Пам'ятаючи коментування церемонії відкриття Олімпійських Ігор на Першому Національному (див. статтю вашого автора "В Афінах усе спокійно"), побоювався, що й трансляція церемонії закриття Олімпійських Ігор перетвориться на щось подібне. А ще, чого приховувати – що, приділивши не надто значну увагу персоні голови вітчизняного НОК того разу, тепер телевізійники візьмуть реванш. І, ввімкнувши телевізор, був приємно здивований. Склад коментаторів було дещо змінено. Патетичних вигуків не було. Були чіткі, змістовні, місткі, ненав'язливі коментарі, що ніби переносили глядачів на місце події (принаймні, на самому початку). Навіть про Віктора Януковича згадали лише одного разу – та й то не цілим реченням: щось на кшталт того, що успіх українських атлетів став можливий також завдяки зусиллям Національного олімпійського комітету та його голови Віктора Януковича. У даному разі цілком справедливо й жодною мірою не переборщено. Прискіпливий глядач, звісно, міг помітити деякі огріхи – наприклад, саме того моменту, коли було чути, як президент оргкомітету Олімпіади-04 Їанна Ангелопулос-Даскалакі дякує всім атлетам світу за участь в Олімпіаді та зміцнення взаєморозуміння різних націй та держав, коментатори переконували глядачів, ніби вона у найяскравіших барвах розписує роль Греції. Але то, власне, не така принципова річ – адже буквального перекладу довгої та не такої вже цікавої промови пані президента від коментаторів ніхто не вимагав.

Уже подумки уявлялося, як, прийшовши на роботу, напишу зовсім коротенький – в один абзац – матеріал із єдиним змістом: прогрес очевидний! Аж раптом коментаторів почало дедалі більше зносити на заїжджену доріжку розмов "про взагалі". "У Греції все є, а Греція є скрізь", – чомусь пригадується вимовлена телевізійниками майже афористична фраза. Чи то тому пригадується, що стосувалася вона невідомо чого. Чи то тому, що в такому саме ключі дедалі більше проходив увесь коментар: що на думку спаде – про те й поговоримо, аби тільки Греції стосувалося. Іноді навіть острах брав: а раптом пригадають ведучі російську скоромовку: "Ехал грека через реку", – це ж скільки логічних асоціацій могло в них виникнути! Та ще й нібито спортивних: тут тобі й водні види спорту, й велоспорт-шосе (або навіть трек), і допінг-контроль, що "за руку цап". Теми вистачило б на півгодини щонайменше. Шкода тільки, що враження від побаченого-почутого дедалі більше роздвоювалося: побачене саме по собі, почуте – саме.

Був у церемонії щемливий момент: перед тим, як загасити олімпійське полум'я, дівчина запалила від нього маленький ліхтарик, а від нього вже запалювали свої ліхтарики присутні на трибунах глядачі. Олімпійський вогонь не згас – він лише маленькими ліхтариками роз'їхався з усіма гостями по всьому світу. Що ж нам розповіли? Що дівчинка, яка запалила ліхтарик, живе в дитячому будинку. А далі пішла енциклопедична довідка про систему дитячих притулків у Греції. Що сталося з вогнем, у чому сенс того, що відбувається, – усе це так і лишилося поза увагою.

А потім сталася зовсім позаштатна ситуація. Виявилося, що організатори вистави вирішили після офіційної церемонії згасання олімпійського вогню влаштувати концерт зірок грецької поп-музики. Щоб показати світові (тобто, телеглядачам), що Греція має не лише історію, а й сьогодення, й не лише спортивне. Отут і почалося. От уявіть собі: бачите ви на екрані якусь грецьку панночку з мікрофоном, яка старанно розтуляє рота й ритмічно рухається. І чуєте в той самий час чомусь не спів цієї панночки, а двох дядьків, що розмовляють українською мовою про... казна про що. Скажімо, один із них оголошує: виступає співачка, яку звуть грецькою Дженніфер Лопес. А, Дженніфер Лопес! – відповідає інший. – Так, справді дуже схожа. І далі чомусь розповідає глядачам про Анджеліну Джолі та її прагнення пронести олімпійський вогонь – і так рівно до того моменту, поки згадана панночка зникає з екрану. А панночки, пані та панове змінюють на екрані один одного – в яскравих костюмах, у супроводі завзятих музик, під оплески та пританцьовування публіки. Публіка пританцьовує, – констатують коментатори. Тільки констатують це не отак от, однією фразою, а дуже вже багатослівно та розлого. Так, що ані часу, ані можливості для того, щоб почути й зрозуміти: а чому це, власне, публіка так пританцьовує, що її так завело, – нічого цього глядачам уже не залишається. А ще коментатори розповідають про те, що ми всі вболівали за українських спортсменів, про те, що Олімпіада єднає світ і всі континенти, що наступна літня Олімпіада відбудеться за чотири роки, а зимова – за два, про те, що деякі атлети вже залишили Афіни, та про подібні ж речі, про які з таким самим успіхом може розповісти будь-який школяр, навіть завзятий трієчник. До речі, наголошуючи, що зимова Олімпіада відбудеться в Торіно, можна було бодай в атлас світу зазирнути – тоді, може, з'ясувалося б, що українською це місто зветься Турин, і є воно не якимось там заштатним містечком, а четвертим за розмірами містом Італії, і незнання про нього, плутанина з його назвою не робить надто багато честі. Згадати хоча б плащаницю.

Екзекуція ця – під назвою "Открывает рыба рот, да не слышно, что поёт" – тривала майже годину. Чи не єдиний виняток зробили для героя минулого Євробачення Сакіса Рувоса: півпісні у його виконанні таки можна було почути. Усе решта було заглушене коментаторами. Дякувати Богові, ще не заведено на нашому телебаченні коментувати трансляції концертів як таких. Усе це було дуже схоже на відомий театральний прийом: що казати, коли нема чого казати. Закралася навіть підозра, що коментаторам на УТ-1 платять за кількість вимовлених в ефірний час слів, і саме тому вони так ретельно відпрацьовували свій хліб. Підняті коментаторами теми весь час вичерпувалися, і було очевидно, як гарячково працівники мікрофона підшукують: про що б іще завести мову, аби глядачі не сумували. Виступ Рувоса наштовхнув їх на дуже вдячну тему: Руслана та її виступ на Євробаченні. Тема ця, варто визнати, була надто актуальною під час трансляції закриття Олімпійських ігор.

Отакі речі, поміж іншим, є чудовим тестом на професіоналізм коментаторів. Є така заповідь у медиків (здається навіть, головна): не зашкодь! Цю заповідь варто було б узяти на озброєння й телевізійникам. Адже не важко було збагнути: люди вмикали телевізор для того, щоб зануритися в атмосферу урочистої події, а зовсім не для того, щоб почути голоси улюблених телеперсон. Зірками цього шоу були (тобто, мали бути) аж ніяк не коментатори – це за сценарієм був не їхній спектакль. Їхня функція зводилася до тієї самої, що й функція перекладача: мінімум творчості, максимум непомітності. До чого тут професіоналізм? До того, що головна, мабуть, риса будь-якого (а надто спортивного) коментатора – відчувати момент. Справді: чи була під час концерту на екрані якась картинка, цікава для глядачів сама по собі? Ні. Сцена, люди з мікрофонами, публіка – от і все. Уся інформація, все послання, що його намагалися донести до глядачів автори події, були у звуковому ряді. Тож коментатори мусили б це відчути й зробити єдину річ: припинити розмови, лише іноді, одним-двома коротенькими реченнями вставляючи важливу інформацію, без якої глядачі не обійдуться, – наприклад, хто співає. Натомість цю, концертну, частину трансляції було геть зіпсовано. Українцям не дали жодної змоги долучитися до події світового масштабу.

Тимчасом просто посередині концерту коментатори попрощалися з глядачами, й трансляцію було завершено. Більше ніж за півгодини (чи то навіть майже за годину) раніше від анонсованого у тижневій телепрограмі часу. То що ж, коментатори остаточно зрозуміли, що вести мову їм більше нема про що, і припинили трансляцію? І що, як у них вичерпалися теми, більше нічого цікавого для глядачів не лишилося? Саме таке враження й склалося...