершують вересневого рівня. Цю радісну звістку доносили до нас ледь не щодня. Єдине, що дещо дисонувало з заспокійливими реляціями, – це власне ціни на споживчі товари. На київських (а, за розповідями людей, яким можна довіряти, далеко не лише на київських) ринках та в магазинах вони, ціни, ніяк не хотіли вміщуватися в тісні вересневі показники й продовжували собі зростати. Щоправда, тільки-но ринками проходив який-небудь рейд, що мав продемонструвати громадянам пильний та невсипущий контроль над цінами – як із продажу зникали товари, й прилавки сяяли забутою вже порожнечею.

Не можна сказати, що опозиція не звертала на зростання цін уваги. Звертала. І листівки „Ціни вже підвищено” було виготовлено, й опозиційні депутати вряди-годи згадували про стрибок цін... От тільки складалося враження, що відбувалося це саме вряди-годи. І що тема цін не здобула належної уваги й належного висвітлення, попри навіть те, що благодатнішої теми для опозиції навряд чи можна було вигадати. І, за ідеєю, штаби Віктора Ющенка мали б не злізати з цієї теми, аж поки вона не сприйматиметься громадянами на рефлекторному рівні, аж поки від міфу про підвищення, скажімо, пенсій не залишиться нічого. Напевне, причиною того, що зростання цін не здобуло належної уваги, стала позірна очевидність того питання: мовляв, люди самі все бачать і все оцінюють. Тож і ціну обвального підвищення пенсій та зарплат вони бачать.

То чому ж міф про зростання добробуту українців укоренився в свідомості багатьох виборців, чому не лише на Сході, а й у Центрі України доводиться чути, як вдячні пенсіонери переконують своїх випадкових співрозмовників голосувати за благодійника Януковича? Для того, щоб відповісти на це запитання, варто звернути увагу на одну річ: агітація на користь кандидата від влади ведеться за давно знайомими радянськими взірцями, немов за підручником. Пригадайте, як низькі зарплати, порожні полиці магазинів, безкінечні черги та неможливість щось купити в легальний спосіб за часів СРСР зовсім не позбавляли значну кількість радянських громадян віри в те, що радянська економіка рік за роком зростає, а рівень життя в СРСР є ледь не найвищим у світі. Навіть анекдот був такий. – Скажіть, будь ласка, де тут магазин „Принцип”? – ??? – Адже по телевізору весь час кажуть, що, у принципі, в продажу все є!

От, власне, той самий стереотип і вирішили використати сьогодні в Україні: буцімто економіка – то щось окреме від повсякденного життя, і вона може розвиватися цілком успішно навіть за умови, коли покращення того самого повсякденного життя не спостерігається. Ви не бачите покращення? Але ж вам от уже більше року звідусіль твердять, що економіка України стрімко зростає! То, мабуть, таки зростає!

Що ж до цін – то тут є така деталь: мобільність населення України є украй низькою як для розвиненої країни. Українці перетворилися на націю домосідів. І тому, бачачи, що ціни ростуть, багато хто гадає: то лише в нас так. То наша місцева влада не дбає про людей. Добрий уряд на чолі з турботливим прем’єром скільки сил докладає до зниження цін, але саме в нашому місті місцева влада ці благодіяння саботує. Але нічого: от стане Янукович президентом, і ця місцева влада отримає по заслугах. Той самий російсько-радянський міф про доброго царя та безсовісних його підлеглих. Переконатися в тому, що не щастить усім містам і селам скрізь по Україні, середній українець не має можливості. Він нікуди не їздить.

От у такий спосіб украй, здавалося б, примітивний агітаційний прийом влади спрацьовує саме тим чином, на який і було розраховано. Недооцінювати вплив радянських міфологем на суспільну свідомість зовсім не варто.