Ця книжка – страшна правда про „антитерористичну операцію”, яку вже п’ять років поспіль проводить Росія у Чечні, тобто – на власній території. Про жахливі „зачистки” від бандформувань, що супроводжуються нечуваними жорстокостями та мародерством федеральних військ, про „бєспрєдєл”ьні умови „мирного” життя простів чеченців – старих, жінок, дітей. Про те, що в таких нелюдських умовах виросло вже ціле покоління чеченців. І це покоління потенційних месників. Багато хто з них у відповідь йдуть у гори – поповнюють бандформування.

Книжка почала писатися майже з початку другої чеченської, „фас” якій було дано сумнозвісним путінським слоганом „Бандитов будем мочіть в сортірє”. Пані Анна з гіркотою зазначає: „Мені дуже шкода, що книжка і досі лишається актуальною”. Більше того – „війна вже стала поширюватися на Інгушетію” – до лав опору федералам вливаються інгуші.

І моторошним наслідком „антитерористичної операції” стали теракти проти мирних жителів. Особливо останній – Беслан.

Пані Анна, яка Чечню за ці роки об’їздила вздовж і впоперек, 1 вересня, щойно почула з новин CNN про захоплення заручників у Бесланській школі, одразу з’язалась з Ахмадом Закаєвим (емісар Масхадова, який проживає у Великій Британії), щоб він долучився до реалізації її власного плану. А план був такий – викликати Масхадова, щоби він приїхав у Беслан і доклав усіх зусиль, аби терористи відпустили дітей. Все це обговорювалось по мобільному телефону. (До речі, в Беслані до терористів від влади так ніхто і не вийшов. Пані Анна каже, що президентові Північної Осетії Дзасохову телефонував особисто Путін з попередженням: коли він піде до терористів – буде відданий під суд. Зязіков, президент Інгушетії, просто злякався і взагалі не приїхав, керівники Чечні так само. Не приїхав і Масхадов, бо не було гарантій безпеки від російської влади.) Але дістатися Беслана журналістці не судилося. Спершу вона ніяк не могла вилетіти з Внуково, оскільки всі рейси у цьому напрямку дивним чином відмінялись. Якась добра (чи – навпаки?) душа допомогла їй попасти на рейс до Ростова-на-Дону, але на борту, випивши чаю, який їй запропонувала стюардеса, пані Анна отруїлася. І так сильно, що у Ростові з літака її одразу доправили до реанімації.

Що це була за отрута, невідомо. Пані Анна майже певна, що ніхто цього і не дізнається. Адже поки вона була без свідомості у ростовській лікарні, всі її аналізи за розпорядженням згори були знищені. У редакції „Новой газеты”, де вона працює, торік від невиявленої отрути вже помер відомий опозиційний журналіст, депутат Держдуми, заступник голови думського комітету з оборони Юрій Щекочихін. „Помирав він страшно, – каже пані Анна, – з нього зішла майже вся шкіра. Це була якась отрута. Безперечно, не обійшлось без клятої 13-ої лабораторії ГБ з виробництва ядів, яка знову діє. В цій лабораторії синтезуються такі яди, які розкладаються протягом кількох годин, і виявити їх потім неможливо”. Розслідуванням смерті Щекочихіна, стверджує пані Анна, не переймався ніхто, це лишилось справою тільки редакції: „Ми мали доводити, що Юрія отруїли, але довести це неможливо. І у вас зараз схожа ситуація. Ющенко теж стоїть перед необхідністю доводити, що його отруїли. А мало б бути навпаки”, – додала пані Анна.

Щойно їй трохи стало краще, ще з лікарні, пані Політковська звернулася з листом до Путіна, де виклала своє бачення, як нормалізувати ситуацію в Чечні (серед іншого – обов’язкові переговори + введення у Чечню військ ООН). Але у відповідь – тиша. „Епістолярний жанр актуальний для суспільства, але не для влади”, – зазначила журналістка.

Багато претензій у пані Анни і до позиції щодо Чечні міжнародної спільноти: „Світова спільнота переймається Абу-Грейбом, але воліє не помічати фільтраційні табори Чечні”. Навпаки, визнання російських терактів проявом міжнародного тероризму – це хибна позиція, яка заганяє проблему зовсім в іншу нішу і не має позитивного вирішення.

Не можна наразі говорити і про повну незалежність Чечні, оскільки немає навіть одностайного прагнення цього самих чеченців. Тож має бути проведено референдум. Але передусім, у Чечні треба впорядкувати життя, покласти край безкарності федералів, позасудовим стратам, і зрештою – роззброїти незаконні бандформування. Це можна зробити лише за участю міжнародних посередників – миротворчих контингентів. А потім хай чеченці вирішують.

У контексті наших виборів прозвучало також запитання щодо втручання в них Росії, про її імперські амбіції. „Імперські амбіції Росії, – переконана пані Анна, – існують лише на кремлівському пагорбі. Якби Путін був розумним, стратегічно розумним, він би розумів, що набагато вигідніше мати дружні стосунки з Грузією, Україною. Метою імперської кремлівської риторики є неосвічені души”. І завершила: „Я не хочу жити в імперії”.

Пані Анна певна, що цього не хочуть і більшість росіян – „Треба розрізняти Росію і Кремль”. І свідченням цього є численні відгуки на її книжку з різних куточків Росії – від Чукотки до Калініграда. А також – велика популярність опозиційного до Кремля видання, де вона працює, – „Новая газета”.