Воістину, дивні справи твої, Господи! Стільки було сказано слів опозицією про інформаційну блокаду з боку влади (до речі, слів цілком справедливих, неодноразово підтверджених статистикою і контент-аналізом телевізійних програм) – і от кандидат об‘єднаної опозиції Віктор Ющенко навіть не фігурує у списку охочих узяти участь у телевізійних дебатах, які проводитимуться Національною телекомпанією. Ба більше: лідер соціалістів Олександр Мороз, котрий також постійно нарікав на те, що народу не говорять правду, взяв і відмовився від участі у дебатах. Бо, бачте, жереб звів його не з тією персоною – з Михайлом Бродським, а у Бродського і Мороза надто різні цілі на виборах. Відмовився від участі у теледебатах і лідер “Громадського контролю” Василь Волга. Таким чином, щось розбірливе в теледебатах перед першим туром президентських виборів в Україні можна буде почути хіба що від академіка Сергія Комісаренка і екс-прем‘єра Анатолія Кінаха. І то, якщо останні не відмовляться під тим чи іншим “дипломатичним” приводом.

Ну, а те, що Віктор Янукович не братиме у таких дебатах участі, було відомо чи не з початку виборчої кампанії. Мовляв, не государева це справа...

Тимчасом недооцінювати роль теледебатів у передвиборчих президентських перегонах не випадає. Найсвіжіший приклад – перший тур теледебатів між Джорджем Бушем і Джоном Керрі у США. Напередодні цієї події Буш, за даними соціологів, випереджав суперника на 11%; одразу після дебатів рейтинги практично зрівнялися (Керрі – 47%, Буш – 45%, відмінності в межах статистичної похибки). Більшість респондентів, опитаних різними організаціями та соціологічними службами телеканалів, присудили саме Керрі перемогу у дебатах. А це означає, що значна частина симпатиків Буша наразі вважає Керрі сильнішим дискутантом, а його позицію – обґрунтованішою; отже, якщо два наступні тури теледебатів підтвердять це, неминучим стане перехід значної частини виборців від республіканського кандидата до висуванця демократів.

Звісно, Україна – не Америка. Звісно, в Америці не витрачають дорогоцінний ефірний час на “технічних” кандидатів (і вірно роблять), а самі “гранди” виборчих перегонів вміють дотримуватися нескладних правил джентльменської поведінки. Звісно, в Україні відповідним чином організована “випадковість” обов‘язково звела б Віктора Ющенка у дебатах із Наталією Вітренко чи Дмитром Корчинським, чиє вміння нехтувати “буржуазною” мораллю загальновідоме. Звісно, у разі виступу Ющенка чи Мороза у певних регіонах може “раптово” вимкнутися телетрансляція або навіть зникнути світло. Але!

Насправді можна подолати більшість можливих перешкод. Вимкнуть десь трансляцію – нічого, по всій Україні не вимкнуть. Посадять тебе поруч із суто “технічним” кандидатом – так головне ж не його “мочити”, а свою позицію викласти і, головне, спокійно та іронічно спростувати незчисленну брехню. Навіть Наталію Вітренко можна нейтралізувати, досить проконсультуватися у вправних психологів. Виграш же – очевидний: можливість прямого спілкування з виборцями Такого спілкування, де люди побачать не рекламний ролик, а живу особистість. Розвіяти чиїсь страхи, пояснити на пальцях, як і хто дурить виборців, показати (хоч і заочно) свою інтелектуальну та моральну вищість над різноманітними “проффесорами” – хіба результат не вартий зусиль? Хіба Париж не вартує меси?

Тим більше, що і Віктор Ющенко, і Олександр Мороз мають особисті якості, котрі (за вмілого їхнього подання) надзвичайно вигідно можуть висвітлити цих персонажів саме під час прямого телеефіру. Автор цих рядків мав можливість спостерігати згаданих політиків, як то кажуть, зблизька, отож і висновки свої робить не зі стелі. Отож: Віктор Ющенко, котрий лаконічно й образно-емоційно пояснює, як рухаються фінансові потоки і внаслідок чиїх дій тільки дріб‘язок із грандіозних грошей made in Ukraine таки осідає в кишенях рядових громадян; Олександр Мороз, котрий скидає машкару догматичного соціаліста і зі сльозами на очах читає вірші одного із запеклих “буржуазних націоналістів” про трагедію українського голодомору, – скільки мільйонів додаткових голосів на виборах одержали б ці політики, якби масова глядацька аудиторія побачила їх такими?

Та справа не тільки в цьому. Хоч-не-хоч, а теледебати – неодмінна складова сучасної демократичної практики. І коли кандидати та їхні команди ведуть мову про демократію, то треба починати її впроваджувати у своїх позитивних, стверджувальних діях, а не тільки у боротьбі з “антинародним режимом”, тобто у негації. Ба більше: Україна поки що справді не Америка, і практику рівності прав тут у деяких аспектах варто почати вибудовувати із самого початку; отож для справжнього демократа, видається, не може бути (принаймні, ще тривалий час) “другорядних” і “першорядних” кандидатів у президенти, коли йдеться про публічні дискусії. Власне, політичних ідеологій насправді не так багато, і всіх “технічних” кандидатів неважко згрупувати по цих ідеологіях, і яка різниця, з ким дискутувати – з Петром Симоненком чи Олександром Яковенком; вони обидва репрезентують комуністичний табір, з усіма його забобонами та політичним шаманством. Щоправда, в Україні існує ще і своєрідний, невідомий у цивілізованому світі “центризм” (це коли політики намагаються бути якомога ближче до центру влади і відповідного корита) – але і він не є незборимим. Навіть штатні провокатори, які також присутні серед кандидатів у президенти, видається, також можуть бути партнерами у теледебатах – тільки треба назвати всіх їхніми справжніми іменами.

Принагідно: невже Олександр Мороз вже після жеребкування злякався дебатів саме з Михайлом Бродським, оскільки останній міг заговорити про незручні для лідера соціалістів речі, пов‘язані із відомими публікаціями газети “Сільські вісті”, і тому штаб Мороза вигадав версію про “різні цілі” кандидатів?

Так чи інакше, вимальовується досить сумна картина. А саме: Міжнародний фонд “Відродження” оголошує тендер з популяризації ідеї передвиборчих теледебатів, щоби поінформувати рядових громадян про значення публічних дебатів між кандидатами на посаду Президента України як демократичного інституту, що сприяє усвідомленому волевиявленню виборців. А тим часом варто було б провести таку інформаційно-роз‘яснювальну кампанію найперше у штабах провідних демократичних кандидатів у президенти. Щоб вони, по-перше, усвідомили стратегічну важливість особистої участі їхніх лідерів у таких теледебатах, по-друге, щоб збагнули вигоди від такої акції, по-третє, щоб не лінувалися готувати своїх кандидатів до участі у напружених дебатах. Оскільки є в мене підозра, що чи не головною причиною відмови Віктора Ющенка та Олександра Мороза від участі у теледебатах напередодні першого туру стали прикриті “високими” міркуваннями банальні лінощі високооплачуваних штабістів та політичних технологів, котрим і так живеться непогано.

А які ж теледебати без лідерів виборчих перегонів-2004? Формальність, й усе.

Отож ще одна питома ознака демократії в Україні померла, не народившись.