Мало знайдеться на телебаченні програм, які існують довго практично не змінюючись. До недавнього часу програма “3х4” залишалася такою, що оселилася в минулому. Здавалося, що це щось традиційне і стале. Від чого не можна очікувати несподіванок. Тема – кумедне, вихоплене з життя самими глядачами, – виявилася нецікавою всім, окрім цієї програми. Ця квазімонополістичність на тлі розігруваних камер сміху і припорошених пилом часу іноземних аналогів, здавалося, додавала програмі впевненої сталості. Цей спокій вів до одомашнення. Власне, програма, переживши хіба що трансплантацію з ICTV до Нового каналу, видавалася чи не наріжним каменем українського розважального телебачення. Таким собі непоказним елементом, який фактом свого існування виправдовує той бруд, що його називають гумором. (До певної міри, будучи водночас і його джерелом, і його запереченням.)

Розпочавши із запозичення іноземних кумедних сюжетів, програма доволі швидко перейшла виключно на українське наповнення, демонструючи відео з наших весіль, наших танців, з нашими дітьми та нашими домашніми тваринами. Демонструючи наше життя. На відміну від більшості телевізійних програм, “3х4” за своєю природою не була передачею виключно київською. Вона була українською. Її герої – люди прості. Місця дії – провінційні міста, обласні центри, селища міського типу.

Анатолій Дяченко вів програму “3х4” чи не завжди. Своєю богатирською фігурою в блискучому (в прямому розумінні цього слова) піджаку новоруського стилю він органічно вписувався в цю Україну, невимушено і природньо промовляючи разом з переможцями програми “Знімаймося, бо ми того варті”. Здавалося, ніщо не може перешкодити його існуванню в просторі програми. Банальне, хоч і непросте, завдання слугувати прокладкою між сюжетами, надавати короткий перепочинок глядачеві, щоб той не стомився від сміху, він виконував професійно і впевнено. Звично. Хоч і в нього розмови з переможцями викликали певні (вирішувані) проблеми: надто велика прірва між сценарним гумором і логікою простої (нетелевізійної) людини.

Відсутність лоску в передачі була органічною. Не можна зверхньо сміятися над українською реальністю: бідністю, невлаштованістю, так би мовити другим планом кумедних сюжетів. Природній сміх може існувати лише на рівних. Раніше “3х4” сміялася і над собою. Бо була частиною того життя. Нашого життя.

Новий сезон програма розпочала в новій студії, з новим ведучим. Замість Анатолія Дяченка нині програму веде Геннадій Попенко, відомий за своєю роботою на Новому каналі ведучим прогнозу погоди, але головне – програми “За гроші”. Програма “За гроші” є повною протилежністю “Найкумеднішого домашнього відео”. Вона дає можливість столичній молоді заробляти, виконуючи нібито смішні (рідше – принизливі) завдання, які знімаються на камеру. Це перевірка влади грошей над людиною, це перевірка людської гідності, це перевірка людської самооцінки, грошової оцінки. Це цинічно і не смішно. Тут забагато капіталізму і Америки. Здається, програму “3х4” хочуть підтягнути до цього рівня.

Геннадій Попенко стоїть на сцені у фраку з метеликом. Його широка усмішка і бурхливий оптимізм чітко дають зрозуміти, що це програма розважальна. Що треба сміятися. Ба навіть реготати. Бажаючи, в той же час, не лише приємних вражень, але й перемог. Перемога в конкурсі на найсмішніше відео надасть щасливцю цілих 50 000 гривень.

Це не йде в жодне порівняння з футболками, кашкетами чи фотоапаратами, що їх дарували (і продовжують дарувати) трьом фіналістам щотижневих програм. Омріяні гроші – це суперприз. Він буде розіграний серед переможців-тижневиків у суперпрограмі. Не скоро.

Це має підштовхнути всіх розігрувати й фільмувати кумедні сюжети, надсилати їх. З метою досягти фінансового успіху. Продати хвилини своєї радості замість того, щоб поділитися ними. Щоправда, перша нова програма виявилася доволі беззубою в плані нових сюжетів (та й “титульний спонсор” у передачі залишився той самий, сказати б, невибагливо-небагатий). Але щось підказує – це лише початок.

Це логічний перехід. Заміна Анатолія Дяченка на Геннадія Попенка – крок на користь еволюції. Важкі й холодні офісні хмарочоси змінюють старі будівлі, зведені для людей, замість невеликих магазинів виростають бундючні супермаркети. Це крок від розгардіяшу перехідного періоду в бік чітких стратегій і правил дій. Подалі від країни, якою вона є. Від реальності. У бік залакованого. Неприємно-телевізійного. Молодість, впевненість і атлетизм “за гроші” замінили щирий український сміх немолодої вже людини, яка полюбляє розповідати анекдоти. Це суто західний шлях. Шлях майбутнього.

Це цілком природньо. Але природньо – не значить весело.