Це не вибір між Ющенком і Януковичем. Тут якраз все зрозуміло. І це не вибір між цензурою і свободою чи добром і злом. Тут теж відповіді достатньо однозначні.

Мова про складніший вибір. Йдеться про вибір персональної причетності. Вибір власної [активної] позиції. Ризикну припустити, що ці питання стоять перед більшістю столичних журналістів ключових медій.

Чи готовий (готова) я протистояти своїм професійним утискам, які український Закон трактує як кримінальний злочин? Чи я просто мовчазно підтримаю цей спротив? Чи мій протест матеріалізується лише анонімно у виборчій урні, а не в автоському тексті чи у підписі під вимогою припинити беззаконня?

Чи може я не готовий (готова) протестувати і захищати свої законні професійні інтереси взагалі?

Саме цей перелік питань є ключовим у моральному виборі, що його переважно здійснили, або все ще здійснюють українські журналісти.

Після того, як результат виборів вкаже нам чи буде існувати незалежна журналістика в Україні взагалі та чи практикуватиметься суспільством свобода слова, перед нами постануть складніші питання, відповідь на які треба буде давати не словесно, а діями.

І за такого стану речей українська журналістика може дуже легко опинитися у ситуації, за якої саме ті постаті, які системно та свідомо обмежували право громадян на інформацію, будуть намагатися стати керманичами нового процесу. Або принамні нічого у своєму статусі не втратити.

При всій неочевидності рецепту очищення, без такої процедури побудова демократичних медій із завдання перетвориться на надзавдання. Оскільки люди, які довго і системно, а – головне – свідомо здійснювали цензуру, добре знаючи, що це карна справа, - перетнули межу. І гарантій, що наступна спокуса чи погроза не перетвориться на черговий перетин цієї межі, менше, ніж шансів саме такої поведінки.

Тому, якщо ми прагнемо побудови ефективного ринку, поінформованого суспільства, заможних медій і живих журналістів, ті, хто на початкових запитаннях не зміг дати однозначних відповідей на користь свободи, не повинні бути провідними фігурами у розбудові цієї свободи.

У першу чергу це стосується децидентів, чиї рішення впродовж останніх років, власне і були визначальними. Ми говоримо про перших осіб практично всіх основних телеканалів, і – особливо – перших осіб інформаційних служб. Вибір, який повинен постати перед ними дуже непростий і простягається від площини моральної відповідальності до площини відповідальності кримінальної.

Кожен журналіст, кожен репортер, кожен редактор і кожен ведучий тоді наочно усвідомить, що кожне сказане слово брехні, або промовчане – правди, насправді легко встановлюється за умови чесного і неупередженого розслідування. І може означати значущий поворот у кар’єрі.

Інакше власники зламаних хребтів з часів СРСР, Лазаренка чи Кучми завтра співатимуть осанни Ющенкові чи Януковичу, щоб плюндрувати їхні імена наступного дня після відставки. Інакше самовідтворення безхребетних, безпринципних, і що найстрашніше – непрофесійних журналістів продовжиться і нарешті стане системним.

Тому я хочу розпочати дискусію з приводу філософії наступних кроків, які могли б зміцнити свободу слова та українські медія, забезпечити справедливу практику та уникнути кадрових портясінь за невідомими критеріями:

•Ключові постаті заангажованих ЗМІ повинні піти зі свої посад. Таким чином ці люди можуть вберегти себе у професії і далі робити те, що у чому вони фахівці – писати, знімати, монтувати тощо. Принаймні якийсь час вони повинні бути поза процесом прийняття рішень, щоб тягар старих зобов’язань, залежностей, погроз, шантажу (чи що там ще було) не міг впливати на формування нових правил гри.

•Будь-які розслідування, дослідження чи вивчення, які спрямовані навіть на лише моральний ефект повинні бути збалансовані, а сторона, яка звинувачується у скоєнні професійних проступків повинна мати можливість до пояснення та аргументації своєї позиції. Будь-яке „полювання на відьом”, хоч як його бажатимуть у таборах переможців, насправді відкине нас назад, а не поведе вперед. Неупереджене слідство повинне встановити істину, а не довести вину.

•Випадки доведеного порушення Закону повинні означати відповідальність. Цим повинні займатися виключно правоохоронні структури, оскільки тільки вони наділені повноваженнями слідкувати за дотриманням законності в Україні.

•Будь-які громадські чи третейські (люстраційні) інституції повинні не виходити поза межі свого статусу та вимагати повного визнання своїх рішень, хоча якщо такі рішення є якісними та професійними, сама репутація інституцій буде основою їхньої ефективності.

•Особи, призначені на ключові посади у основних медіях не повинні бути заплямовані цензурою, утисками чи політичною співпрацею.

Паралельно повинен просуватися процес укладення редакційних угод та легалізації статусів самих медій та їхніх працівників. Так само як на довшу перспективу і команда переможця і команда опозиції повинні докласти зусиль на деполітизацію медійної власності.

Таким чином кожен, хто працюватиме далі повинен буде усвідомлювати вагу своїх вчинків і відповідальність за власну професійність.

Я не хочу претендувати на вичерпність тез чи бездоганність аналізу. Я готовий першим пройти через процес, який встановить що я робив і за що повинен чи не повинен відповідати. Водночас, якщо подібний механізм люстрації чи обмеження не буде ухвалений – ми ризикуємо втонути у професійних нечистотах, які самі довший час продукували.