Коли Україна увійшла у Другу світову війну? Коли почався цей трагічний і героїчний воєнний період її історії? Здавалося б, відповідь самозрозуміла.

Двадцать второго июня,

Ровно в четыре часа,

Киев бомбили, нам объявили,

Что началася война...

Так звучить відома пісня, яку в останні роки чутно і на радіо, і на телебаченні 22 червня. Але – зверніть увагу: нам оголосили, що почалася війна. Те, що було перед цим, офіційна радянська (і сучасна пострадянська) історіографія називає “передвоєнним періодом”. Цікавий виходить “передвоєнний” період, якщо подивитися на нього під оглядом тодішньої долі України.

Отже: у середині березня 1939 року масштабні бойові дії розгортаються на Закарпатті. Обороняючи щойно проголошену Карпатську Україну від військ угорського диктатора Горті, гинуть близько п‘яти тисяч українських юнаків. Тисячі потрапляють у табори. До травня точаться запеклі бої.

Потім – пакт Молотова-Ріббентропа і події, які розгорнулися після його підписання. У 900-тисячному Війську Польському, яке билося у вересні 1939 року з нацистськими й більшовицькими агресорами, 200 тисяч вояків були українцями. За оцінками істориків, кожен десятий з-поміж цих вояків загинув на полі бою чи помер від ран і хвороб у таборах для полонених. Німецькі танки прориваються до Львова; туди ж підходять зі Сходу радянські танки. Вермахт і Червона армія проводять спільні операції проти польських військ. Театром бойових дій, часом запеклих, стають Галичина і Волинь; Правобережна Україна – це оперативний тил “червоних”. Серед червоноармійців, які брали участь у цій війні, українцем був кожен третій (адже Кремль спеціально подбав про відповідний етнічний склад військ Українського фронту і поставив на його чолі Семена Тимошенка). І, нарешті, була ще третя українська діюча сторона у подіях вересня 1939 року. Ідеться про Організацію українських націоналістів. 10 вересня у Дрогобичі, Стрию, Бориславі та інших містах відбулися збройні виступи бойовиків ОУН проти польської адміністрації, але захопити значну територію і проголосити відновлення Української держави тоді не вдалося. Чимало націоналістів, які готували нову спробу проголошення відновлення незалежності України, у перші ж дні “визволення” стали жертвами НКВС. Отож загалом ідеться про перші десятки тисяч українських жертв Другої світової, які загинули вже у вересні 1939 року і про які офіційна Україна, як свідчать факти, не пам‘ятає.

Белоруссия родная,

Украина золотая,

Ваше счастье молодое

Мы штыками защитим...

От ця тогочасна пісня чомусь дуже рідко звучить у нашому ефірі. Як і хроніку тих часів не показує телебачення. Можливо, надто велика кількість згадок про багнети і продемонстрованих танків зруйнують міф про “передвоєнний період”?

Ну, а потім радянський лад на “звільнених землях” розгортається у всій красі. Сотні тисяч депортованих із Західної України до Сибіру, тисячі розстріляних. Мирний період, чи не так?

А далі – так звана “зимова війна” між Совєтським Союзом і Фінляндією. Не менше, ніж 100 тисяч вихідців з України наклали головами у засніжених лісах Суомі на межі 1939-40 років.

Сосняком по откосам кудрявится

Пограничный скупой кругозор.

Принимай нас, Суоми-красавица,

В ожерелье прозрачных озер!

Ломят танки широкие просеки,

Самолеты кружат в облаках,

Невысокое солнышко осени

Зажигает огни на штыках.

От цього, поза сумнівом, дуже своєрідного ліричного шедевру (в якому чесно пропонувалася “допомога” фінам у розправі з “ворогами народу”) зараз ніхто не виконує. А даремно. Адже у пісні “Принимай нас, Суоми-красавица” викладені всі офіційні засади тодішньої радянської геополітики і пропаганди, задля реалізації яких і були покладені трупом чи вернулися додому каліками тисячі і тисячі наших співвітчизників. Але – знову-таки, це буде руйнувати, схоже, досі комусь потрібний міф...

Це все коїлося у Європі. А якщо подивитися на азійські театри воєнних дій, то тут на Халхін-Ґолі упродовж літа 1939 року у складі Червоної армії проти японців воювали десятки тисяч українців. Двоє із них – льотчики-аси Грицевець і Кравченко – стали першими Двічі героями Радянського Союзу.

Теж “передвоєнний період”?

Настає літо 1940 року. Радянські танки рвуться вперед шляхами Бессарабії та Буковини. Висаджуються повітряні десанти. А НКВС “зачищає” оперативний тил. Отже, війни офіційно немає (навіть сам факт війни з Фінляндією Кремль тривалий час заперечував, а стверджував, що “Червона армія надає братерську допомогу Фінляндській демократичній республіці і повсталому фінському народові у боротьбі з буржуазно-фашистською реакцією”) – але до власне Радянського Союзу за неповні два роки приєднані території з населенням понад 23 мільйони жителів, тільки польських вояків узято в полон понад 250 тисяч, а загальний рахунок загиблих під час бойових дій та внаслідок більшовицьких і нацистських репресій українців – бо ж швидкими темпами “зачищається” оперативний тил – перевищує двісті тисяч люду. “Передвоєнний період”?

І тільки через рік після походу Червоної армії до Буковини та Бессарабії німецькі літаки бомбардують Київ. Але буквально за тиждень перед цим бомбардуванням відбувається чергова акція “зачистки” тилу – депортується населення, яке живе біля західного кордону Союзу. Знову жертви, на які влада не зважає. Одночасно починають “чистити” від “ворогів народу” в‘язниці у прикордонних областях (ці акції будуть продовжені після початку радянсько-німецької війни, але почнуть їх напередодні її). Адже Сталін готується до масштабних бойових дій. Правда, до зовсім інших, ніж ті, що розпочалися 22 червня 1941 року – до наступальних і переможних. На цю тему фаховими істориками написані вже десятки книг, в тому числі – і таких, де висловлюється великий жаль, що Сталін не встиг завдати першого удару і принести в 1941 році всі чесноти реального соціалізму країнам Європи, включно із Францією і Португалією.

Так чи інакше, Велика Визвольна війна, запланована Кремлем, не виходить, тож кремлівській владі довелося зробити вигляд, що “раптово” розпочалася зовсім інша війна – Велика Вітчизняна, що СРСР не збирався воювати, що всі народи Радянського Союзу мирно благоденствували, що участь у Другій світовій війні для цих народів почалася тільки 22 червня 1941 року.

А те, що замовлення на пісню “Вставай, страна огромная” і на низку подібних, але менш вдалих творів особисто Сталін дав ще у лютому того ж таки 1941 року, намагаються не афішувати й донині.

Як і те, що участь українців у “Великій Визвольній” передбачена, схоже, була тільки на рівні гарматного м‘яса. Тільки 1942 року, коли Вермахт дійшов до Сталінграда, Кремль дозволив, так би мовити, до вжитку український радянський патріотизм, повернув із таборів Сибіру кільканадцять недобитих діячів українського відродження (включно із Остапом Вишнею), а потім найменував чотири фронти “українськими”. А ще – випросив у Рузвельта місце для УРСР серед співзасновників ООН. Очевидно, все не з великої любові до України, а суто з прагматичних міркувань – щоб українці-номенклатурники (інтереси інших навряд чи бралися до уваги) служили Сталіну з більшою охотою. Мовляв, ось вам за вашу вірність – але не більше.

У свою чергу, вдячна за турботу номенклатура слухняно “забула” про два воєнних роки, впродовж яких зростав мартиролог усіх в Україні сущих – звичайно, не тільки етнічних українців, а і поляків, євреїв, росіян... І ця непам‘ять триває й донині – досить звернутися до мас-медіа. 65-ліття з часу початку найбільшої трагедії в історії ХХ століття – Другої світової війни – обійдене увагою не тільки практично всіма каналами телебачення (якщо зважити на телепрограми на 1 вересня), а й більшою частиною газетних видань. Тимчасом відомо, що війна, витоки і підсумки якої не осмислені елітою, не знайшли адекватного відображення у масовій свідомості, не стали складовою національної пам‘яті та символіки, і полеглі якої гідно не вшановані, – ця війна ще не закінчилася.