Візьмімо нещодавню подію - затримання осіб, що їх обвинувачують у здійсненні вибухів на ринку "Троєщина" в Києві. Газета "Факти" від 28 серпня надрукувала шпальтовий матеріал "Вибухи на троєщинському ринку правоохоронні органи вважають за теракт", де написано: "За інформацією правоохоронців, мотивом теракту стала нетерпимість до представників азійських національностей..." Але майже наступного ж дня мотивацію було переграно: за мету теракту тепер уважають дестабілізацію ситуації в Україні. Облишмо зараз питання, яка користь Вікторові Ющенку від дестабілізації - адже, на відміну від, скажімо, Бориса Єльцина, письмовий стіл є для Ющенка набагато звичнішим і зручнішим, ніж броньовик чи танк. За умов спокійного, розміреного плину подій лідер нашоукраїнців почувається набагато впевненіше, ніж під час революцій та вуличних заворушень.

Звернімо увагу на інше. Чому мотив, приписуваний терористам, так швидко змінився? Адже, здавалося б, версія про національну ненависть якомога краще вписувалася в той імідж, який влада намагається створити "Нашій Україні" та її лідерові: імідж націонал-екстремістів, що хочуть зробити Україну етнічно однорідною, "Україною для українців". Чому ж від тієї версії так швидко відмовилися - бодай як від саме версії, однієї з можливостей? Факти свідчать? Але важко припустити, що затримані спочатку зізналися в національній нетерпимості, а наступного дня всі, як один, змінили показання. Так само важко уявити, в який спосіб протягом одного дня став достеменно відомий... так би мовити, ступінь глобальності намірів організаторів вибухів. Важко уявити собі беззаперечні речові докази, які б беззастережно доводили, що метою терористів була не національна помста, а саме загальна політична дестабілізація. Хіба що ті, хто здійснив вибухи, перед терактом захопилися епістолярним жанром і залишили детальні записи щодо того, що, як і, головне, чому й заради чого вони збираються робити. Утім, про те, що подібні записи було знайдено, нічого не повідомляють.

Справа, видається, от у чому. Люди "азійської національності", взагалі-то, в Києві є майже непомітними. Суб'єктами, об'єктами чи причиною масових та гучних національних суперечок вони не ставали. Щодо того, які місця і в яких кількостях вони обіймають на ринках, ніхто, окрім працівників тих самих ринків, не знає й не цікавиться. Поза межами ринків ніякого обурення, та й узагалі ніяких емоцій, це не викликає. Присутність у Києві представників країн Азії не перетворилася на суспільну проблему, що бодай якоюсь мірою хвилювала б громадян. Жодна націонал-екстремістська організація, наскільки мені пригадується, досі не висувала претензій саме до цих етнічних груп мешканців України, коли ці претензії набули б широкого резонансу. Тим часом кожна політична - хай навіть найекстремістська - організація спочатку декларує свої цілі, а потім уже вдається до тих чи тих способів їх досягнення.

Де присутність представників азійських країн справді перетворилася на суспільну проблему, де про це говорять, де тема "осіб азійської національності" набула суспільної гостроти - то це в Москві та інших містах Росії. І що далі на схід, то сильнішою ця гострота є. Саме в Росії лунають перестороги, що, мовляв, азіати витісняють із країни корінних росіян, відбирають у них робочі місця та утискують їх. Організації різної міри національної стурбованості додають туди расові ("жовті", "чорні"), конфесійні ("неправославні", "іновірці") та подібні мотиви. Тож для Москви, як і для будь-якого російського міста, такий мотив вибухів став би потужним детонатором суспільної напруженості. Можливо, став би він таким і для Донецька, чиї мешканці часто живуть більше російськими, ніж українськими реаліями. Для Києва й більшості регіонів України він таким не став і стати не міг. От усе це й змушує поставити запитання: чи не тому й не чути про цей мотив більше нічого, що стала зрозумілою його недоречність, неефективність та невідповідність "місцевим особливостям"?

Інша річ, яка наштовхує на пошуки московського сліду - це назва політичної сили, яка висунула одного з провідних кандидатів у президенти, Коаліція демократичних сил. Самого Віктора Януковича дуже довго згадували в повідомленнях ЗМІ як кандидата від демократичних сил. Якби це було в Росії - було б усе гаразд. Там справжні демократичні сили так і не розвинулися, й найбільшими демократами досі лишається влада - на противагу комуністам, жириновцям та подібним. В Україні прихильники демократії найчастіше не пов'язують це поняття з представниками влади. Бо ніша сил, які заведено вважати демократичними, давно вже не порожня. Що ж до багатьох із-поміж тих, на чиї голоси орієнтується - чи то полює - влада (а отже, на кого мала б справити вирішальний вплив назва провладної коаліції), то для них поняття демократії та демократичних сил існують лише в одному контексті: "Сам демократ! - Від демократа й чую!". Тож тепер набагато рідше можна почути про Януковича як про кандидата від демократичних сил - чи не тому, що і цю помилку цю, нарешті, зрозуміли її автори?

Тільки от немає жодної гарантії, що російські сценаристи українських виборів (якщо, звісно, вони таки існують) і надалі не прозріватимуть з таким самим запізненням.