...Після затяжної політичної кризи 30 січня 1933 року рейсканцлером Німеччини став лідер Націонал-соціалістичної робітничої партії Адольф Гітлер. Урядова коаліція (в яку також входила Національна народна партія) не мала більшості у Рейхстагу; отож НСДАП діяла скромно. Принаймні, що стосувалося публічної політики. Відтак до кабінету Гітлера увійшло тільки двоє однопартійців: Герман Геринг очолив міністерство внутрішніх справ Прусії і став комісаром Рейху у справах авіації, Вільгельм Фрік очолив загальнонімецьке міністерство внутрішніх справ. Практично негайно новий канцлер оголосив позачергові парламентські вибори – щоб або здобути більшість у парламенті, або піти геть.

Усе виглядало дуже демократично. Скажімо, виступаючи при вступі на посаду канцлера, Адольф Гітлер заявив: “Я віддам усі сили на благо німецького народу. Я буду стояти на сторожі Конституції і прав німецького народу, добросовісно виконувати свої обов‘язки і діяти на благо всіх, не озираючись на партійну належність”.

Справи нацистів між тим істотно розійшлися з їхніми публічними деклараціями. Гітлер, Геринг та Геббельс одразу ж змусили всю державну систему інформації працювати на НСДАП. До цього додалася чимала партійна ідеологічна машина. Методи пропаганди були вкрай простими, але, з огляду на масованість та агресивність дій нацистського механізму обробки населення, ефективними. Так, опозиційні сили виставлялися як винуватці всіх лих Німеччини, найманці США і Франції, “вороги народу”. Мовляв, конкуренти нацистів є агентами іноземних держав, котрі тільки й мріють, щоб завдати Німеччині нового удару у спину. При цьому комуністи були оголошені найманцями Кремля, а ліберали й соціал-демократи звалися агентами Волл-стріту, світового фінансового капіталу, антинаціональною силою. Натомість фюрер та його партія зображувалися як єдині рятівники німецької нації. Вся Німеччина була заліплена портретами фюрера. Країну затопила злива нацистських мітингів, тематичних зборів, спортивних фестивалів, народних гулянь, пов‘язаних із виборчою агітацією. Широко залучалися такі найновіші на той час різновиди мас-медіа (й обробки мас), як радіо та кіно. До речі, нацисти першими в Німеччині широко використали пересувні кінотеатри та потужні радіоустановки для виборчої агітації.

А що стосується незалежної чи партійної преси (йдеться про партії-конкуренти), то її вплив був дуже швидко істотно обмежений. Арешти редакторів, погроми редакцій, вилучення накладів газет, тимчасова заборона того чи іншого видання міністерством внутрішніх справ, підтверджена слухняним судом. Скажімо, за 5 днів до виборів на два тижні по всій країні була заборонена соціал-демократична преса. Заборонені були й багато які буржуазні газети. В редакціях інших порядкували штурмовики. Ці номінально незалежні видання у провінції вранці одержували вказівки, що їм друкувати, по телефону та телеграфу (слова “темник”, щоправда, тоді ще не було).

Під час виборчої кампанії були повною мірою використані силові структури – але зовсім не для захисту правопорядку. Навпаки. Геринг як міністр внутрішніх справ Пруссії за лічені дні зняв з посад або відправив у відпустку відповідальних чиновників та офіцерів поліції, на яких нацисти не могли покластися. На їхнє місце були поставлені “коричневі” функціонери та командири штурмовиків. Відтак силовики були зобов‘язані не тільки особисто голосувати за НСДАП, а й проводити роботу з громадянами з пропаганди нацистських ідей та дискредитації ліберальних, соціалістичних і комуністичних поглядів.

22 лютого наказом Геринга була створена прусська допоміжна поліція. До неї увійшли 25 тисяч штурмовиків, 15 тисяч есесівців і 10 тисяч членів “Сталевого шолому”. Таким чином, 50 тисячам добірних бандитів дали гумові дубці та пістолети разом із “законним” правом убивати опозиціонерів та громити приміщення їхніх партійних організацій. Аналогічні кроки були здійснені в низці інших регіонів Німеччини. Тож “допоміжна поліція”, користуючись своїм статусом, безперешкодно, за державні гроші розповсюджувала нацистські агітаційні матеріали й нищила листівки та плакати інших партій, розганяла мітинги конкурентів, арештовувала й без суду та слідства утримувала у в‘язницях активістів антигітлерівського руху.

Ще перед цим, 4 лютого, за місяць до виборів, з‘явився урядовий декрет “На захист німецького народу”. Декрет надав право поліції забороняти збори під відкритим небом і в приміщеннях. Для цього було досить заявити, що зібрання загрожує громадському спокою. Про кожне зібрання відтепер вимагалося попереджати владу за 48 годин. Декрет надав право поліції під приводом публікації “фальшивих відомостей” зачиняти газети. Під приводом “пошуків терористів” та “вибухових пристроїв” поліція (з якою разом ще до наказу Геринга активно діяли штурмовики) вдиралася у житла опозиційних активістів та у місцеві штаб-квартири опозиції. За період виборчої кампанії 51 противник націонал-соціалістів був убитий, сотні поранені, тисячі ув‘язнені на той чи інший термін.

Незадовго до виборів нацистське керівництво запросило на зустріч 25 німецьких олігархів, яких вважало “ідейно близькими”. Гітлер мав перед ними кількагодинну промову. Її лейтмотивом була дуже цікава теза: “Приватне підприємництво не може зберегтися за умов демократії: воно можливе тільки тоді, коли народ розуміє значення особи вождя і влади”. Зрозуміла річ, що йшлося про особливий тип приватного підприємництва, котре робить зиск не на своїх чеснотах, а на особливих стосунках із владою, на близькості до неї. Ще одна важлива теза Гітлера з цієї зустрічі: “Незалежно від результатів виборів ми не відступимо, ми втримаємо владу іншими засобами”.

Й олігархи підтримали фюрера.

Зрозуміло, що не могло обійтися без широкомасштабної провокації. Було підпалене приміщення Рейхстагу, відтак 1 березня 1933 року ухвалений спеціальний закон “Про захист народу й Рейха”, яким призупинялася дія низки статей Конституції, що гарантували основні демократичні права і свободи, а канцлер одержував надзвичайні повноваження. Це сталося за чотири дні до самого голосування. У країні почала спрямована проти опозиції істерія, розбурхувала всіма провладними мас-медіа і підтримана силовими структурами; дійшло до того, що навіть деякі депутати Рейхстагу були заарештовані за фальшивим звинуваченням в участі у підпалі.

Саме голосування відбулося в атмосфері тотального залякування і фактичного надзвичайного стану. Але самого тиску на виборця, схоже, виявилося замало; знадобилося те, що в сьогоднішній Україні зветься тихим словом “адмінресурс”. Один лише приклад його використання: у Померанії нацисти одержали на 62 тисячі голосів більше, ніж там узагалі було виборців.

Загалом офіційно НСДАП на виборах до Рейхстагу одержала 44% голосів, союзники нацистів – Чорно-біло-червоний бойовий фронт – 8%. Це дало змогу уряду Гітлера спертися на більшість парламенту. Далі встановлювати “новий порядок” було значно простіше. 23 березня Рейхстаг слухняно затвердив закон, за яким законодавчі повноваження на чотири роки передавалися урядові; за кілька місяців були усунуті всі уряди земель, де нацисти не мали більшості у місцевих парламентах, на їхні місця стали гауляйтери НСДАП. Паралельно були розпущені всі опозиційні партії, а в червні 1933 року штурмовики розгромили штаб-квартиру союзників нацистів, і змусили їх саморозпуститися і влитися в НСДАП. Того ж літа була повністю “уніфікована” номінально незалежна німецька преса.

І ще кілька деталей. На початку березня 1933 року (якраз перед виборами) з‘явилися перші імпровізовані концтабори, які були легалізовані й упорядковані улітку. Суди, очищені від “небажаних елементів”, слухняно штампували справи на “ворогів нації”, які їм подавалися часто-густо заднім числом. Тортури у поліції стали звичною справою, і для того, щоб стати їхнім об‘єктом, достатньо було самої лише підозри в “недобрих намірах” проти партії та рейхсканцлера. Наважитись за таких умов на опір новій владі міг мало хто. Тим більше, що ця влада за допомогою популістських заходів змогла вже у перші місяці дещо поліпшити матеріальне становище трудящих мас, а заодно – мобілізувати ці маси на боротьбу із зовнішніми та внутрішніми ворогами. Пройшла чистка університетів від неблагонадійних викладачів і студентів; лави НСДАП бурхливо зростали. У своїх виступах фюрер постійно наголошував, що німці є сильними і духовно здоровими, бо вони подолали опір тих, хто заважав нації жити: “Тепер ви повинні знову високо і гордо тримати свою голову!”

...”Я вірю, що сильних і здорових людей набагато більше, ніж цих козлів, які нам заважають жити”. О, пробачте. Вихопилося якось мимоволі, суто асоціативно. Це вже з сьогодення, з виступу Віктора Януковича у Луганську...