Однак досі міркування над цим майже завжди обмежувалося аспектом, так би мовити, теоретичним: ішлося про загальну небезпеку існування закордонного центру, що йому підпорядковано численну громаду українських православних, розташованого в країні, яка не відрізняється лояльним ставленням до української незалежності, про значення національної церкви для формування нації тощо. Та, видається, час, коли можна було вести теоретичні дискусії на цю тему, добігає кінця і вільне життя московської церкви в нашій державі вже почало приносити свої загрозливі плоди.

Цим літом мені довелося побувати в Криму, де серед інших цікавих місць, призначених для туристичного відвідування, трапився мені й Інкерман з його знаменитим печерним монастирем. Першою несподіванкою, яка очікувала відвідувачів при вході на його територію, було попередження про те, що більша частина монастиря взагалі закрита для відвідування. У тому не було б нічого особливо дивного, якби не подальше розгортання подій.

Величеньке оголошення біля воріт, що вели до храмів на монастирському подвір’ї, рясніла переліком обмежень, дотримання яких лише й уможливлювало вхід. Так, виявилося, що на територію немає входу не лише жінкам з непокритою головою чи в коротких спідницях, а й у брюках, чи з відкритими плечима, тобто в одязі характерному для гостей і мешканців спекотного туристичного Криму влітку, саме тоді, коли монастир і стає об’єктом відвідування. Отож накладаючи такі обмеження, керівництво монастиря, не виключено, мало на меті відсікти левову частку відвідувачів. Адже навряд чи, зіткнувшись із неможливістю ввійти їхнім подругам, чоловіки палатимуть бажанням продовжувати самотню прогулянку “територією суворого режиму”.

До честі запроваджувачів цих статевих вимог слід сказати, що неподалік від воріт був облаштований стелаж з купою хусток і саморобних накидок на верхню й нижню частину тулубу, якими безкоштовно могли скористатися особи жіночої статі, щоб убезпечити ченців від спокуси. Однак на заваді дотриманню жорстких монастирських заборон можуть стати не лише гігієнічні міркування, а й звичайна психологічна неприйнятність сучасною людиною принизливих вимог, якими жінку вочевидь поставлено нижче за чоловіка, приблизно на рівень тварин, про яких, до речі, у переліку заборон теж згадано. Тваринам вхід до монастирського подвір’я заборонено категорично. Цікаво, яку реакцію викликають у мешканців Храму Божого ті Божі створіння – коти, собаки, птахи чи ящірки, не вміючи читати, безперечно забігають, заповзають і залітають на його територію. Чи чистота дотримання монастирського уставу не вимагає, часом, нищення всього живого, що матиме нещастя потрапити за стіни монастирської огорожі? Та, зрештою, мова не про те, як це маскуліноцентричне ставлення до світу, природне для дикуна, та, однак, не притаманне більшості світових релігій і давно подолане цивілізованим світом, контрастує з дбайливим ставленням до живих істот, практикованим іншими християнськими конфесіями. Йдеться про інше. Як виявилося, згода на дотримання висунутих до жінок і тварин вимог не є запорукою входу на територію духовного центру.

Мені “пощастило” бути свідком і учасником доволі дивних подій, що розігралися біля входу в Інкерманський монастир. На чатах біля воріт знаходився похмурий охоронець з невеличкою “чеченською” борідкою і в захисному односторої, однак без жодних ознак належного для служби охорони бейджика із зазначенням назви репрезентованої ним структури і його власного прізвища. Рішуче доглядаючи за дотриманням висунутих вимог, він... намагався здійснювати огляд власних речей відвідувачів з метою виявлення прихованих у них тварин. Чи то тварини були лише приводом для перевірки речей? Та коли одна з жінок, уже одягнувши запропоноване вбрання, не витримала доволі брутального поводження і тихо обурилася, з гіркою посмішкою промовивши, що таке ставлення до людей давно не практикується в усьому світі, охоронець раптом закрив перед нею отвір у воротах, заявивши, що без попередньої сповіді він її не пустить. Залишилося не зрозумілим, чи потрібно було “грішниці” наступного разу з’являтися з довідкою про сповідь, а чи варто було спробувати покаятися на місці.

Те ж чекало й на мене, оскільки, намагаючись захистити жінку, я чемно зауважила військовику невідомого якого війська, що перед Богом усі люди рівні. У відповідь почула: “А вас після цього я взагалі не пущу! Ідіть до своїх!”. А далі добродій повідомив небажаним візитерам, які до того з огляду на уніформу сприймали його як найманого представника якоїсь охоронної структури, про його особисту належність до громади ченців цього монастиря. Я ж, уявляючи можливі наслідки, ледь стримала питання, як пов’язується військовий одяг з чернечим статусом.

Що ж до “своїх”, то ким би вони могли бути на думку охоронця, я таки дізналася, щойно поінформувавши його, що я – християнка. Реакція була приголомшливою. Заступивши мені дорогу і силою відштовхуючи від воріт, охоронець вирік сентенцію, достойну особливої уваги: “Ось і йдіть до християн! А тут вхід для православних. І я вас сюди не пущу”. А потім став вимагати відкрити сумку для перевірки особистих речей. Пред’явлення журналістського посвідчення лише збільшило його лють, а ввічливе прохання назвати своє прізвище жодного відгуку, крім образ і штовхання не знайшло. Склалося враження, що до списку тих, кому вхід категорично заборонено, творці переліку охоче внесли б журналістів як особливо небажаний вид тварин.

Зрозуміло, що до монастирської огорожі я так і не потрапила. Однак, пройшовшись туристичними стежками навкруги неї, побачила всередині колег воєнізованого ченця – таких самих бороданів в одностроях, які вільно походжали подвір’ям чи розвантажували завезені будматеріали. І не побачила жодного натяку на людей у чернечому вбранні. А зовнішній вигляд військових, вживана термінологія, яка не мала нічого спільного з засадами життя мешканців духовного осередку, поведінка, що радше личила б бойовикам, наштовхували на тривожні думки. І думки ті виглядають тим більш серйозно, чим швидше Україна втягується в “єдиний антитерористичний простір”, що його витворення активно ініціюється Росією після відомих подій у Беслані. Тих самих, які залишили після себе стільки нерозв’язаних запитань, зокрема й про їх справжніх організаторів.

Чи не створено на території України під прикриттям діючого монастиря з обмеженим входом чогось на кшталт центру підготовки бойовиків іншої держави? Саме таке припущення логічно пояснювало б і безглузді вимоги до відвідувачів, якими їх кількість зведено до мінімуму, і закритість для відвідування більшої частини території, і захисну військову уніформу “ченців”, і хворобливу реакцію на журналістське посвідчення, і зрештою невігластво охоронця, для якого православні не належать до християн.

На додаток згадаю ще одну подію, пов’язану з доволі дивним поводженням російської церкви на території України. На початку вересня до приміщення Українського Центру культурних досліджень, що працює при Міністерстві культури і орендує невеличке помешкання в Державного заповідника “Києво-Печерська Лавра, “завітав” представник підпорядкованого Московському патріархату монастирського керівництва, якому передано більшу частину Лаври. Візит не мав дружнього характеру: панотець без зайвих пояснень заявив, що в разі, якщо до середини місяця Український Центр ще перебуватиме в орендованому (в української державної установи!) приміщенні, то його викинуть звідти силою, а всі наявні речі (наукову бібліотеку й документи!) знищать. І акцію буде здійснено, ясна річ, силами священного православного воїнства Московського патріархату. Щоправда, погрози реалізовано не було і обіцяного військового вторгнення з боку монастирської громади не відбулося.

Кажуть, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. Та виходить, однак, що прислів’я, чинне для монастирів, не діє на рівні держав, і в чужу країну зі своїми порядками цілком можна. Чи можна лише тим, хто “найрівнішій” за решту? Мене особисто вельми цікавить, чи взагалі хтось в Україні контролює діяльність структур, чиє керівництво перебуває за кордоном? Якими законодавчими актами керується українська влада, ухвалюючи рішення про передачу українських історико-культурних і, зокрема, релігійних об’єктів у власність чи в розпорядження структурам іншої держави? Чи дає собі звіт українська влада, що безконтрольна й не узгоджена з законом і людськими нормами діяльність таких структур в Україні межує зі створенням цілком дієвої й воєнізованої “п’ятої колони”? На наше прохання прокоментувати ситуацію люб’язно погодився архієпіскоп Києво-Печерської Митрополії Української Православної Церкви Московського Патріархату о. Павєл, зауваживши, щоправда, що зробити це важко, оскільки він особисто того не бачив. “Люди у військових одностроях, то, можливо, найнята охорона, – припустив він. – На території монастиря в Києво-Печерській лаврі, наприклад, охоронні функції здійснюють козаки у відповідному вбранні і вони не належать до чернечої громади. А ченці не можуть бути у військовій формі. Тим більше не можуть вони припускатися таких помилок, коли православ’я протиставляють християнству в цілому”.

Отець Павєл погодився спробувати отримати додаткову інформацію щодо ситуації в Інкерманському монастирі і поділитися нею з нами. На жаль, до сьогодні йому це, видається, не вдалося.