Хто ж ітиме до студентів в наметове містечко, роздивлятиметься і розпитуватиме, якщо за тебе це зроблять люди з телекамерами? Тим більше, що місцева телерадіокомпанія “ВІДІКОН” щодня готує докладні випуски новин, “круглі столи” в прямому ефірі та трансляції засідань обласної ради (причому зміст висловлювань на цих заходах дивним чином співпадає). В екстрених випадках оперативна ТРК може і відзняти документальний фільм про події, які розтривожили місцевий соціум. Тож поговорімо про один такий фільм, зразок “об’єктивності” “незалежних” провінційних тележурналістів – 20-хвилинний документальний фільм “Ми хочемо правди!”.

Червоно-чорна заставка з назвою спливає під скандування натовпу: “Правди! Правди!”. Диктор (самовпевнений і жорстокий голос, кому належить – невідомо, бо титри обмежуються лише копірайтом “ВІДІКОН”у) одразу бере бика за роги: починає розповідати, як студенти 1 серпня хотіли йти походом на Київ, але замість того пішли на пікетування міського відділку міліції з вимогою звільнити заарештованих вночі “так званих” студентів. Фільм і далі лишає поза увагою обставини народження студентського руху опору, лише в кінці йде відеоряд учбових приміщень та дифірамби новоствореному Сумському Національному університету. Як ми бачимо, пріоритет фільму – полити брудом учасників акцій протесту, а не розібратися в проблемі об’єднання трьох ВУЗів.

“На вулицю Першотравневу, 21, до міського райвідділу міліції мітингуючі прийшли дізнатись правду. Правду намагався розповісти заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Володимир Руденко: кого і чому затримала міліція вночі”, – промовляє, кожним словом наче забиваючи цвях, диктор, цілком переконаний у монополії Сумської обласної державної адміністрації на правду. Пан Руденко авторитетно читає з папірця в “матюгальник”: “затримано… з метою встановлення причетності до незаконних збройних формувань…”. Люди сміються над почутим, адміністратор-правдолюбець безпорадно повторює: “Послухайте! Послухайте!”. Провладні журналісти, як завжди, показали більше, ніж розповіли.

Хто ж винний в тому, що “заведений натовп – не будемо називати його тільки студентським – слухати заступника губернатора не став”? Звичайно ж, представники опозиційних партій, яких камера старанно виловлює серед учасників мітингу. Диктор називає їхні імена, наче читає обвинувальний вирок. А от “особливо промовистий” відеоряд: голова студентського інформаційного центру Олександра Веснич промовляє щось у мегафон, до неї підходить руда бабуся і щось шепче їй на вухо; ця бабуся, виявляється, є місцевою активісткою компартії, тож “із зйомок… чітко видно, хто керує і таємно, і явно” акціями протесту! Такі пропагандистські трюки дуже цінувалися на радянському телебаченні часів застою.

Участь представників опозиційних партій в акціях протесту сумських студентів і викладачів – чи не найбільший “компромат” у фільмі “Ми хочемо правди!”. Фраза “В той час як лідери студентського опору заявляють про аполітичність акції” неодноразово звучить у фільмі: в той самий час серед студентів гуляють комуністи, соціалісти і лідер МНК Медуниця; саме в цей час соціаліст Сергій Клочко відібрав у влади улюблену іграшку – червоного мегафона; тим часом невідомі жителі Сум повідомили міліції про присутність невідомих людей в камуфляжному одязі у наметовому містечку; о жах! – це були члени УНА-УНСО, “раніше засуджені” (з сайту www.sumy-bespredel.info дізнаємося, що за 9 березня), також були зайди “з інших регіонів”, дехто з них пред’являє членські квитки опозиційних партій, а у декого є відрядження київського інституту “Республіка”. Міліція так старалася цікавитись лише політиками, що помітила лише двох сумських студентів у наметовому містечку (в ніч на 1.08 їх арештували аж дванадцять, хоча одразу відпустили, про що йдеться в самому фільмі). “Це правда!.. – каже диктор, – А лідери студентського опору заявляють про аполітичність акції”. Насправді ж ці брехливі лідери приховують в наметовому містечку ніж (“який, за визначенням експертизи, є холодною зброєю”), два корпуси від гранат, чотири грами маріхуани (“Не якоїсь там смердючої коноплі, у діда біля гноярки вирощеної”, – уточнює диктор, щоб підкреслити відмінність цього екзотичного наркотику від стабільної рослинності сумського краю) і прапор УНСО. Усе, цвях забито. Тепер із кожного села, де є телевізор, батьки телефонуватимуть своїм дітям і кричатимуть, щоб терміново покинули погану компанію “людей у камуфляжах”. А хто не дуже обізнаний у політиці, тим спеціально показують синхрон голови місцевої спілки ветеранів ВВВ, що розповідає “правду” про УНА-УНСО: “Це бандерівці!!!…!!!” Здається, ідеальний компромат. Хіба що, може, хтось із місцевих співчуває навіть бандерівцям? Для певності треба розповісти, як за відсутності туалету ці “патріоти” мочилися біля пам’ятника Шевченку. Коментарі тут зайві.

Про яку об’єктивність може йтися, коли диктор каже: “Ми також хочемо правди, тільки не такої, як у нардепа “Нашої України” В’ячеслава Кириленка… ви бачили хоч одну нардепівську дитину у тій загороді, що зветься наметовим містечком? Правильно, ні. І не побачите. Бо не панське це діло – в багнюці валятися”. А коли всі слова диктора сказані, наче з високої трибуни, настає час дати слово… ні, не студентам, а “експертам”. Йдуть синхрони Миколи Плєханова, голови обласного УМВС (“у одного з них дві судимості… зокрема за ухилення від примусового лікування сифілісу”), Євгена Лапіна, місцевого нардепа (“это попытка взорвать ситуацию любым способом”), Володимира Омельченка, сумського міського голови (“этот палаточный городок – полная антисанитария… Мне очень стыдно, дорогие мои, что люди, причастные к национал-патриотическому движению, справляют свою нужду под памятником Шевченко”) і, нарешті, пана Руденка, який вже фігурував на початку фільму з червоним мегафоном. Він у стилі викриття чи одкровення повідомляє, що перша заявка на мітинг проти об’єднання ВНЗ була подана Молодіжним націоналістичним конгресом. “Бал правлять ті політичні сили, які хочуть дестабілізувати ситуацію у своїх власних політичних інтересах”, – повторює, як заклинання, свою правду пан Руденко. А диктор підтакує: “Ми з гордістю звемо себе партизанським краєм… тим часом членів УНА-УНСО наші діти запрошують себе охороняти”.

Лише в кінці фільму диктор повертається до наболілого питання про новостворений Сумський Національний університет. Він каже, що дві третини університетів у Росії закривається і ми маємо робити так само. “Не дай Бог втратимо СНУ, на який із бюджету держави вже виділено близько 7 мільйонів гривень, – лякає диктор. – Більше нам нічого не виділять, хоч би хто став Президентом”. Це під “картинку” зустрічі в.о. ректора СНУ Царенка з лояльними студентами в тісній аудиторії – звичайно, не тої першої зустрічі в актовому залі Сумського Державного університету, куди студентам вдалося пронести плакати з написами “Царенко не ректор! СНУ не ВУЗ! Диплом не товар! Студенти не раби!”.

Закінчується фільм постскриптумом: “І на завершення, стосовно правди: хто її говорив, покаже час, як і те, хто нею маніпулював”. Глядачі першої трансляції фільму кажуть, що тоді постскриптума ще не було: мабуть, авторів заїла совість.

Потім фільм неодноразово показували в ефірі ТРК “ВІДІКОН”. Наскільки він вигідний для влади, свідчить хоча б те, що саме його показали на сумнозвісній позачерговій сесії сумської обласної ради 3 серпня “Про факти порушень порядку в обласному центрі”. Найкращою характеристикою цій “журналістській роботі” є те, що після показу фільму студенти пікетували ТРК “ВІДІКОН” і вимагали надати їм ефір для висловлення своєї позиції. Головний редактор пан Данільченко вийшов до них і відповів так: “Нема проблем, заплатіть, будь ласка”.

Отже, на прикладі фільму “Ми хочемо правди!” бачимо, що за правду треба платити, і студентам це поки не до снаги. Та й взагалі, чи готове українське телебачення зробити чесний фільм про події у Сумах, в якому б були збалансовано представлені точки зору всіх зацікавлених сторін? Хто за це заплатить?