Бувають моменти в житті, коли зовсім не хочеться вмикати телевізор. На наш час це видається чимось протиприродним. Зазвичай таке відбувається під час страхітливих катастроф, диких та жахливих подій, на які сучасність дуже багата. Людські трагедії смачно та глибоко висвітлюються всіма телеканалами, не залишаючи глядачу вибору. Якщо телевізор є – треба його вмикати. Якщо телевізор ввімкнено – треба дивитися. Хай там що. Навіть якщо неприємно.

Щоб копилити губу і не бажать вмикати телевізор через спортивні причини – таке відбувається вкрай рідко. Майже ніколи. Реальність, позбавлена спорту, надає набагато більше приводів до страху, аніж спортивні змагання. Щоб не вмикати телевізор через спортивні причини – таке відбулося в Росії минулого тижня. Коли російська збірна з футболу зіграла свій матч у Португалії. І програла його. З рахунком 1:7.

З цього приводу канал НТВ навіть показав репортаж в інформаційній програмі “Сегодня”. Сергій Холошевський, який робив сюжет про поразку російської збірної, спеціалізується на конфліктних ситуаціях миру та війни. Він був кореспондентом в Іраку, коли Америка розпочала там свої бойові дії, робив репортажі з Ізраїлю, в якому постійно гинуть люди, якісь сюжети про “маски шоу” в офісах ЮКОСА, щось про судові процеси над Ходорковським та Лебедєвим. Тепер-от переключився на футбол.

Він показав кадри з Російській Державної Думи, де один депутат вимагав відповідей від керівництва Російського футбольного союзу, і розуміючи, що парламентське уособлення держави не має жодного впливу на громадський за своєю суттю Футбольний союз, безсило виголошував: “Він влаштував ганьбу, наплював в душу вболівальникам і повинен відповідати”.

Він узяв інтерв’ю в коментаторів Маслаченка та Уткіна. Маслаченко заявив, що це ще нічого, бо за царської Росії команда програвала і 0:16 чи щось таке, отже прогрес є і команда рухається в “правильному напрямку”. Уткін сказав, що про яку відсутність патріотизму може йтися, коли команда просто не вміє грати тактично правильно: всі голи були забиті одноманітно, за явного потурання захисників. Футболіст Єгор Титов, який відбуває довгомісячну дискваліфікацію, звинуватив у всьому Російський футбольний союз, оскільки “риба гниє з голови”. Також Холошевський розповів, що тренер збірної Георгій Ярцев матч до кінця не довів: після шостого гола в ворота збірної пішов геть зі стадіону. А потім ще й звинуватив у всьому тому, що відбувалося, футболістів.

За кілька днів до цього той-таки НТВ, тільки в програмі кримінальних розслідувань, розповів про два футбольні клуби першої російської ліги, директори яких домовилися про проведення договірного матчу. І прокрутив в ефірі касету з їхньою про це розмовою.

В Україні в цей час все було добре. Збірна зіграла у Львові проти грузинської команди і перемогла. Патріотично налаштовані трибуни співали гімн і вимахували українськими прапорами. Андрій Шевченко виявився форвардом, який грає за збірну так само віддано і професійно, як і за “Мілан” (скажімо, “Футбольний огляд”“Інтер”, підкреслював цей факт ще після вересневих матчів національної команди). Олег Блохін зі своїми словами про “крок за кроком” і “ми будемо грати на чемпіонаті світу” – виглядав цілком виваженим і послідовним тренером. (Хоча проблеми збірної як були, так і залишаються – дослідження, влаштоване журналістами програми “Гол” з Нового каналу, це підтверджує). Українська команда зіграла два матчі. У жодному не програла. І хоча дивитися на гру було досить сумно, втішало те, що дивитися на нашу футбольну збірну ніколи не було весело. (І чого то всі так люблять цей футбол?)

Єдина неприємність, яку підкреслювали футбольні оглядачі, це “демарш Андрія Вороніна” (формулювання Олександра Гливинського з “Голу”), який емоційно прореагував на те, що його замінюють: замість того, щоб як вихований хлопець побігти в напрямку лави запасних, щоби звідти дивитися на матч і вболівати за своїх колег-футболістів, він побіг одразу в роздягальню. Демонстративно, сказати б, побіг. Що зовсім не сподобалося керівництву. Спочатку сказали, що нібито його замінили, бо в нього травма. Потім пішли розмови, що футболіст з такою поведінкою збірній не потрібен. Що це непрофесійно. Вважай, можна грати і без нього. Власне, і сам Воронін про свій вчинок уже пожалкував, про що й сказав у прямому ефірі передачі “Гол”: телефоном з Германії, де він живе і грає у футбол. (І нащо йому та збірна?)

Журналісти з розумінням поставилися до дій футболіста. Микола Васильків з СТБ у спецрепортажі показав цей момент, дав коментар від керівництва українського футболу, поговорив із самим футболістом (щоправда, про той епізод після матчу Андрій розмовляти відмовлявся). Якось так видавалось, що журналіст проти футболіста нічого не має. Навіть футболіста йому трохи шкода. Таке враження склалось і від висновків Олександра Гливинського. Приємне таке відчуття підтримки футболіста. Якщо не його дій, то хоч як особистості.

У цей же час в Росії тренер збірної Георгій Ярцев звинувачував російських збірників у тому, що вони вирішили його позбутися. І для цього програли Португалії. З таким принизливим рахунком. Одразу згадалися (щоправда, в телеефірі цього майже не було згадано, може, навіть зовсім не згадано) розмови піврічної давності про те, що Олександр Мостовий – зрадник, якому не місце в команді. Про це тоді навіть була одна зі “Свобод слова” на НТВ. Тоді ж про збірну Росії розмовляв Познер у своїх “Врємєнах” на Першому каналі. До націонал-російської футбольної команди ставлення у всіх було і є якесь занадто знервоване. Не по-рідному вимогливе: погроми на Манежній площі під час чемпіонату світу дворічної давнини… взагалі, згадується лише щось таке недобре. Якісь слова про зумисне несправедливе суддівство, відсутність патріотизму, клановість і таке інше.

Здається, що навіть після 0:4 від німців українська громадськість так не переживала, як росіяни після їхніх не завжди вдалих звитяг (хоча, варто згадати, і на чемпіонаті світу, і на чемпіонаті Європи Росія грала, а ми – ні). Україна – не Росія. І добре, що так воно є. Хай і надалі буде без трагедій.