У зв’язку з політичними перегонами велика кількість спортивної інформації протягом тижня виглядала, м’яко кажучи, блідо. Розбурхати ситуацію намагалися по-всякому. Традиційний перший номер всіх спортивних випусків новин – футбол – продовжував спортом номер один залишатися.

Перерва в матчах Ліги чемпіонів та Кубку УЄФА, в яких беруть участь українські клуби і які завжди є головною окрасою спортивного інформаційного столу (з міжнародними текстами та неоргиінальним, однаковим для усіх відеорядом), була цілком і повністю заповнена матчами європейських чемпіонатів, які вирішили зіграти протягом тижня.

Завдяки цьому команди-лідери італійської серії А стали ще ближчими та ріднішими для українських вболівальників. “Мілан-Андрія-Шевченка”, без якого не мислить себе жодна достойна програма, “Ювентус” та “Інтер” демонструються та промовляються в ефірі чи не частіше, ніж до неможливості рідні для українця “Шахтар” і “Динамо”. Італія стає ближчою не лише заробітчанською стороною нелегальної міграції. Нам є за що радіти.

У Андрія Шевченка народився син, якого назвали Джорданом. “Щасливий батько” забив “переможний гол” за свою італійську команду.

А в чемпіонаті Німеччини український форвард Андрій Воронін зробив хет-трик. То було в середині тижня, тому в новинах просто розповіли про це. Без зайвих. Адже ще не так давно той-таки Андрій Воронін гаряче висловлював свої негативні емоції у матчі збірних, тож невідомо, чи на добре ці його голи для України. Хоч і приємно.

У рідному українському чемпіонаті майже накотила хвиля чергової сенсації. Матчі проходили у п’ятницю та суботу. (Неділю, мабуть, не зачепили, щоб спортсмени змогли проголосувати, хоча скільки їх там, тих українських футболістів у наших командах? До речі, як довідалися журналісти 5 каналу, спортсмени, що проживають і тренуються в Конча-Заспі, проголосувати не змогли: не було відкріпних талонів, хоча раніше проблем не виникало). І вже у п’ятницю поплив в ефірне повітря аромат скандалу. “Шахтар” ледь не зіграв унічию з “Кривбасом”, але забив на “п’ятій доданій арбітром хвилині” та переміг. “Дотиснув суперника”, як люблять казати футбольні коментатори (переважно Першого Національного). Під час трансляції матчу на каналі ТРК „Україна” нічого такого неправомірного в тих доданих хвилинах коментатор Шарафудинов (та й телевізійна публіка, напевно, теж) не відчув, дещо хвилюючись за свою “вболівану” команду, але не більше – вірячи у її сили. З тональності трансляції випливало – гол стане чимсь природнім, все правильно і за нами сила. В устах Сергія Полховського (“Проспорт”, “1+1”) інформація про перемогу “Шахтаря” набула дещо іншого забарвлення.

Суха констатація того факту, що гол було забито на “п’ятій доданій арбітром хвилині” в поєднанні з турнірною таблицею, яка свідчила про те, що “Динамо” повинно було б за умови нічиєї “Шахтар” наздоганяти, сіяла певне сум’яття. Бажання читати поміж рядків. І взагалі знаходити зерна скандальної правди за скупо виголошеними фактами. Потрапивши в окріп контексту, матч з нормального, звичного і традиційного “дотиснення” перетворився на черговий гріх. Суддівський. Донецький. Суддівсько-донецький…

До всього того футбольно-новинного багатства долучились й інші спорти. Якийсь хокей було зіграно в київському Палаці спорту між збірними ветеранів радянського хокею з України і Росії. Про цю знаменну подію розповідав Олександр Виштак з “Проспорту”, “1+1”. Він чесно намагався знайти позитивні ноти в тому, що відбувалося. Підкреслював ветеранистість російської команди і відносну молодіжність української. Активні дії форвардів, які забивали шайби на будь-який смак, і зімітовану драматичність післяматчевих булітів. Патріаршість арбітра. Але – інтриги в цьому не було. “На матчі були присутні поважні гості”. “Усім учасникам дарували мобільні телефони”. Все було дуже дружньо. Не гра, а казка.

Головною ж подією минулого тижня, а може, й минулого місяця, (а може, й всього року, якщо ігнорувати афінську Олімпіаду) мала б стати перемога української збірної на Всесвітній шаховій Олімпіаді. Але не стала.

Цю подію як головну анонсував Руслан Свірін зі спортивних новин “Інтера” перед тим, як піти на рекламу. Втім, вона виявилася нібито-головною, залишившись короткою текстівкою, що майже дослівно повторювала анонс (“Українська збірна перемогла на Всесвітній Олімпіаді з шахів”) і була затиснута кудись всередину інформаційного блоку. Навіть більше: її вдалося добре приховати за чимсь іншим, настільки традиційним, що вухо її не сприйняло (так у прогнозі погоди завжди пропускаєш необхідне через те, що воно губиться в дніпрі реклами).

Було ту перемогу сказано так, ніби це щось для українського спорту традиційне, і ми чи не кожного тижня стаємо переможцями Олімпіад. Як насіння лузаєм.

Справи про бекхемівських коханок та футболістів-наркоманів (нещодавнього Муту, давнього Марадону) висвітлюються набагато плідніше. З більшим ентузіазмом. Амплітудою.

“Спорт Репортер” Нового каналу зустрів команду шахістів у Борисполі, куди вона прилетіла з Іспанії, де відбувалися ігри. І так, мабуть, було приємно журналістам споглядати святкування наших переможців в аеропорту шампанським, що команда ця – за винятком Іванчука, Пономарьова та молодого чотирнадцятирічного шахіста Карякіна (який навіть не очікував, що хтось із преси їх буде зустрічати) – залишилася абсолютно невідомою. Неназваною.

Їх було мінімум четверо, цих шахістів-українців. А може, й більше. Вони вітали один одного, а глядачі бачили одного – Пономарьова. Бо більше нікого впізнать було неможливо (Іванчук до Києва не прилетів). Бо більше нікого з них раніше на камеру не показували.

Жаль, що так вийшло.

Епізодичний успіх окремого клубу в Лізі Чемпіонів – результат правильної роботи вкладених у команду доларів. Традиційна успішність Андрія Шевченка (його і президент РФ Путін, дарма що лижі полюбляє, а до футболу ставиться з прохолодою, похвалив протягом свого українського прямого ефіру) – результат його таланту, навіть генію. Скандальні неуспіхи художньої гімнастики – все ж таки неуспіхи. Усе це виявляється важливішим та суттєвішим, ніж крок угору спорту непомітного, нетелевізійного. Стрільба з пневматчиного пістолета раніше. Шахи тепер.

І дійсно, нащо ті шахи здалися? Нічого не відбувається. І нічого не зрозуміло. Хіба що на НТВ Макаричєв в “Шаховому огляді” пояснить глядачу, що й до чого.

Краще дивитися футбол. Його багато. І “всьо чьотко”. Навіть без коментаторських коментарів (хоч на футболі вони є).