Трапила нам якось до рук збірка творів модного на початку ХХ сторіччя публіциста, такого собі Симона Петлюри (Київ, Видавництво “Дніпро”, 1993р.) Дуже мало політики і несподівано багато критики, у тому числі літературної. До нестями цікаве читання. І одночасно страшенно несподіване, особливо для нас, споживачів сучасної публіцистики.

Найбільше враження справив загальний тон публікацій, який на сьогодні виглядає нереально поважливим. Коли автор сподівається, що його “скромна думка” знайде відгук серед читачів, а зауваження стануть у пригоді автору, перед очима сам собою малюється образ непротивленця злу насильством або протестантського проповідника. Невже це той самий Петлюра, головний військовий ідеолог УНР? Бути не може!

Та ні, той самий героїчний Симон Васильович. І портрет схожий. То у чім же справа? Вже хто-хто, а він не повинен був нітитися перед письменниками, а тим більше читачами. З вершин своєї особистості цей велет мав би як мінімум кидати разючі блискавки, а він вибачається, наче провінціал, який трапив на сцену під час творчої зустрічі зі столичним автором.

“Що ж із ним сталося?” – замислилися ми. І почитавши трохи далі, раптом зрозуміли. Це не з ним сталося. Це з нами сталося. Ми надто звикли до сучасних українських стандартів публіцистики. І зіпсували свій смак.

На всю збірку ми не знайшли жодного випадку прояву зневаги до об’єкта критики. І знаєте, як не дивно, але Симон Петлюра чудово обходився без цього найрозповсюдженішого сьогодні прийому. Навіть у полеміці зі своїми лютими противниками.

Для закріплення враження ми одразу ж пірнули у хащі сучасної критики. (“Детектор медіа”, “Книжковий огляд”, “Дзеркало тижня”, “Книжник-Ревю”, “Критика”.) І переконалися у тотальній зневазі наших публіцистів до творів, а найчастіше і творців, які мали нещастя потрапити їм на язика.

Сьогодні в українській критиці панують дві школи – російськомовне цідіння слів “через губу” київського розливу і галицьке україномовне “пхекання”. Мусимо зауважити, що представники обох напрямків у масі своїй страшенно одноманітні. Та воно й не дивно. Бо жовч, яка потоками ллється з-під їхніх пер – не дуже добрий каталізатор творчого процесу.

Звідки це взялося? Може, наші критики досягли якихось космічних творчих висот? Може, їхня тотальна зверхність спирається на створені власноруч геніальні романи, передачі, кінофільми? Мовляв, от ми зробили, а вам – слабо?

Тоді прохання ці досягнення оприлюднити. А поки це не зроблено, будемо вважати, що об’єктивних підстав для зверхності у більшості українських критиків нема. Хоча, чесно сказати, людина, яка хоч щось путяще за своє життя створила, дуже рідко вживає зневажливі інтонації. Бо знає, що для творчої особистості необґрунтований скепсис або зверхність – це удар нижче пояса, на який можна відповісти хіба таким самим ударом.

Пліч-о-пліч зі зневагою сторінками української критики бадьоро крокує іронія. Що й казати. Цю нивку наші публіцисти зорали дуже ретельно. Деякі їхні пасажі дійсно смішні, виглядають літературно зграбно і навіть привабливо. Але біда в тому, що зворотнім боком іронії завжди є відстороненість. Людина, яка щиро співпереживає, може вихваляти, може лаятися. А от іронія свідчить хіба що про байдужість – байдужість критика до явища або проблеми, про яку він пише.

Із сумом маємо констатувати – ми зрозуміли, чому українських публіцистів здебільшого нудно читати. Творчість байдужої людини має дуже мало шансів захопити увагу. А передозування іронічних прийомів швидко викликає алергію навіть у найтренованіших читачів.

До речі, про читачів. Як ви гадаєте, для кого пишуть наші критики? Ми, чесно кажучи, цього зрозуміти не можемо. Для пересічних “споживачів культури” їхня продукція не годиться. Із більшості критичних статей неможливо зробити головного висновку – чи варто мені, скажімо, Іваненку Петру Пилиповичу, читати згадану критиком книжку чи дивитися фільм. Ні, хвалять його чи ганять, зрозуміло. Але які критерії?! Може, те, що не подобається критику, для мене – самий цимєс. Із критиком особисто мало хто знайомий, а критеріїв оцінки чи то співставлення із загальновідомими культурними константами годі й шукати. Українські публіцисти єдиним і останнім інструментом дослідження сучасної культури вважають свій особистий смак. Інструмент, звичайно, хороший, але абсолютно неконвертований. Про що може свідчити те, що Василю з Умані подобається його сусідка Люда? Про невибагливість Василя чи про красу Люди?

З іншого боку, авторам від дописів сучасних критиків користі теж зовсім мало. Які висновки можна зробити з критичних статей, крім згаданого – сподобалося чи ні? Які корективи вносити до наступного твору? Орієнтуватися на смак цього критика чи іншого? І який у нього смак? Звичайно, все це за умови, що ти зумів проковтнути зневагу і скепсис, які гострими лезами стирчать із кожного слова й боляче штрикають самолюбство навіть найзагартованіших творців.

Для кого ви пишете, шановні критики?

А ще спитаємо – навіщо?

І одразу запропонуємо гіпотезу. Більшість сучасних українських критиків просто не досить добре вміють робити свою справу – писати рецензії. У першу чергу, не розуміють соціальної та культурної ролі критики як такої. А й справді, звідки їм? І хіба вони винні? Ніхто ж не вчив, бо школи критики в Україні не існує, та і як їх учити, якщо всі від народження уже є геніями. Звідси і погорда, зневага до творців і творів, скепсис та іронія. На флоті матросів, які прослужили півроку, раніш називали “черпаками”. Саме “черпаки”, прикриваючи свою недосвідченість, розмовляють через губу, удають із себе морських вовків і активно роздають шалбани новачкам, самоутверджуючись таким немудрящим чином.

Мусимо констатувати – українська критика небезпечно хвора на синдром “черпака”. Переконані у своїй геніальності, але не маючи досить професіоналізму, публіцисти бояться бути щирими і вимушені ховатися за мурами скепсису та іронії. І найяскравішим доказом цього слугує повна відсутність в українських ЗМІ якісної позитивної критики.

Так, саме позитивної. Бо лаятися легко. Наша сусідка Ліда, не маючи жодної освіти, вміла скандалити так, що у нас, тоді ще школярів, роти відкривалися від захвату. І образність лайки, а також гучність голосу були тим більшими, чим дальшою відстань до об’єкта, так би мовити, критики.

А от випадків такого ж гучного вихваляння ми чомусь не змогли пригадати. Та воно й зрозуміло. Хвалити значно складніше, ніж лаяти. Тут просто “сподобалось” не піде. Тут подавай конструктив, світогляд, образи подавай, літературний чи культурологічний аналіз. А нема. Не володіють цим арсеналом вітчизняні публіцисти. І у позитивні рецензії завбачливо не лізуть.

До речі, тут треба відзначити ще один, досі не згаданий нами напрямок критики. Позичивши образ у київського письменника Володимира Арєнєва, скажемо так: прихильники цього напрямку використовують чужий твір точно так, як стриптизерки – жердину. Спираючись на нього, вони демонструють нам свою красу. Тут змагаються за правилами – хто більше незрозумілих культурологічних термінів знає і хто мудріші асоціації, нібито навіяні твором, вигадає. Так відгукуються про видання класиків та закордонних авторів, але від того рецензії не стають ані цікавішими, ані кориснішими.

Звичайно, ринок українських публіцистів повинен мати винятки з описаних нами стандартів. І ми чесно такі випадки шукали. І знайшли. Поки що один такий випадок. Він має ім’я Сергій Грабовський. Шукаємо далі. Хто знає  відгукніться.

Ми уже бачимо мудру посмішку читача і чуємо вигук: “Ага, знову автори образилися на те, що їх розкритикували”. А от і не вгадали. Зараз ми виступаємо не як автори, а як працедавці. Бо готуємо до виходу відроджену нами газету “Друг читача”. Її передплатники – звичайні українські читачі, і більшість їх живе у невеличких містечках та селах. Цим людям потрібна корисна критика, тобто така, з якої можна зробити висновок  яку книжку купляти. А саме такої критики на українському ринку катма. І ми не можемо навіть показати потенційним авторам зразки і сказати: “Роби так само”. Бо нашому читачеві потрібна зовсім не реклама, не скепсис і не хизування ерудицією, а нормальна прагматична критика.

Наостанок хочеться висловити сподівання, що наші скромні думки стануть у пригоді якщо не критикам, то хоч би редакторам, і процитувати улюбленого вже Симона Петлюру. У статті “Критика чи деморалізація” він пише: “… журналістика… вимагає поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб”. І скажіть, що він не правий! Лишається тільки додати, що “поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб” вимагає також і решта української культури, яка не входить до місткого поняття “журналістика”.