Нам здається, що зацікавлять читачів і портрети політиків-вихідців із цього регіону, які, власне, і стали батьками так званого „донецького феномену”. Сьогодні наш кореспондент розповідає про деякі подробиці – офіційні та неофіційні – з біографії Володимира Щербаня.

Володимир Петрович Щербань – фігура унікальна навіть для України. Феномен “ВП” (так його звали в Донецьку) ще довгий час буде об’єктом пильної уваги істориків та політологів. Основною його рисою було служити відразу декільком господарям. І слід зазначити, що це двічі (чи то тричі) губернатору доволі добре вдавалось.

Проте останні події, пов’язані зі створенням на базі трьох вузів Сумського Національного університету, стали кульмінацією політичної кар’єри Щербаня. Опозиційні сили спочатку Сумщини, а потім і всієї України, відразу пов'язали цинічну поведінку Сумської влади і правоохоронців з "донецьким" стилем і донецькими коренями губернатора. "Тепер по області, що патронує донеччанин Щербань, пересування в пішому порядку заборонене. Це пряма диктатура", – зробив висновок в інтерв’ю "Українській правді" народний депутат з "Нашої України" В’ячеслав Кириленко. Саме він був в епіцентрі подій, пов’язаних з нападом сумської міліції на колону студентів, що пішки здійснювали похід на Київ. Цілком зрозуміло, що сумський “бєспрєдєл”, вдарив по іміджу Донбасу, і головне – по донецькому кандидату в президенти Вікторові Януковичу. Лідер комуністів Петро Симоненко назвав дії сумської влади "правилом хазяйнування Щербаня на Сумщині, як до того – у Донбасі".

Але за цими драматичними подіями майже ніхто не спробував висвітити роль самого В.Щербаня. Можливо, єдине дослідження було зроблено Сергієм Гармашем на інтернет-сайті “Остров”.

Офіційна біографія Щербаня твердить, що трудовий шлях він почав у 17 років учнем слюсаря цеху точного лиття Донецького заводу "Точмаш". Там, з перервою на армію, працював до 1972 року. Неофіційна ж стверджує, що ВП мав по малолітству проблеми з міліцією, проте, на відміну від Януковича, його справи до суду не доходили. Наскільки це відповідає дійсності, перевірити сьогодні важко. Авторові цих рядків немало розповідали про “буремну” юність майбутнього губернатора жителі с.Піски Ясинуватського району Донецької області. Але офіційних підтверджень тому не було.

Тому проблем зі вступом до Донецького інституту торгівлі у демобілізованого з лав Радянської Армії абітурієнта не виникло. Відтак усе його життя було зав’язане на торгівлі. Торгував ВП усім: товарами, покровителями, союзниками... Він легко зраджував, як це сталось останнім часом з “Нашою Україною” та Віктором Ющенком. Свого часу він легко відрікся від виборців Донецької області, які обрали його головою облради. Заради губернаторства в Сумах відмовився від виборців Будьонівського виборчого округу, поступившись місцем у Верховній Раді Раїсі Богатирьовій.

Будучи з 1990 року депутатом Донецької міськради і головою комісії з товарів народного споживання, торгівлі і послуг населенню, він до 1992 року паралельно продовжував перебувати на посаді директора донецького універсаму "Україна". Наприкінці 1992 року Володимира Щербаня підтягнув до себе новий голова Донецького міськвиконкому Юхим Звягільський, призначивши Щербаня своїм заступником. Він віддає йому всю торгівлю шахтарської столиці. Втім, особливо теплих взаємин у Щербаня зі Звягільським не виникло. Останній не жалував свого заступника, мабуть, відчуваючи, на що він здатний, а той відповідав ледь прикритою неприязню. Проте публічно демонстрував єдність з шефом та відданість йому... Доти, поки проти “Фіми” не виступив Кучма. До того часу Володимир Щербань уже встиг (не без підтримки мера) створити в Донецьку практично міського монополіста у сфері торгівлі – ОАО "Дело Всех". Пояснювалось створення цієї структури необхідністю залучення засобів на фінансування інвестиційних проектів асоціації донецьких підприємців "Дело Всех", також створеної Щербанем.

До 1996 року, коли Володимира Петровича зняли з губернаторської посади, “Дело всех” процвітало в донецькому регіоні. У 2001 році ОАО було ліквідовано, за офіційною версією, “оскільки з 1998 року воно не приносило прибутку”. Та насправді саме в цей час у Донецькій області почалась “зачистка” від Щербанівських структур. Як повідомляла одна із газет, яка знаходиться під контролем Ахметова, “донецькі” навіть виїздили в Суми та добре побили губернатора, в якого родичі в області жили „не по понятіям”. Тоді прес-служба Щербаня оперативно заперечила ці події. Наскільки була правдивою ця інформація – невідомо. Та прохолодне ставлення до ВП у Донецьку збереглось. Йому було відмовлено в приєднанні до проекту “Партія регіонів”, потім не допустили в блок “За єдину Україну”.

Та тому передувало чимало подій. У 1994 році Кучма вперше стає Президентом України, а Щербань – головою обласної ради. З цього часу їхні долі нерозривно зв’язані, і в молодого губернатора з’явився новий господар... Хоча сам ВП про те, мабуть, і не підозрює. У перші роки губернаторства область на Кучму особливо не зважала, а в пресі вважалось правилом доброго тону дати штурхана “Рижому”. Тим більш, що Кучма одержав всього 52% голосів виборців України, і якби його не підтримав Донбас, то не бачити б йому президентського крісла. А от за Щербаня проголосували 61,1% виборців Донецької області.

„Початок липня 1994 року – перемога "солодкої парочки". Але парувались не Щербань і Кучма, а Щербань і Щербань – Євгеній і Володимир – однофамільці, друзі і колеги. Втім, мені немало говорили в донецьку, що справжнім губернатором в області Був Євгеній Олександрович, а не Володимир Петрович. Та все ж треба сказати, що обоє виграли вибори у Верховну Раду, і обоє – вибори губернатора. Тобто, губернатором, звичайно, був один із них, але усі знали, що Євгеній Олександрович мав необмежений вплив на Володимира Петровича”, – пише в „Острові” Сергій Гармаш.

Втім, у ВП та Леоніда Кучми було й багато спільного. Наприклад, вони не припиняли говорити про активну боротьбу зі злочинністю, і навіть проводили публічні акції. Скажімо, прихід Щербаня на губернаторську посаду було ознаменовано тим, що в Дебальцевому було розгромлено наймогутніше в Донецькій області єнакіївське угруповання братів Долідзе. (Злі язики подейкують, що нинішній прем’єр мав безпосередній до них стосунок.) Операцією керував заступник прокурора області Валерій Куркулів (нині прокурор Запорізької області). Преса рапортувала про арсенали зброї, захоплених найманих убивць. Та жоден із братів Долідзе не був засуджений. Їх відпустили під підписку про невиїзд, після чого ті благополучно полетіли в Париж. Зате очевидці розповідали, що по дорозі до Дебальцевого тоді пронеслася кавалькада машин іншого угруповання – Ахатя Брагіна, що, нібито, на очах "Беркута" святкувала перемогу над конкурентами. "Справедливості заради потрібно відзначити, що, незважаючи на численні обшуки в офісі Брагіна (а потім Рината Ахметова) у приміщенні колишнього готелю "Люкс", ніяких доказів злочинної діяльності Ахатя Хафисовича виявлено так і не було, тому називати його злочинним авторитетом, як це прийнято в пресі, можна дуже умовно. А от те, що він був дуже впливовим у Донецьку людиною, – безперечно, і цей фактор, безумовно, впливав на становлення В.Щербаня. Саме в його правління Донецьк був центром кримінальних розборок та замахів. А замахи здійснювались переважно саме на Брагіна і його оточення, у тому числі й на заступника – Рината. Це по-перше. А по-друге, Володимир Петрович сам чудом врятувався від смерті, не приїхавши 15 жовтня 1995 року на матч "Шахтаря" із сімферопольською "Таврією". У той день на стадіоні "Шахтар" вибух у шмаття розірвав президента ФК "Шахтар" А.Брагіна і ще дев'ятьох людей. Як пише у своїй книзі "Злочинці і злочини" Олександр Кучинский: "Очікувався приїзд на матч і губернатора Донецької області Володимира Щербаня". Цікаво, що пізніше, на одній із прес-конференцій, Євгеній Щербань заявив, що убивство Брагіна було помилкою – вибух, нібито, призначався Євгенію і Володимирові Щербаням. Алі Щербань чомусь не приїхав" (інтернет-видання "Острів").

Про порядки в області доволі наочно розповів в інтерв'ю "Приазовскому рабочему" від 14 червня 1996 року мер Маріуполя (зараз заступник мера Києва) Михайло Поживанов.

"...усе частіше я став зауважувати спроби з боку губернатора перепідкорити ті чи інші галузі міста у своїх корисливих інтересах, перерозподілити існуючі ринки і роботу підприємств не на користь маріупольців, а чисто на свої прибутки. Я став цьому противитися, заперечувати, що таких зобов'язань я не давав, що буду захищати інтереси міста, городян і підприємств Маріуполя. Результати не забарилися. У листопаді 94-го року я був запрошений для “розборок” у кабінет губернатора. Сидимо, розмовляємо, раптом відкриваються двері, входить народний депутат Євгеній Щербань, сідає навпроти мене і безапеляційно заявляє буквально наступне: "Пацан, ти що, вважаєш себе самим розумним? Запам'ятай: є людина – є проблеми, немає людини – немає проблем. Для нас 9 грамів свинцю абсолютно не шкода, і це дуже дешево коштує".

– А губернатор?

– Губернатор промовчав, і я це зрозумів як пряму загрозу моєму життю. Тим більше, що після цього мені було сказано: "Будь ласка, якщо ти такий розумний і хочеш цілком керувати містом, керуй, бери його у свої руки, але 5 мільйонів доларів на місяць нам, на наші витрати". Я, звичайно, не погодився і попередив, що я не настільки багатий, як вони, але як що-небудь станеться зі мною чи моєю родиною, грошей вистачить, щоб із ними розрахуватися. Після цього вони свої домагання призупинили, була спроба знайти компроміс, мовляв, ми погарячкували, ми в алегоричному сенсі усе говорили. Я завжди розумів, що поганий мир краще, ніж гарна війна.

– І як довго тривало це перемир'я?

– Улітку 1995-го викликає мене губернатор у зв'язку з висновком про соціально-економічні контракти з керівниками і говорить: "Від тебе потрібно не підписати контракт із директорами "Азовсталі" – Буляндою, "Азовмаша" – Антифєєвим, порту – Штепою, АМП – Бандурою і судноремонтного заводу – Ільїним. Я говорю: "Ці підприємства нормально працюють, я такого робити не буду". Потім почалася кампанія з перерозподілу газового ринку. У наказовому порядку мені було сказано, щоб 28 підприємств переуклали свої договори замість "Ітери" на "Індустріальний союз Донбасу", засновниками якого є комерційні структури, наближені до губернатора. Підрахувавши, що маріупольські підприємства при цьому втрачають 1,5 млн. доларів, я відмовився, і в лютому почалося наступне: якщо ти не будеш робити те, що тобі говорять, ми дамо команду правоохоронним органам, і тебе вивернуть навиворіт. От вам і підґрунтя сьогоднішніх справ, особливо активно розгорнутих після того, як ми не прийняли бюджет, пропонований обладміністрацією, виступили проти нього і на обласний, і на міський сесіях.

– А позицію прокурора міста ви з'ясовували?

– Я вам наведу такі факти. Восени, ще до того, як була зроблена заміна прокурора міста, мені Євгеній Щербань сказав: "Ми ставимо свою людину для того, щоб у місті ми могли свої питання вирішувати. Проведе прокурорську перевірку по Булянді, вирішить, щоб на завод повернувся Ремпель, якому придумають на комбінаті якусь посаду, а потім він стане директором. Булянду ж ми протягом року заберемо". Дійсно, через півмісяця з'являється Васильченко. Незабаром повернувся на "Азовсталь" опальний начальник рельсобалки Ремпель. І я сьогодні анітрошки не здивуюся тому, що прокурор міста до завершення слідства, до суду дає великі інтерв'ю в газетах, де засновником є фірма "Люкс". (Це про газету “Донецкие новости”. – В.Г.)

– Що належала покійному Аліку Греку?

– Так, її засновником був загиблий від вибуху на стадіоні "Шахтар" Алік Грек, чи Олександр Брагін (Ахать Брагін. – В.Г.), друг Євгенія Щербаня".

Якраз за правління Щербаня розвернув на повну потужність свою діяльність і сумнозвісний “сірий кардинал” області – Олександр Гурбич. Це тоді вперше було введено цензуру на публікації, спрямовані проти губернатора. Більш того, було почато створення культу особи губернатора. Сьогодні все це дійшло до гротеску стосовно Віктора Януковича. Саме в ті роки, за визнанням самого Олександра Гурбича, він створив свій перший медіа-холдинг: "Я визнаю – перший медіа-холдинг я створив 10 років тому, створивши асоціацію "Донбасс-полипресс", куди увійшли всі газети, засновані органами влади Донецької області. І на сьогодні їх 61" (січень 2002 року, інтернет-видання „Острів”).

Тоді ж почалось сходження на Донецький олімп наступника Гурбича – Володимира Демидко. Сплив він несподівано наприкінці 1994 року на посаді заступника голови Донецької обласної організації Ліберальної партії. Саме йому належить ідея адміністративного тиску, спрямованого на примусову передплату партійної преси (що пізніш вилилось у примусову передплату на орган ОДА, газету “Жизнь”). Ця ідея в той час не увінчалась успіхом, тому що ліберали вперто не бажали ані передплачувати, ані читати партійну пресу. Старі члени ЛПУ розповідають про те, що бували випадки, коли цілі організації вимагали усунення Демидко не лише з посади, але й із партії. Та не дивлячись на це, він вперто йшов наверх, опираючись на Щербаня. У 1998 йому вдалось усунути Миколу Загоруйко та очолити обласну організацію ЛПУ. Тоді ж він доволі вдало перескочив до команди нового губернатора Віктора Януковича і став спочатку начальником управління внутрішньої політики, а після від’їзду Гурбича в Київ зайняв його посаду – заступника голови ОДА.

У листопаді 1995 року Євгеній Щербань, виступаючи в Донецькій обладміністрації, визнав необхідність створення політичної бази Донецького регіону: "Треба привести більшість наших однодумців у парламент. Щоб пройти більшістю в парламент, необхідна консолідація всіх прогресивних сил суспільства для досягнення кінцевої мети, мети створення середнього класу, класу власників. Найбільше повно і вичерпно виражає ці задачі і цілі Ліберальна партія України, під гаслами якої ми і повинні прийти на вибори".

Ліберальна партія України від самого початку створювалася як партія “донецької групи”. Установчий з'їзд ЛПУ відбувся відразу після ГКНП, у вересні 1991 року в Донецьку. Створив її молодий донецький бізнесмен, як говорять, родич тодішнього керівника Російського парламенту Руслана Хасбулатова – Ігор Маркулов. Саме донеччани стали основою партії, і саме в Донецьку визначалася її політика. У той час партія була надзвичайно амбітна і ставила за мету здобуття влади не лише в регіоні, але і в Україні. Її конкурентом була лише партія “червоних директорів”, очолювана Валентином Ландиком, – Партія труда.

Маркулов поставив завдання здобути більшість у Верховній Раді вже у 1994 році. Та, будучи радником Прем’єр-міністра Леоніда Кучми, він виявив недалекоглядність – після відставки шефа продемонстрував щодо нього неповагу і навіть певну зарозумілість. Коли Леонід Данилович публічно оголосив про створення “блоку у складі Кучми, Гриньова та лібералів Маркулова”, останній заявив про свою самодостатність та зауважив, що не вступав у блоки ні з ким. Як писала тоді “Жизнь”, партія зазнала "приголомшуючого провалу на виборах усіх рівнів".

Після недовгого періоду керівництва партією Олега Соскіна, який був противником федерального устрою та Співдружності незалежних держав, було вирішено не брати стороннього лідера, а віддати партію Володимиру Щербаню. Задекларований II з’їзд ЛПУ перенесли з осені 1995 на весну 1996, а Володимира Ланового, який вважався наступним лідером, змусили вийти з партії.

Саме тоді за ініціативою Гурбича та Демидко всі регіональні газети заповнились листами трудових колективів, трудящих, селян і інтелігенції, що Володимир Петрович повинен очолити ЛПУ. Незабаром той "підкорився" "волі народу" і навесні1996 року очолив партію. Це й стало причиною незадоволення й ревнощів Кучми. Кучма знав, що Євгеній Щербань в одному з інтерв’ю заявив, що Володимир Щербань стане Президентом України. І тому було немало підтверджень. У 1996 р. Володимир Петрович очолив депутатську фракцію "Соціально-ринковий вибір", в яку ввійшли також такі впливові політики, як Леонід Кравчук, Євгеній Щербань, Олександра Кужель, Віталій Масол, Геннадій Васильєв, Михайло Чечетов, усього – 32 депутати.

Зрозумівши, що Щербань зазіхає на його місце, Кучма несподівано в липні 1996 підписує Указ про його усунення з посади голови ОДА. За ним було усунуто всіх заступників за винятком Омельченка, що створював Аграрну партію в області, та щойно призначеного Третьякова. Проти донецького бізнесу почались репресії.

Загибель Євгенія Щербаня була також цілком закономірною. Він перш за все заважав Кучмі. Тим більш, що почав забагато розповідати про корупцію у вищих ешелонах влади журналістам. І лише після смерті Щербаня, через два тижні, вийшов на публічну арену Ринат Ахметов як президент ФК "Шахтар". А Володимир Щербань врешті зрозумів, хто в нього справжній господар.

А тим часом у Ліберальній партії виникла змова проти ВП. На чолі змови стояли депутати Верховної Ради, а її активними членами були нинішні спільники Януковича, в тому числі Михайло Чечетов і Олександра Кужель. Тоді Щербань утримав партію. Його підтримали регіональні осередки, яким просто обридла політика диктату з боку народних депутатів. Після вигнання з партії "розкольників" у політвиконком ЛПУ від Донецької області увійшли лише віддані Щербаню люди, серед яких були такі відомі нині діючі політики, як нардеп Ігор Шкіря і керуючий справами Кабміну, людина, особливо наближена до Януковича, – Станіслав Скубашевский. Але це стало початком кінця ЛПУ, що відтоді перебуває в стані політичної коми. Недовгий шлюб з Партією труда привів до поразки на виборах 1998 року. Потому, в листопаді 1998 року, регіональні організації провели 5-ий з’їзд партії і виключили з неї Володимира Щербаня, пізніш створивши альтернативну ЛПУ(о).

Володимиру Щербаню нічого не залишалось, як іти на поклін до Кучми. І “Данілич” у 1999 році пожалував екс-губернатора Сумською областю. Про його перебування на Сумщині можна написати справжній детективний роман. Та хай цим займеться Михайло Бродський. Розповідають, що коли Суми не встигали замостити тротуарною плиткою виробництва підприємства, що належить родичам губернатора, то святкування дня визволення міста від фашистських загарбників перенесли. Покірні історики “розкопали”, що Суми визволили дещо пізніше, якраз тоді, коли скінчились роботи. Про те немало писала донецька та київська преса. Що ж до постійних фальсифікацій виборів, то Суми впевнено наздоганяють Донецьк.

Із 2002 року справжнім хазяїном сумського губернатора став всесильний глава президентської Адміністрації. Акція студентів, що протестують проти об'єднання трьох своїх вузів у Сумський Національний університет під керівництвом глави місцевої СДПУ(о), перетворилася на політичний скандал. Адже навіть рішення судів, якими прикривалася сумська, а потім і полтавська влада, не пояснювали: чому, власне, громадяни України не можуть йти по дорогах України в столицю України?

Цікаво, що офіційна влада довго ігнорувала подію, що стало топ-новиною всіх опозиційних і не тільки опозиційних ЗМІ. Основним уособленням цієї негарної влади виявилися двоє "донеччан" – В.Щербань і В.Янукович... Віктор Медведчук, як завжди, залишився за кулісами. Він знову досяг свого: дискредитація донецьких виявилась повною, а Янукович та Щербань самовіддано проковтнули живця разом з гачком. Повторилось те, що й із Мукачівськими подіями: напаскудили „об’єднані”, а підтерли “донецькі”. У Мукачеві – Генпрокурор Васильєв, а в Сумах – Сам “єдиний від влади” Янукович. Адже не секрет, що саме він дав Щербаню наказ розправитись із студентами. У всякому разі, про це всі пишуть та говорять. А справжній диригент за кулісами потирає руки.