– Бракує людей, які б ризикнули вкладати в це гроші. Потрібні професійні сценаристи, яких зараз майже немає. Коли рухнув увесь кінематограф і прокат, вони лишилися без роботи, – хтось поїхав, хтось почав писати книжки.

 

– Мабуть, вони радше вкладатимуть гроші в комерційні проекти, тобто в повнометражні фільми. Короткий метр – 8, 10 хвилин – це некомерційний формат, він не робить погоди. Телебаченню потрібен або повний метр, або якийсь серіал. Повний метр за рік-два може повернути ці гроші. Уже зараз є такі продюсери, які шукають гроші. Такі проекти теж мають бути! Чому наші діти мають дивитися «Шрека» або «Капітана Немо»?! Ці фільми зроблені добре, але ж американської продукції.

 

Зараз із нами на рівні підготовки сценаріїв співпрацюють окремі продюсерські групи. Так що в повний метр гроші вкладатимуть. А короткий метр і документальне кіно має підтримуватися державою. За кордоном є гранти, які режисери отримують на конкурсній основі. Там розуміють, що без підтримки така анімація не зможе існувати.

 

– Зараз із цим трошки легше. А от коли вони приходили 5-6 років тому, я їм казав: «Друзі мої, ми допоможемо вам оволодіти фахом, але ми не можемо вам гарантувати, що з дипломом режисера ви гарантовано отримаєте роботу». Студія «Укранімафільм» виробляла 2-3 фільми на рік. Хтось виїздив за кордон, працював у Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, хтось із них повернувся. Зараз трохи простіше: є якась робота на телебаченні у Києві, приблизно 5-6 маленьких комерційних анімаційних студій, які роблять замовну роботу – рекламу, комп’ютерні ігри. Та працюють вони переважно на зарубіжні кошти, американські чи французькі, а продукцію реалізують за кордон.

 

– Як це не банально, справа упирається в гроші. Гроші, які вони отримують на цих комерційних студіях від французів та американців, на порядок більші, ніж ті, які пропонує наш бюджет, якщо взагалі гроші є. Якщо будуть рівноцінні умови, вони із задоволенням робитимуть для українських дітей на українській студії. А зараз тут працюють лише фанатики. Степан Коваль працював із замерзлим пластиліном, без опалення, одночасно заробляв копійчину на телебаченні. Потім прибігав на студію і робив свій фільм.

 

Проблема, напевно, ще з комерційними правами виробників фільмів. Адже лише інтелектуальні права належать виробникам, комерційні ж – Міністерству культури.

 

Зараз неможливо прослідкувати, де йде прокат фільмів і що з цього отримують. Наскільки мені відомо, у кожній цивілізованій країні на мій рахунок відраховувався би якийсь процент від прокату мого фільму на телебаченні. У нас по-іншому: коли я запускаю фільм за рахунок бюджету, то підписую контракт, яким свої комерційні права за 120 грн передаю Міністерству культури й туризму. У мене залишаються лише права інтелектуальної власності. До того ж я відвойовую у Міністерства дозвіл посилати свої фільми на фестиваль. Інколи до смішного доходило: Степан (Коваль. – Прим.) кілька років тому надіслав свої фільми на фестиваль у Швецію. Продюсером його стрічок, звичайно, було Міністерство культури й туризму. Зі Швеції зателефонували в Міністерство культури, аби з’ясувати якісь питання, а там просто кидали слухавку – не було людини зі знанням англійської мови. Шведи були в розпачі.

 

– Я дуже не люблю комп’ютерної графіки. Комп’ютер не помиляється, він усе точно прораховує. Зі мною часто сперечаються мої учні: «Дивіться, в комп’ютері можна зробити все те, що ви руками робите». Та комп’ютер, як і будь-який інструмент, – шматок заліза. Переважно художники вважають, що комп’ютер сам усе за них зробить. Хоча є речі, для яких він таки конче потрібен.

 

– Карикатура й анімація – рідні брати. Кожен художник-аніматор має бути трохи карикатуристом. Рух до натурального в анімації нецікавий. Анімація – це велика концентрація ідеї, думки й руху. У словацькому сатиричному журналі я колись побачив малюнок: шибениця, на ній висить людина, поруч стоїть художник за мольбертом і малює її з натури. Підходить чоловік, дивиться художнику через плече й каже: «Як живий» (сміється). «Як живий» якраз і відноситься до цього натуралізму. Ще в художній школі я малював шаржі на вчителів, своїх друзів, учнів. В анімації є рух, який людина ніколи не зробить. Одного разу я покадрово переглянув, як ходять гноми у фільмі Диснея «Білосніжка». Вони дуже цікаво шльопають, якось вивертають носи. Аніматор не тільки вигадує персонажів, а ще й конструює рух.

 

– 40-50 років тому ми починали з українських казок, що спиралися на фольклор. Намагалися, щоб це була українська анімація, наприклад, козацька серія Володі Дахна. Особливість нашої анімації не тільки у використанні українського фольклору, шароварів і т. п. Так, приміром, «Союзмультфільм» багато років спирався на класичну диснеївську анімацію: бігали такі ж самі білочки, зайчики, хіба були вдягнені в російські сарафани. Ми ж виховувалися на югославській анімації, на т. зв. загребській школі, де був гротеск, притчі, карикатура. Тож мали таку суміш: з одного боку диснеївські, союзмультфільмівські традиції, а з іншого – середньоєвропейський гротеск, карикатура. От, власне, й у цій площині досі перебуває стиль української анімації: більш гострий, гротесковий. Хоча зараз ці грані потроху стираються. Світова анімація трохи відійшла від національного колориту.

 

– Часто рішення журі щодо того чи іншого фільму має політичний підтекст.

Це менше стосується анімаційних фестивалів. На Берлінале перевага надається гострій політичній тематиці. У Венеції й Каннах – художній якості. Зважають не стільки на те, що режисер із політично нестабільної країни, скільки на те, як гостро й цікаво режисер про це розповідає. Чому фільм Степана Коваля отримав «Срібного ведмедя» на Берлінале? Фільм дійсно зроблений смішно, фахово, цікаво. Окрім цього, у фільмі просвічується наше сьогоднішнє життя в Україні. Може, саме цим він і вразив журі.

 

– Були фільми з усього світу – з Австралії, Японії, Індії. Цього року програма була дуже сильною. На мій погляд, десь два десятки фільмів заслуговували на відзнаку. Та журі, звичайно, відібрало менше. Було дуже велике представництво – здається, більше сорока країн. Мова анімації стала складнішою.

 

– Так. Фільми, що отримали нагороди, не одномірні й однопланові, а кількошарові. Анімація шукає свою мову, яку можна буде віднести до складної літератури, музики, поезії. Сьогоднішня анімація радше для мислячих дорослих, а не для дітей.

Вона різна. Існує стереотип, що мультики – для дітей. Але ж є інша анімація. Та вона з’являється, на жаль, винятково на фестивалях.

 

– Раніше була, зараз вони об’єднали анімацію в програму короткого метру. Років 5 чи 6 тому наші фільми навіть отримували призи за найкращий короткометражний фільм, сперечаючись за цю нагороду поряд із документальними короткометражними фільмами. Такий приз отримав мій учень Степан Коваль за «Йшов трамвай №9», рік по тому отримав наш режисер Олег Педан за «Світлу особистість» як найкращий короткометражний фільм на фестивалі «Молодість». Складність цього фестивалю в тім, що приймаються фільми, зроблені лише на плівці. А зараз плівка – дороге задоволення: один метр коштує $2, стільки ж – обробка. Наші бідолашні студенти не можуть собі дозволити знімати на плівці, на відміну від своїх колег із Франції, США, інших заможних країн. Тому вони перебувають трохи в нерівних умовах. Я розмовляв із колишнім директором цього фестивалю, Андрієм Халпахчі, запитував, чому не змінюється формат. Він казав, що не можна, бо фестиваль одразу стане на рівень нижчим, а це гроші…

 

– Думаю, так. Якщо пройде кілька років і ми не будемо нічого представляти, про нас дуже швидко забудуть. Цього року на фестивалі «Крок» не відзначили жодного українського фільму. На те були свої причини. Студія «Укранімафільм» не працювала протягом року. Якась «дуже розумна голова» ввела тендерну політику. Тендер в анімації – повний абсурд. Юрій Норштейн дуже влучно сказав: тендер – це те ж саме, що Гоголю, Пушкіну й Лермонтову пропонують написати «Шинель», а потім вибирають, у кого вона дешевша. Так само й у нас.

 

– Ні, на жаль. Бачив лише окремі фрагменти. На мій погляд, хтось дуже передчасно оголосив його відродженням української анімації.

 

– Я вам чесно зізнаюсь, що ні «Тачок», ні «Капітана Немо», ні «Шрека» повністю не переглянув. Мені просто бракує часу. Я подивився фрагменти й відклав. Ну, добре, що переклали. Нехай дивляться краще такі фільми, аніж якісь «Черепашки ніндзя». Це професійно зроблене кіно, але воно мене мало цікавить. Мені більше до вподоби фільми, зроблені ще за життя самого Диснея: «Білосніжка», «Бембі».

 

– Над мультиком «Врятуй і збережи». Він про людину та її Янгола-охоронця, їх стосунки. Янгол стає стареньким, не може виконувати свої функції...

 

– Це буде малюнок на целулоїдній плівці. Ще Дисней започаткував таку традицію. У нього були спеціальні фарби, які гладенько розфарбовували цей малюнок. Я ж хочу, щоби це було зроблено пастеллю або кольоровими олівцями. Зараз лише приблизно уявляю, як воно буде. Наразі я вільний від свого фільму, тож займаюся студентами. У Карпенка-Карого маю майстерню режисерів анімаційного кіно, там я вже 15 років викладаю. А в Інституті кіно й телебачення при університеті культури читаю лекції на факультеті режисури телебачення для загального розвитку – щоб студенти знали, що таке анімація. Їм цікаво – вони вперше бачать речі, які ніде не можуть побачити. Слава Богу, в мене є відеотека. Я їм показую фільми.

 

– У мене немає спеціальної педагогічної освіти. Хоча у моєму дипломі зазначено: художник-графік/ педагог. Я закінчив художній інститут. Потім почав практикуватися як режисер, а в 1993 році мене запросили набирати курс. Я кажу студентам, що режисура взагалі й режисура анімаційного фільму зокрема – та професія, якій навчатися можна, а от навчати – ні. Все залежить від самих студентів. Я ділюся з ними своїм досвідом, намагаюся розвинути в них творчу індивідуальність, якщо вона, звичайно, є, щоб вони не втратили свого творчого обличчя, а вони всі, слава Богу, різні.

 

– Ми люди, трохи зіпсовані анімацією. Та є такі фільми, що захоплюють мене як глядача. Найяскравіший приклад, коли я вперше подивився «Їжачка в тумані». Тоді я вже 10 чи 15 років працював у анімації. Думав, що дивитимусь, як це зроблено. За півтори хвилини фільм мене так захопив! І вдруге, і втретє, і вчетверте фільм захоплював мене як глядача. Це відбувається, коли фільм дійсно є твором мистецтва. Переважну ж більшість фільмів я аналізую.

 

– Намагаюся. Я йому подарував диск із 15-ма своїми фільмами. Прагну йому розтлумачити, що добре, що погано, але так, щоби не тиснути на нього. Подарував йому олівці й фарбу. Він каже: «Буду художником-аніматором!», але жодного кроку до цього не робить. Його цікавлять якісь машини, техніка. Я почав малювати, коли мені було 4 роки. Малював карикатури на Гітлера, Гебельса і надсилав батькові на фронт. Потім уже навчався в художній школі.

 

– Мій перший фільм із сипучих матеріалів називається «Компромікс» – про боротьбу Білого й Чорного. Припинивши боротьбу, Чорне й Біле змішувалися й утворювалося сіре болото. Таку боротьбу було зручніше передати на сипучих матеріалах. Тож я взяв вугільний порошок і звичайну сіль. У «Засипле сніг дороги» виникла ідея сипати сіль, покадрово знімаючи, як іде сніг. Окрім солі використовував підсмажену манну крупу, каву. Також брав порошок «Карболонг», що застосовується як абсорбент.

 

– «Страна Считалия» – мультфільм як для дітей, так і для дорослих. Робити фільми й писати книги для дітей навіть складніше, ніж для дорослих. Дитячий світ – окремий світ, у ньому треба жити органічно. А стати навколішки, щоби бути на рівні з дитиною – з цього нічого не вийде. Із дітьми треба розмовляти, як із дорослими, але зрозумілою їм мовою.

 

– Ой! Стільки не живуть [сміється]. Скоро буде 48 років. Я не думав, що працюватиму в анімації. Починав малювати разом із Давидом Черкаським, Володимиром Дахном. Коли не було роботи, їздив працювати на замовних фільмах до Польщі, Болгарії. У 90-і роки навіть робив ескізи реклами якихось фарб, яка була розміщена на тролейбусах і трамваях.

 

– «Засипле сніг дороги» було фізично важко робити. Увесь час на ногах за верстатом: треба насипати той матеріал, стати на драбинку, подивитися в окуляр, натиснути кнопку, насипати, знов зняти. Окрім фізичного навантаження, це ще постійна концентрація уваги. Втратив увагу – щось не те зняв, треба знову знімати кадр. Теніс теж потребує великої концентрації уваги. Втратив увагу – програв. І це, мабуть, допомагає.