Та, як виявляється, все не так.

Після завершення трансляції закриття Ігор одразу ж в ефір Першого національного вийшла програма "Олімпіада. День за днем". Підсумкова, що ніби розставляла всі крапки і стосовно Олімпіади, й стосовно участі українських спортсменів у ній. Багато цікавого почули глядачі в цій програмі. Наприклад, що виступ українських олімпійців не був ніяким успіхом. Бо в Атланті вісім років тому в неофіційному командному заліку наша країна посіла дев'яте місце, а тепер - лише дванадцяте. Здали ми, мовляв, свої позиції. І байдуже, що, за тим самим неофіційним заліком, чистий результат України цього разу вищий - завдяки такій самій, як і вісім років тому, кількості золотих медалей, але більшій кількості срібних. Байдуже, що залік, власне, неофіційний. Головне - як і за радянських часів, треба неодмінно бути попереду планети всієї. Будь-яке місце, окрім першого, є програшем, поразкою й узагалі ганьбою. Спорт - то битва, де держава мусить показати свої м'язи й "поставити всіх на коліна" (реальний вислів журналіста з реальної програми про братів Кличків, що йшла десь улітку). Ані радості спортсменів, ані їхніх заслуг не існує - є лише "командна копилка".

Наступна теза, що привернула увагу (не цитую дослівно): коли гроші на спорт виділятимуться "до Олімпіади" й перед Олімпіадою, то спорт і надалі занепадатиме. Слушно? Ще й як. Від того, що збільшили винагороду медалістам, може постраждати бюджет, а суму винагороди, як можна було зрозуміти, взяли ледь не зі стелі, й ніщо не заважало в такий самий спосіб оголосити її ще в кілька разів вищою. Теж слушно? Безумовно. І - оце так! - серед об'єктів цієї критики був згаданий навіть священний з відомих причин Національний олімпійський комітет! А от далі було сказано: Сполучені Штати, які вже кілька Олімпіад поспіль посідають у неофіційному командному заліку (тому самому) перше місце, дуже зраділи, коли розпався Радянський Союз. От якби скласти всі медалі, отримані спортсменами всіх пострадянських країн, Америка залишилися б далеко позаду! Глядачі мусили, напевне, розплакатися від жалю: таку міцну державу розвалили! Свинюки! А поміж тим, напередодні трапилася мені газета "Факты и комментарии" від 28 серпня. Написано там було, зокрема, й про футбол, про наступний етап Єврокубків. "Учора "Факти" повідомили про те, які місця дісталися київському "Динамо", донецькому "Шахтарю" та московському "ЦСКА" у груповому турнірі Ліги чемпіонів". Уболівайте, українці - особливо за "ЦСКА"! Наприкінці того ж матеріалу, щоправда, простір для вболівання було розширено: до команд, турнірній долі яких було приділено спеціальну увагу, потрапили й санкт-петербурзький "Зеніт", і грозненський "Терек", і венстпілський "Венстпілс", і лієпайський "Металургс", і тбіліське "Динамо". Дарма, що вболівальникам ще з радянським стажем назви принаймні трьох із цих команд не скажуть нічого - бо за часів СРСР їх і близько не було видно у вищій лізі. Головне - широка страна моя родная.

Хоча... Вже звичним стало, коли російських тенісистів українські ЗМІ називають "нашими". Коли коментатори відверто вболівають за росіян. Наслідок? Якраз наступного після Дня незалежності дня на майдані Незалежності я сідав у тролейбус. А поруч зі мною сиділи дівчата-підлітки - майже ровесниці нашої незалежності. "Я люблю закордонну музику, нашу неможливо слухати! Ді-джей Грув - ну хіба то музика?" (Ішлося про відомого російського диск-жокея.) Є така психологічна особливість: усе, що відбувалося до свого народження, кожна людина вважає дуже давнім, таким собі "до нашої ери". СРСР, виходить, для сьогоднішніх юних українців таким не став. Для ровесників української незалежності СРСР усе ще лишається не фактом із підручників з історії, а реальністю. Чи не доклало телебачення до того свою руку?