Десь років чотири-п’ять тому московський “Спартак” грав матч Ліги Чемпіонів. Здається, у Лондоні. З місцевим “Арсеналом”. Гра була нецікавою: лондонці мляво тиснули, москвичі мляво відбивалися. Нарешті, пропустили. І вимушено пішли в атаку. Гравець “Спартака” увірвався у штрафну “Арсеналу” і, не знаючи, що робити далі, впав. Пенальті там не було. Хіба що картка за симуляцію загрожувала російському футболісту. Усі разом із суддею спокійно продовжували бігати далі. І лише російський коментатор розбурхав мляву атмосферу. “Фріск, дай пенальті”, – крикнув він, тамуючи сльози. І трохи тихіше додав: “Ну будь ласка”. У його голосі бринів сум. Йому було жаль рідну команду. Він перестав навіть намагатися об’єктивно висвітлювати події, що відбувалися на полі. Повністю перейшовши на некритичне вболівання, коли реальність викривлюється під необхідним кутом зору. І бажана помилка судді виглядає на правду. Стає чимось об’єктивним. Обумовленим. І справедливим.

Власне, в тому не було нічого дивного. Надто часто і тоді, і зараз патріотично налаштовані коментатори знаходили причини гнівно гримнути на суддю. Який, виявляється, неправедно виконує свою роботу, коли приймає адміністративні рішення проти улюбленої команди. Надто часто і тоді, і зараз коментатори готові були закрити очі на явні суддівські помилки, коли вони йшли на користь улюбленій команді. Щоправда, таке було надто рідко. Позитивні помилки майже не висвітлюються телебаченням. Не вимовляються вголос. Бо суддівство на користь улюбленої команди помилкою не є. “Все правильно”, – так сказав колись російський коментатор Гусєв, коли у ворота Російської збірної не зарахували чистий гол, вигадавши офсайд. “Все вірно”.

Минулого тижня відбувся матч Ліги Чемпіонів між мадридським “Реалом” та київським “Динамо”. Другий тайм. “Динамо” поступається в рахунку. Бразильський динамівець Діого Рінкон рветься з м’ячем у штрафний майданчик мадридського клубу. Захисники “Реалу” намагаються йому завадити. Він проходить повз них, але втрачає рівновагу і падає, картинно звівши руки до неба. Коли суддя ніяк на це не прореагував, здалося, що зараз почнуть лунати прокльони. Однак, тривога виявилася марною, натомість змінившись приємним здивуванням. Та навіть захопленням. Дмитро Джулай (здається, це він коментував той матч), вигукнув: “Ну й нічого, не треба нам цих пенальті. Самі заб’ємо”. (Оце “самі заб’ємо” дуже добре характеризує той ігровий епізод – зіткнення Діого Рінкона та захисника “Реалу” Сальгадо – і ставлення до нього коментатора. Втім, не всі розцінили його одностайно. Програма “Гол”, “Новий канал”, скажімо, розділила коментаторську точку зору: якщо порушення правил в тому епізоді й було, то за межами карного майданчику (не пенальті був – штрафний). А програма “Футбольний уік-енд”, ТРК Україна, безапеляційно заявила: пенальті. Точно був).

Окрім того уявного пенальті “Динамо” створило ще трохи моментів для того, щоб забити. Даруючи приємні миттєвості українським уболівальникам від своєї гри. Але не забило. І програло. Втім, навіть поразка “Динамо” не затьмарила задоволення від відчуття коментаторської певності. І виваженості. Коли бажання підтримати свою команду не переходить межу достойного, хоч і залишається невід’ємною частиною дискурсу, певною мірою стрижнем репортажу.

Здається, це чи не перше коментування української команди без традиційних для цього вправлянь у суддівській некомпетентності та заангажованості. Що наближає його до зразків коментарю матчів між іноземними грандами (без навіть дотичної участі українців). Однак, на відміну від доволі традиційного для тих іноземних матчів переважання непотрібної балаканини, узятої із шапкозакидацьких передматчевих інтерв’ю та сухих статистичних нагромаджень, коментар матчу “Реала” з “Динамо” був безпосередньо пов’язаний з тим, що відбувається на полі. І те, що відбувалося на полі, було важливіше за все інше. І про нього можна було говорити. І можна було шукати помилки улюбленців. І підкреслювати їх: тому що саме через них програла команда.

Визнання власних мінусів – це зовсім не часто можна почути у телекоментарях. Хоча чути це хочеться. Бо додає йому об’єму. Об’єктивності. Сенсу.

Потім були середа і четвер. І перемоги “Шахтаря” та “Дніпра”. І все нібито було добре. Якісь до певної міри спокійні розмови і розповіді. Крики радості. Приємна напруга. Хоча вже повернулися балачки про особливості чи то шотландського футболу, чи то бельгійського, передматчеві інтерв’ю та інше, безпосередньо з грою не пов’язане.

А потім продовжився чемпіонат України. І протягом прямих трансляцій стало якось сухо й нецікаво. Втім, все було компенсоване багатством післяматчевих розмов. Тренери “українських грандів” Йожеф Сабо та Мірча Луческу напосілися на суддів. Та просто поговорили. Кожна фраза, що її вони вимовляли містила багату інформацію до роздумів. Йожеф Сабо сказав, що знає, хто вбиває його команду, та запитав у журналіста, чи, бува, той не з Донецька (до цього, у Мадриді, він порекомендував журналістам більше часу проводити з дружинами замість того, щоб хвилюватися та мізкувати про тренерські рішення). А Мірча Луческу після поразки “Шахтаря” від “Металіста” розмірковував, нащо тому “Металісту” була потрібна перемога. І нащо йому ті три очки.

І усе це було показано по ТБ, і якось навіть весело так було журналістами сприйнято. На “ха-ха”. Наче то всьо просто цікава “фішка”.

Казка закінчилася.