Це, мабуть, стало вже національною традицією, що кожен із важковиків на президентських перегонах відшукував собі якусь власну “родзинку” у змаганні за прихильність ностальгічно орієнтованого електорату. Так, скажімо, Леонід Кучма перед першим своїм строком обіцяв надати російській мові статусу офіційної. Щоправда, обіцянки завжди лишалися цяцянками (і зрозуміло чому), однак свою справу робили, схиляючи традиційно довірливих “совків” у бік претендента. Та при обранні на другий строк пан Кучма про мову, пригадується, вже не затинався.

Однак, його наступник у цій царині, видається, перевершив “учителя”, не лише запозичивши в нього мовне гасло, а й надавши йому “логічного довершення” у вигляді обіцянки подвійного громадянства. Подвоєність ця, ясна річ, має однозначний східний вектор, і спрямована не на європейські країни, а на Росію. І цією неприхованою спробою не так, то сяк гарантувати ЕЄПівське майбутнє України, пропозиція влучила в епіцентр політичних дискусій між двома турами виборів. Без її обговорення не обходиться чи не кожний інтелектуальний чи схожий на нього теледвобій за участю представників двох кандидатських таборів.

Чим же привабило гасло “українсько-російського” громадянства стратеготворців виборчої кампанії пана Януковича? Чи вибір “родзинки” спричинено виключно їх рідним громадянством, а чи справді у впровадженні такої ідеї у життя є якісь принади, крім задоволення “потягу за минулим” певної частини українського населення? Іншими словами, чи матимуть певний зиск громадяни двох таким ось чином об’єднаних країн від запровадження тієї “подвійності”?

Здавалося б, матимуть. Наприклад, у випадку виїзду за кордон до третьої країни, скажімо, Франції чи Туреччини, де користуватимуться аж подвійним, з боку обох “рідних країн”, захистом. Справді, у разі виникнення нестандартної, проблемної ситуації під час перебування в якійсь “третій країні” ви, звичайно, могли б розраховувати на підтримку і російського, і українського консульств. Однак розрахунки розрахунками, а дійсність, як завжди, вносить власні корективи. Враховуючи, що будь-яка чиновницька структура (а консульства пострадянських держав такими і є) насправді не палає бажанням знаходити собі зайвий клопіт, особливо тоді, коли є формальні підстави на когось цей клопіт перекласти, ситуація виглядатиме зовсім іншим чином. Ви можете собі уявити, щоб український чиновник, маючи можливість на когось скинути виниклу проблему, не зробив би цього? І чи дуже відрізняється від українського чиновник російський? Зрештою, згадаймо лишень, з яким “заповзяттям” захищають однозначно своїх громадян консульства цих країн від закордонних негараздів нині. То чи додасться в них натхнення робити це, коли громадянство буде подвійним? Адже ви є громадянином іншої держави. І це буде достатньою підставою, щоб від вас відкараскатися. Отож обидва консульства киватимуть одне на одне. А ваш “подвійний захист” обернеться безупинним і безрезультатним човниковом рухом між консульськими установами двох країн.

То, може, подвійне громадянство додає якихось гарантій при перебуванні в Україні чи в Росії, тобто – в країнах, чиє громадянство є одним з ваших двох? Аж ніяк. У такому разі про пошуки допомоги в консульства взагалі можна забути. Згідно міжнародних норм, на території перебування діє лише одне громадянство: в Україні – українське, у Росії – російське. І коли московським охоронцям правопорядку не сподобається ваш акцент, вас битимуть не по паспорту, а по морді, адже для них ви передусім – не з російським громадянством, а з тим-таки українським акцентом. Так що ваша російська належність обернеться для вас лише можливістю скаржитися за російськими законами до російських же інстанцій. А як реагують російські інстанції на скарги їхніх громадян “кавказького” чи іншого “вузькоплівкового” походження, розповідати, гадаю, не треба.

То на яку ж цяцянку має куплятися український громадянин? Який позитив отримає він від подвійного громадянства? Лише “відчуття глибокого задоволення” при перетині кордону. Ви справді можете вільно перетинати кордон, без перешкод їхати на “другу батьківщину”, пишатися тим, що ви – громадянин аж двох країн, і, відчуваючи себе маленькою людиною у великій державі, підрости від “молодшого брата” до “старшого”.

До речі, цікаво б знати, чим завдячують українці такому турботливому ставленню до них російського президента, аж до того, що після його відвідин України Російська Дума виявила піонерську готовність змінити власну Конституцію, аби лише уможливити братам-українцям вільний виїзд до Росії і всю повноту громадянських прав на її території. І, до речі, на які невідомі громадськості домовленості посилався її Президент, стверджуючи можливість уведення подвійного громадянства? Чи, часом, мав він на увазі не те законодавчо закріплене тимчасове перебування російського флоту на українській території, термін якого є чітко визначеним, а не безкінечним? Адже закінчення того терміну, що невблаганно наближається з кожним роком, справді не може не турбувати російську владу. Та, однак, навіть перетворення всіх севастопольців на громадян Росії, і навіть не подвійних, а одинарних, тому не зарадить. Адже кількість громадян іншої держави, що перебувають на якійсь не своїй території, на державні кордони не впливає і їх не скасовує. Згадати, хоча б Карабах.

Тоді, під час жорсткого протистояння Вірменії та Азербайджану на початку 90-х, пригадується, однією з пропозицій, яка уможливила б його якщо не розв’язання, то, принаймні, пом’якшення, була й така: зберігаючи територіальну належність Карабаха до Азербайджану, надати його населенню – переважною більшістю вірменам – вірменське громадянство. Отож навіть перетворення всіх мешканців якоїсь території на громадян іншої держави – і то не подвійних, а справжніх, – жодним чином не змінює державних кордонів.

Саме на цій підставі, “під час російської кампанії з “повернення Криму”, коли гасла російської належності півострова залунали на рівні московського керівництва, українська громада Західного Сибіру звернулася до мера Москви Юрія Лужкова з офіційною пропозицією обміняти Крим, співвідношення українців і росіян у якому приблизно таке, як і в Сибіру, на Західний Сибір” (Т.Метельова. “За кого голосуватиме мільйон українців?”). І, беруся стверджувати, спираючись на існуючі міжнародні норми, що такий гіпотетичний обмін територіями, у разі переведення його з напівжартівливої площини у політичну реальність, жодним чином не вплинув би на громадянство російських громадян у Сибіру, як і на українських – у Криму. А от підстави для політичної дезорієнтації населення (особливо прикордонних територій) і маніпулювання його настроями, для спекуляцій вітчизняних і російських політиків певного ґатунку, для розпалювання пристрастей витворив би, напевне. Як витворить його й запровадження подвійного громадянства. Уже зараз доводиться чути з вуст декого з мешканців Криму судження (радісне чи сумне – залежно від конкретної особи) на кшталт того, що реалізація обіцянки п. Януковича перетворить Севастополь на російське місто. Не перетворить. Однак піділлє масла у вогонь політичних спекуляцій.

Не менш цікаво довідатися, чи поширюватиметься інститут подвійного громадянства й на російських громадян. Не на тих українців, що мешкають у Росії, зберігаючи громадянство своєї батьківщини, а тих, що вже мають російське? Адже про це ми не почули з вуст нікого з тих, хто, граючи в політичні ігри, роздає “подвійні обіцянки”. То чи надаватиметься українське громадянство росіянам? Усім, чи за бажанням? Чи за етнічним походженням?

То хто розпалює в Україні етнічні пристрасті? Хто переймається проблемою її поділу на Схід і Захід аж настільки, що потурає ностальгуванню певної її частини за затишним життям в одній спільній квартирі зі “старшим братом” і тим-таки цей ментальний поділ провокує? Або ж спокусу подвійного громадянства слід розглядати як дороговказ до ефективного шляху перетворення “козлів” на людей – через їх приєднання до “людського співтовариства”?

На тлі таких дороговказів закид Романа Козака – технічного кандидата від Януковича на адресу Віктора Ющенка щодо того, що його дружина – американка, і вона мусить стати українкою, виглядає жартом. Адже “патрон” пропонує охрестити в інше громадянство не свою, і не одну чиюсь дружину, а майже 40 відсотків громадян України, тих, хто, як ми маємо вважати, на цю пропозицію спокусився. Що ж, хрестити так хрестити! Лише чому “пів”? Чому обіцяно напів-громадянство? Якось це не по-державницькому, якийсь розмах мілкуватий...

І ще один аспект неабиякої життєвої важливості бентежить у ситуації з можливим виконанням передвиборчих обіцянок. Це – військовий призов. Кому – якому народу і якій державі складатимуть присягу на вірність українські солдати? А чи завжди збігаються військові інтереси двох держав? Чи певні українські матері, що чеченська м’ясорубка – це й є головний інтерес їхніх дітей?

Отримання подвійного громадянства, відтак, є радше моральною, ніж юридичною акцією. Однак таке морально-психологічне для окремих громадян возз’єднання з “матінкою-Росією” матиме цілком відчутні – не моральні, а маніпулятивні наслідки для України. Росія значно зручніше почуватиметься на українському політичному й економічному просторі і ефективніше нав’язуватиме свою волю при ухваленні будь-яких суспільно-значущих рішень українською владою. Про зворотне годі мріяти.

Утім, видається, головний впроваджувач цієї ідеї про свій політичний вплив на російському Олімпі, на відміну від білоруського “бацьки”, і не мріє. У нього інше амплуа. Інший спосіб упливу, інший modus vivendi. Для того modus’у політичні важелі – не першорядний спосіб вирішувати питання, отож така політична “дрібниця”, як громадянство, й має бути приреченою послугувати розмінною монетою у великій грі.