Про необхідність відкриття у столиці Музею сучасного мистецтва говорили останні кілька років: відтоді, як стало зрозуміло, що „ми його втрачаємо” – від початку 80-х цілий шар сучасного українського мистецтва (уже навіки) осів у закордонних колекціях. „Якщо не буде музею, ми втратимо цілий пласт українського мистецтва,” – застерігали мистецтвознавці ще десять років тому. Потім було майже десятиліття „віртуальної музеєфікації”: спроби переконати митців - за умови майбутніх покупок робіт в майбутню музейну колекцію - не продавати свої кращі речі у приватні збірки. І тільки рік тому в Будинку художника було офіційно оголошено про те, що „сучасне українське мистецтво стає музейним”. Тоді виставку „Перша колекція” презентували Олександр Соловйов (відомий український куратор, мистецтвознавець), Олександр Ройтбурд (відомий український художник, учасник Венеційської бієннале) та Марат Гельман (відомий в Україні передовсім не як куратор і мистецтвознавець, а як політтехнолог). Спонсорував майбутній музей благодійний фонд Віктора Пінчука „Сучасне мистецтво в Україні”. Від тої події минуло трохи менше року, а вже маємо:

1) чималу колекцію, в якій, можливо, бракує багатьох знакових робіт українського conteporary art, але немає жодної прохідної речі чи випадкового імені (на 1 жовтня 2004 року куплено 139 робіт, серед яких живопис Олега Голосія (11 картин (!), частину з яких відкуплено з московських приватних зібрань), живопис Ройтбурда, Цаголова, Гнилицького, Тістола, графіка Павла Макова, фото Арсена Савадова та Іллі Чичкана);

2) шикарне приміщення – Міністерство оборони передало під юрисдикцію Мінкульту будівлю колишнього військового арсеналу, що напроти Києво-Печерської лаври (вул. Січневого повстання, 30).

Цеховий інтер’єр створює неповторне враження химерних декорацій. По-перше, це дуже холодний і розбембаний індустріальний цех, на кшталт того, в якому зазвичай відбуваються криваві розборки голлівудських бойовиків. До того ж, цей індастріал старовинний, мурований з добротної старої цегли (чи не на яєчних жовтках – без будь-яких політичних аналогій – мішаній), плюс в самому приміщенні ще недорозвалено залишки вахтових каптьорок, солдатських душових та радянських табличок, на кшталт „Уходя, гасите свет”. І в цих декораціях жорна, що перемелюють час (Віктор Сидоренко. Відео „Жорна часу”), фонтан – бронзові хлопчики, що рясно поливають з пісюнів свого товариша (скульптура Василя Цаголова „Пісаючі хлопчики”), шахтарі в балетних пачках (фотосерія „Донбас-шоколад” Арсена Савадова) та шахтарі з ватяними головами та касками в замурзаних руках (страйкер в оренду, кінетична скульптура Олександра Гнилицького), розвішана на мотузках білизна (інсталяція „Два світи” Гліба Вишеславського), ще живопис, ще відео, ще інсталяції – все це разом створює відчуття залишків надбань людської цивілізації, випадково зацілілих після атомної війни. Руїни музею в сталкерівській зоні. Коротше, виглядає все це надзвичайно концептуально. За словами французького співкуратора Ніколя Бурріо, таке поєднання – музею та військового цеху – породжує аналогії з Венецією, адже одна з найвідоміших у світі виставок сучасного мистецтва проходить саме у будівлі арсеналу.

У цеху не було навіть кабелю для світла, зате були звалище промислового сміття та масні калюжі. Як повідомив журналістів директор благодійного фонду Віктора Пінчука „Сучасне мистецтво в Україні” Дмитро Логвин, після того, як закриється експозиція „Прощавай, зброє” (виставку можна подивитися протягом двох тижнів), буде оголошено тендер на архітектурне вирішення приміщення (уже цікаво – хто його виграє), далі в планах музею – ремонт (все – за рахунок фонду).

Паралельно триватиме поповнення музейної колекції. Причому географія покупок буде поступово розширюватися (як було сказано, „нам не по кишені роботи дорогих художників, проте на цікаві дебюти ми цілком можемо розраховувати”). Уже на сьогодні ведуться переговори з „колишніми українцями” і нинішніми класиками – Іллею Кабаковим та Олегом Куликом (від Кулика в музеї буде кілька робіт із серії „Аліса vs Лоліта”).

Два нюанси, які не мають прямого стосунку до музею, але їх важко було не помітити:

1. Марат Гельман, який ще рік тому був одним із провідних ідеологів музею, який на відкритті „Першої колекції” красномовно віщував: „Країна дозріла [до розуміння ідеї „музеєфікації мистецтва” – Л.Г.], і хтось повинен цей дозрілий плід зірвати”, маючи на увазі, що „хтось”, хто „дозрів і усвідомив”, а головне, „буде зривати” – це зокрема і він, Марат Гельман. Проте, як було заявлено на прес-конференції у цю п’ятницю, „Марат Гельман до нинішньої виставки ніякого стосунку не має”. На запитання, що стало причиною такої доленосної зміни, Дмитро Логвин відповів, що торік до Гельмана зверталися по послуги, а в процесі формування музею виникли певні розходження. „Чи політичні – між Гельманом та Пінчуком?” – „Ні, не політичні. Ніякого скандалу – нічим вас порадувати”, - ухилився від прямої відповіді пан Логвин. Проте відсутність прямої відповіді провокує чутки. Так, один „голос із залу” зауважив, що Гельмана цікавить не мистецтво, а піар. А інший додав, що яблучком розбрату між Гельманом та Пінчуком, буцімто, стали чималі „кураторські націнки” на роботи, що купувалися для музею.

2. З телеканалів на прес-конференції були канали так званого „пінчуківського холдингу” – Новий, СТБ, ICTV. Плюс традиційно „найкультурніший” "Тоніс" (ще з часів „Тоніс-Інформ-Культура”). З „медведчуківських” каналів виставку зняв тільки "Інтер" (для суботніх новин). За словами Олексія Мустафіна, керівника інформаційно-аналітичної служби „Інтеру”, пріоритети для культурних новин каналу ті самі, що й для всіх інших новин – значимість самої події. Причому визначальним критерієм є професійні знання та уподобання культурних репортерів „Подробиць”.

Леся Сакада-Островська, культурний репортер ТСН („1+1”), пояснила „ТК”, що через додаткові випуски програми „Епіцентр” скорочено хронометраж новинних випусків на „1+1”: „Я зверталася з пропозицією зняти цю подію, однак редактор пояснив, що часу все одно не вистачить, тож не було навіть сенсу знімати”.

Артем Петренко, керівник новинної служби Першого Національного, так пояснив "ТК" позицію свого каналу: „Ми не змогли відзняти цю подію, але зовсім не тому, що вона нас не цікавила. Просто є моя особиста думка, і є обставини. Ми чітко усвідомлюємо, що ми державний канал, і що це покладає на нас величезну відповідальність за те, аби наш глядач мав повну інформацію про всі важливі події, зокрема й культурні. Але є обставини. Зокрема, політичні. Зокрема, напередодні виборів. Які? Приміром, хронометраж. Дуже багато „культурних” сюжетів злітають через те, що фізично не вистачає часу в новинах, бо йде чимало політичних сюжетів. Зрозумійте, особисто я прибічник того, що „розумне, добре й вічне”, тобто культура, є не менш, а той більш важливим за політику, проте є актуальність передвиборчого моменту. Якщо говорити про культурні пріоритети наших новин, то мені було би важко сказати, що нас і нашу аудиторію цікавить насамперед. Можу сказати, що після успіху на Євробаченні ми приділяємо чимало уваги цьому проекту, та й узагалі українській сучасній музиці. Але це не означає, що інші види мистецтва нас не цікавлять. Коли я побачив по інших каналах сюжет про відкриття музею сучасного мистецтва, то дуже жалкував, що ми його не відзняли. Я, до речі, особисто дуже цікавлюся українським сучасним мистецтвом і навіть півроку тому придбав перші дві роботи для своєї домашньої колекції”.

Можу тільки зробити припущення, що якби не Пінчук, а хтось із конкретно-інших можновладців опікувався музеєм сучасного мистецтва, то й перелік каналів, яким би в тому разі не вистачило новинного хронометражу для висвітлення однієї з глобальних культурних подій року (а для сучасного мистецтва – і всього останнього десятиліття), був би іншим.

Тож, як бачимо, на сьогодні висвітлення культурної події залежить від двох чинників: а) піар-ресурсу її патрона; і б) завантаженості країни політичними новинами. Тож поки вся країна готується до виборів, культуртрегерам варто готуватися до післявиборчого періоду.