Свою „Молодість” українське кіно (і українські глядачі) переживають щороку. Щороку в Будинку кіно можна побачити кінодебюти з усього світу і зрозуміти, куди рухається світовий кінематограф, побачити українські стрічки, зняті протягом останнього року (українському кіно, навіть не дебютному, завжди знайдеться місце в позаконкурсних показах „Молодості”), дізнатися від учасників програми про те, як робиться кіно. У принципі, в нашій некінематографічній державі – „Молодість” довгий час лишалася оазисом кіно. Цим пояснюється і її ні з чим не порівнянна популярність: уже кілька років обстановка під час фестивалю в кінозалах Будинку кіно могла бути прирівняна хіба що до бойової, а глядачі зачаровували своєю готовністю дивитися 3-годинні стрічки, стоячи щільно зімкненими лавами, наче солдати естетичного фронту. В найжахливіші часи українського кіно „Молодість” лишалася мало не єдиним промінчиком у темному українському кінематографічному царстві, де можна було подивитися нормальне кіно. Причому з усього світу, і навіть українське. Потім у країні став з’являтися кінопрокат, і треба відзначити, що перший же український кінотеатр – „Кінопалац” – радо зав’язав зв’язки із фестивалем. У міру того, як в країні відроджувалися – як то кажуть – кінотеатри, роль фестивалю мінялася: якщо раніше кіно можна було подивитися тільки в одному специфічному місці – в Будинку кіно, на „Молодості”, то тепер „Молодість” стала не місцем зустрічі, а часом, коли прокатники показують у своїх кінотеатрах глядачам нормальне кіно. Дуже прикметний факт: цього року напередодні фестивалю в столиці відкрився ще один відремонтований кінотеатр – „Братислава”. І прокатники, чудово усвідомлюючи значення фестивалю та фестивальної преси, одразу запропонував свої послуги „Молодості”. І ще дуже цікава особливість: українські телеканали – „Інтер” та „1+1” – свої кінопрем’єри теж традиційно приурочили до фестивалю: „Ігри дорослих дівчат” (film.ua) та „Украдене щастя” („1+1”) пройшли у позаконкурсній програмі.

До чого веду: зовнішній тиск і моральне навантаження, що лежали на фестивалі протягом dark ages українського кіно, зараз відчутно зменшилися. І „Молодість” тепер не „оазис” і не „лінія кінофронту”, а просто кінофестиваль. Дебютів. Єдиний міжнародний фестиваль в Україні, визнаний ФІАПФ. Сюди приїжджають відбірники інших міжнародних фестивалів – великих і маленьких, тут працює міжнародне журі кінопреси – ФІПРЕССІ. Власне, цього року я вперше відчула себе не на фронті, а на фестивалі.

Дві особливості: багато більше зацікавила не позаконкурсна програма, а саме конкурс. І це теж прикмета поліпшення загальної ситуації; адже дещо з позаконкурсного кіно уже була змога подивитися і в кінопрокаті (sic!), і на відео (відеоринок хоч і лишився піратським, проте став значно витонченішим). Кіноголод зник, і можна вже було сито відмовляти собі в задоволенні переглянути дещо з ретроспективи ДОГМИ, чи ретроспективи Іоселіані, чи з ретроспективи Жана Габена... Ця відмова вже не сприймалася як професійна самопожертва, як щось таке, що ніде і ніколи ні за яких інших обставин не побачиш.

Цього року були надзвичайно насиченими як студентський, так і короткометражний конкурс, у яких, до речі, чимало було й українських робіт. Хоча жодна з них призів, на жаль, не отримала (про нагороди фестивалю „ТК” дала інформацію 31 жовтня одразу після церемонії закриття). Надзвичайно потужним були й повнометражні стрічки, як ті, що отримали призи, – „Після меси” (гран-прі – режисер Паприка Стеен, Данія), „Контроль” („найкращий повнометражний фільм” – режисер Німрод Антал, Угорщина), „Уно” (призи за кращу режисерську та операторську роботи – Аксель Хенні, Норвегія), так і ті, що залишилися без нагород – приміром, дуже цікава білоруська стрічка „Окупація. Містерії” (режисер Андрій Кудіненко) та польська картина „Варшава” (Даріуш Гаєвські).

По-друге, надзвичайно насиченою виявилася й програма майстер-класів КАМПУС ТАЛАНТІВ (на мій суб’єктивний погляд, майстер-класи були найцікавішим, що було цього року на фестивалі). Причому в майстер-класах викладали не імениті кінопенсіонери з відомими обличчями. Можна лише тішитися тим критеріям, за якими цього року на „Молодість” було запрошено гостей: як робити кіно вчили – Отар Іоселіані, Кіра Муратова, Вадим Перельман, який, до того ж, очолював фестивальне журі. (Якось мені довелося читати репортаж однієї журналістки про „Кінотавр”, який називався „Побачити Міхалкова та померти”; так от, розмову про цьогорічну „Молодість” можна було би назвати „Побачити Іоселіані й померти” – чесно кажучи, особисто мені померти за Іоселіані якось не так прикро, як через Міхалкова.) „Детектор медіа” неодмінно напише детальніше про ці майстер-класи, але от що цікаво: режисери виявилися різними не тільки на екрані („Молодість” показала усі фільми Іоселіані, останню картину Муратової – „Настроювач” та єдину, дебютну, проте таку, що вже мала кілька номінацій на „Оскар” стрічку Перельмана „Дім з піску та туману”), а й у своїй філософії кіно. Приміром, Отар Іоселіані порадив кіномолодняку не переводити час на екранізації – знімайте про своє, а не якусь -надцяту „Анну Кареніну”, радив метр. Кіра Муратова розказувала, як шукає натхнення у невідомих або маловідомих творах, які знаходить іноді й у своїх улюблених авторів, приміром, у того самого Чехова. А Вадим Перельман наголошував на позитивних моментах екранізації літературних творів, головне – душевний резонанс, який виникає у режисера та знімальної групи, яка завзятіше працює, коли „поважає матеріал”. З того, що в кожного майстра були свої аргументи (включно із головним аргументом – їхнім кіно), випливає лише те, що вчитися варто у всіх, але знімати все одно кожному доведеться по-своєму.

І ще одне. Фестивальний тиждень „Молодості” припав на найгарячішу пору життя в країні – передвиборчий тиждень. І фестиваль, так само як і його гості, досить чітко позначив свою громадянську позицію – у прес-центрі висів банер на підтримку Ющенка, а оргкомітет страшенно тішився, що в офіційного спонсора фестивалю – „Стелли Артуа” – теж футболки помаранчевого кольору. Іншими проявами громадянської свідомості (та й суто людської порядності) були і слова поваги, що їх зі сцени висловив директор фестивалю Андрій Халпахчі на адресу колишнього заступника міністра культури Ганни Павлівни Чміль (пані Чміль було зі скандалом знято з посади), і реакція залу, що освистав депутата Володимира Сивковича на закритті кінофестивалю. Багато хто з наших кінематографістів відверто висловлював сподівання на те, що нова демократична влада буде проявляти більше інтересу до свого кіно. З цією надією на майбутнє 31 жовтня розходилися з Палацу „Україна” гості „Молодості”, переживаючи, зрештою, ті самі почуття, що й уся країна.